Думка, що зі свободою слова у нас не все гаразд, міцно вкоренилася у свідомість українського громадянина. Прикладів утисків журналістів і незалежних видань чимало, і відомі вони не лише журналістським і політичним колам, а й широкому загалові. Що проблеми в цій царині наявні, погодяться і праві й ліві опозиційні сили, а подеколи й владні представники. Однак до оцінки ситуації зі свободою слова в Україні можна підійти і з іншого, дещо несподіваного боку, поставивши питання про коректність самого критерію тієї оцінки. І тоді з’явиться можливість належним чином оцінити глибину народної мудрості, якою стверджено, що все пізнається у порівнянні.

З якою моделлю функціонування Слова ми порівнюємо власну, коли робимо висновок про обмеженість його свободи? Чи не забуваємо ми, що утиски слова можливі там, де принаймні дещиця свободи присутня? Мовлене, ясна річ, не означає, що порівнюючи Україну з якоюсь із країн, де панує диктаторський режим, або ж із цілком відмінним соціальним ладом (скажімо, архаїчним), мусимо радіти, сповнюватися оптимізмом і пишатися українськими досягненнями в цій царині. Однак для такого порівняння можемо взяти й країну, яка для чинної української влади, як, утім, і для значної кількості громадян, уявляється чи не прикладом для наслідування, головним стратегічним партнером і з якою нам, завдяки владним зусиллям, доводиться нині будувати спільний економічний простір. Візьмемо Росію. Не ту Росію, яку уособлює її столиця, а ту, яка забезпечує основу добробуту країни й підживлює російські претензії на місце серед найпотужніших світових держав.

Ці рядки я пишу після подорожі Ханти-Мансійським та Ямало-Ненецьким автономними округами Західного Сибіру, де живе й працює левова частка східної української діаспори – сотні тисяч наших колишніх співвітчизників. І панорама стану зі свободою слова тут, у нафтогазовому серці Росії, спонукає до невеселих роздумів.

Для прикладу візьмемо найдавніший осередок російської культури в Сибіру – місто Тобольськ з населенням у 120 тисяч жителів. Засноване 1585 року, це місто було третім у трикутнику центрів російської духовності: Москва – Петербург – Тобольськ. Тут відбували покарання чи проходили етапом до місць заслання козаки Запорозької Січі й декабристи, Радищев і Достоєвський, Грабовський і останній російський цар Микола ІІ. Тут народилися автор усесвітньо відомого «Горбоконика» Єршов і композитор, автор не менш відомого «Солов’я» Аляб’єв, тут побачила світ таблиця періодичних елементів тоболяка Менделєєва.

Нині Тобольськ – промислово розвинене місто, де діє потужний нафтохімічний комбінат з майже 7-тисячним колективом працівників. Українська діаспора сягає тут 13 відсотків і складає 16 тисяч осіб – і тих, що прийняли російське громадянство, і тих, що, попри все, зберегли вітчизняне. За такого значного відсотку у складі населення українці не мають жодного друкованого органу, жодної місцевої програми на радіо чи ТБ. Не має його й жодна місцева громада – ані українська, ані якась інша етнічна в усій Тюменській області.

Щоправда, на обласному рівні українці подають приклад решті етнічних об’єднань краю, видаючи газету «Голос Украины в Западной Сибири», російськомовну і сформовану з матеріалів, узятих з Інтернету. Її, утім, практично неможливо знайти у вільному продажу – за два тижні перебування в різних куточках краю мені так і не вдалося її побачити. Однак існування цієї газети є, треба визнати, величезним досягненням і благом, адже, крім неї, в області не існує жодного аналітичного друкованого органу, альтернативного тим, що видаються владою. Засновником решти – усіх без винятку газет крайового, обласного, районного чи місцевого рівня, що мають не рекламне і не розважальне спрямування – є та чи та владна гілка, переважно виконавчої влади – держадміністрації.

У це важко повірити, однак факт лишається фактом. Ось конкретна статистика, отримана з офіційних органів влади і підтверджена представниками громадських організацій і політичних структур.

Газети обласного рівня.

«Советская Сибирь». Видавець – департамент інформаційної політики обладміністрації, наклад – 2754 прим. Вихід – двічі на тиждень, обсяг 8 шпальт А-3.

«Тюменская правда». Видавець – адміністрації Ямало-Ненецького округу, Тюменської області та Тюменського району, наклад 17 760 прим., вихід 4 рази на тиждень, таким самим обсягом.

«Тюменские известия». Видавець – Тюменська обласна дума, дума Ханти-Мансійського автономного округу, держдума Ямало-Ненецького автономного округу. Щоденна газета обсягом 4 шпальти А-3 і накладом у 40 001 прим.

«Тюменская область сегодня» – щоденна газета, 4 шпальти формату А-3, наклад 42 261 прим, видавцем зазначена адміністрація Тюменської області.

Єдина газета обласного рівня, що також не належить до розважальних, однак до видання якої адміністрація не має стосунку, це «Сибирская православная газета», яка виходить 2-3 рази на місяць накладом у 12 500 прим. Її видавці – Тобольсько-Тюменська Єпархія та Свято-Троїцький монастир.

До того переліку слід додати чотири міські газети: «Тобольская правда» (наклад – 6469 прим, обсяг 4 шпальти А-3), видавцем якої є департамент інформації, однак не місцевий, а чомусь обласний, «Советская Сибирь» (!), яка видається адміністрацією Тобольського району з накладом у 3000 прим., а також дві газети, що належать «діловим колам» – тижневики «Тобольск – Содействие» (видавець – громадський фонд «С нами легче», засновниками якого є міські підприємці (наклад 15 565 прим.) та «Сибирская панорама» (видавець ВАТ «Сибур – Тюмень», наклад 3000 прим.). І це все.

Враження шокуюче: жодна газета не містить натяку на якусь аналітичність, навіть на оперативне інформування населення в цій царині. Усі вони, виготовлені на вкрай низькому технологічному рівні, без дотримання жодних елементарних правил верстки й дизайну, змістовно наче списані з провінційних видань радянського зразка. Безкінечні і порожні інтерв’ю посадовців де-не-де перемежовуються з дрібними місцевими новинами радше побутового, ніж суспільно-політичного характеру.

Решта видань – жовта преса і рекламні. Для порівняння слід додати, що перше друковане місцеве видання в Тобольську – періодичний журнал «Иртыш, превращающийся в Иппокрену», побачило світ у… 1789 році, коли у місті було відкрито першу друкарню. У 1919 році тут видавалося вже понад 40 місцевих газет. Нині в місті не існує жодної приватної друкарні, і міська газета «Тобольская правда», що вважає себе правонаступником дореволюційних «Губернских новостей», друкується в обласному центрі.

Жодна політична сила чи громадська організація своїх друкованих органів не мають. І справа тут далеко не у фінансовому стані чи пасивності партій. Справа у практичній неможливості зареєструвати й видавати не освячений присутністю владних інстанцій засіб масової інформації. На думку самих працівників пера – це ще не найгірше з можливого. Значно тяжче працюватиметься після ухвалення нової редакції закону про місцеве самоврядування, за яким право виступати засновниками місцевої преси перейде від різних гілок держадміністрацій, що часто-густо конкурують між собою і не підвладні місцевим мерам, до залежних від своїх голів місцевих рад. Нинішня ситуація ще давала журналістам можливість грати на розбіжностях між адміністративними співзасновниками й інколи уможливлювала друк критичних матеріалів. Майбутню зміну засновників ЗМІ працівники газет чекають з песимізмом.

У місті офіційно діють відділки шести загальноросійських партій: «Единая Россия» (правляча партія країни й регіону), КПРФ, РКРП, СПС, Народна партія та «Яблоко». З них лише комуністи мають свій щоденно працюючий офіс і таке-сяке «видання» – бойовий листок на чотирьох сторінках А-4, що виходить у міру необхідності (як правило – після партз’їздів), наклад якого через відсутність реєстрації становить 999 прим.

За даними міської влади, як і за словами самих представників партій, кількість їхніх членів коливається в межах від кількох одиниць до двох сотень. Є навіть незареєстрований послідовник Жириновського – член ЛДПР в одному примірнику. Найчисельнішими є, звісно, комуністи, сьогоднішня мета яких – відновлення російської єдності й могутності на засадах багатоукладності економіки з прерогативою державного сектору. Назагал, говорити про політичне життя стотисячного міста не доводиться.

Не краща ситуація й із телеканалами. Телевізійне розмаїття пересічного мешканця міста обмежено чотирма центральними каналами – ОРТ, «Культура», НТВ та СТС. Дивно, але факт: інформаційно-аналітичні програми центру, які мали б транслюватися на цих каналах, на місцевому рівні замінено інформаційно-розважальними.

У розпорядженні тих, хто має доступ до кабельної мережі, каналів більше – 20. Та від того не більше доступу до суспільно значущої інформації. Кілька спортивних каналів, серіали й безкінечні розважальні шоу на решті центральних і місцевих (їх два, і стільки ж місцевих незалежних радіостанцій, також рекламно-розважальних) – ось чим заповнений медійний простір сибіряка. На такому інформаційному тлі не дивною видається загальна апатія населення та його суцільна криміналізація. Не видається дивним і занепад діяльності національних товариств, вельми активних у першій половині 90-х років. Втім, життя української діаспори в регіоні – це тема окремої розмови.

Отож, не всюди добре, де нас нема. Мої розповіді щодо існування в Україні газет різної спрямованості, які видаються різними політичними силами навіть на регіональному рівні, місцеві мешканці зустрічали з недовірою. «У вас же ж погано зі свободою слова», – інколи доводилося чути мені у відповідь. Утім, здебільшого тема свободи слова, політичного життя краю, стану громадянського суспільства нікого не цікавила. «У нас це неможливо», – казали сибіряки і закривали тему.