Його провідною темою знову стало, кажучи загалом, українське національне відродження. За яскравий приклад може правити чута якось програма, в якій лунала пісня – щось на кшталт „Славмо Україну, славмо нашу Україну”, де рефрен „наша Україна” повторювався підозріло часто. (Варто пригадати, що два роки тому перед парламентськими виборами улюбленою піснею цього каналу була „Моя єдина Україна”.)

Передчуття змін, яке навіює слухачам радіоканал, дещо нагадує його ж тональність 1991-го та наступних років. Утім, асоціації виникають не лише через тематику, через питання та проблеми, що піднімаються, а й через спосіб їхнього викладення та пропоновані розв’язання проблем. Усе повторюється майже один в один – ніби не було 13 років тому помилок, пересмикувань; ніби не було, власне, романтизму, виправданого тоді й жодним чином не виправданого тепер. Тепер, коли вже добре відомо про шкідливість завеликої кількості романтизму та про невелику силу переконання, яку цей романтизм містить.

Отже, ранок 25 липня. Радіожурнал „Слово”. Лунають переклади у прозі Дмитра Павличка зі словацької поезії – про те, яку цінність має рідна мова, як її треба любити. Про те, що сміється, плаче, бачить сни людина лише нею, рідною мовою. І на завершення теми – пісня Павла Дворського: „Коли уже не плачеш ти і не смієшся... Коли з землею наодинці зостаєшся... То мовою рідною мовчиш”. Отак. Така от агітація на користь рідної мови. Не варто, мабуть, підкреслювати, що будь-який „імперський єдинонєделімщик”, прослухавши цю пісню, одразу скаже: „Гаразд – після смерті хай усі мовчать собі українською, а за життя попрошу говоріть на общєпонятном”. Або дещо м’якіше: хай мовчать усі українською, але розмовляють російською. Хотілося б лише спитати в радійників, які не знайшли іншої пісні, що пропагувала б українську мову, або бодай іншого фрагменту тієї самої пісні: чи справді вони вважають, що саме такого штибу аргументація змусить слухачів негайно кинути всі справи й перейти на українську мову спілкування?

Так само часто, як і 13 років тому, з ефіру часто (надто часто) почало лунати слово багатостраждальний. Багатостраждальний народ, багатостраждальна Україна. Послухати радіо – то не було в українській історії нічого, окрім страждань. (Ніби в інших народів їх не було.) Причому, страждання ці подаються не як приклад того, чого варто уникати (та ще й якби з аналізуванням того, як саме їх уникати!), а як певна самодостатня чеснота. Як щось таке, що робить українців винятковим народом із винятковими доброчинностями. А тепер запитання: чи так уже захоче, наприклад, молодь, асоціювати себе зі спільнотою, яка, окрім страждань, ніби нічого у своїй історії не має? Можна, звісно, сказати: мораль у молоді не на належному рівні. Але що робитиме найморальніша людина, коли стикнеться з людиною (чи спільнотою), що, окрім страждань, ніби нічого в світі не бачила? Вона співчуватиме, співпереживатиме, за можливістю допомагатиме. Єдине, чого вона ніколи не прагнутиме робити, – це наслідувати страждальця (страждальців).

5 червня. Інтерв’ю з чільним діячем товариства „Просвіта”. Товариство тільки-но підбило підсумки конкурсу дитячих малюнків на тему „мій образ України”. Перемогу присуджено малюнкові, на якому зображено дівчину в національному українському вбранні та у вінку. А позаду неї – безкраї лани. Можливо, мовляв, цей малюнок комусь видасться стереотипним, – каже просвітянин, – але то є справді образ України, в якому – вся душа нашого народу. Учасник, що подав саме цей малюнок, „проникнувся” образом України найкраще за всіх. Він, за словами просвітянина, має справжню українську душу – душу дитячу, а тому природну, ще не захаращену „небошкрябами, автами та асфальтом”.

Не треба мати якусь специфічно японську душу, аби на конкурс малюнків про образ Японії надіслати дівчину в кімоно, а за нею – квітучі сакури, а за ними – сині гори. Якраз навпаки: людина, що знає про Японію лише з енциклопедій, саме так і зробить. Тож, мабуть, були діти, які намагалися підійти до конкурсу справді творчо, знайти нетрафаретний образ України, передати своє – й нічиє інше – сприйняття нашої країни. Шкода їх – бо від самого початку вони були приречені на програш. Як і за радянських часів, мислити треба було заїждженими штампами – й у жодному разі не самостійно! От тільки чи сприятиме такий підхід любові до України? Чи захоче хтось із тих дітей, що намагалися знайти свій і саме свій образ України, не зупиняти ці свої пошуки? Чи буде для них Україна часткою їхньої душі – чи перетвориться на якийсь холодний підручниковий „предмет”, щось казенне й нав’язуване?

Виявляється, для багатьох із тих, хто професійно прищеплює любов до України, саме поняття „Україна” – то стереотип. І стереотип той самий, імперсько-радянський. Той, згідно з яким поняття „Україна” та „модерна цивілізація” не мають і не можуть мати жодного взаємостосунку. Той, згідно з яким Україна – то відстала руралістична країна, що зупинилася в часі, що заблукала десь у перехрестях історії. А якщо й не заблукала, то неодмінно мусить заблукати – бо інакше вже не буде Україною. В іншому разі чисту українську душу буде неодмінно захаращено, забруднено, затулено, зіпсовано різними непритаманними їй атрибутами тієї ворожої, космополітичної модерної цивілізації. Цікаво тільки, чи погодяться мати таку от „чисту українську душу” мешканці країни, чиє населення є на дві третини міським? Чи постане в їхніх душах не ходульний, а справді свій, власний, несхожий ані на чий більше образ України? І чи заохотить це українців – мешканців міст – голосувати на президентських виборах за лідера політичної сили, представники якої прагнуть підігнати Україну під радянські стереотипи?

19 червня у програмі студії „Обрії”, що транслювалася на 1 каналі Українського радіо, гостювала президент фонду Бориса Гмирі пані Принц. Із її слів про видатного співака випливало, що ледь не головне, за що його цінують, – то його національна свідомість. А далі вона сказала (не цитую дослівно, але викладаю дуже близько до оригіналу): „Є тепер певні діячі, які твердять, ніби Гмиря був першим, хто зняв із української народної пісні сільський одяг і зодягнув її у вишуканий фрак. Але хіба ж ніхто не знав і не цінував українську пісню у вишиванці? Хіба потрібен їй той фрак?” Фраза „певні діячі” однозначно вказує на невдоволення вельмишановної пані тим фактом, що вони хочуть натягнути на народну пісню – душу України – гидкий космополітичний фрак.

Дещо раніше того ж-таки дня на тому самому радіоканалі було мовлено таке: Руслана представляла на „Євробаченні” гуцульський фольклор – але є ж у нас і лемки, й подоляни, й волиняни, їхній фольклор так само цікавий і так само гідний, щоб про нього дізналися. (Знову ж таки, не цитую дослівно.) Тож, виявляється, Руслана повезла на „Євробачення” фольклор. І тепер, мабуть, слідом за Русланою на наступні конкурси треба посилати народні хори філармоній усіх областей – щоб Європа почула фольклор з усіх куточків України.

Видається, борці за чистоту національної свідомості хочуть повторити ту саму помилку, що зробили вже на початку 90-х років. Помилку, саме через яку, не виключено, романтичний патріотичний порив тих років зійшов нанівець. Полягає вона в тому, що буцімто культура України має й мусить зводитися до фольклору й виключно до нього. Культура України мусить бути, по-перше, сільською, а по-друге, архаїчною. Вона мусить перетворитися на музейний експонат, Власне, такий підхід веде до одного: єдино можливим, канонічним образом України українські патріоти проголошують середньостатистичне уявлення про нашу країну середньостатистичного росіянина. За такого підходу непотрібні та сама Руслана, чи Ані Лорак (що випустила непоганий альбом українською), чи Ірина Білик, чи „Океан Ельзи” – бо вони є ледь не „агентами світового космополітизму”. За такого підходу та сама Вєрка Сердючка (Андрій Данилко) перетворюється з пародиста-модернізатора, що висміює поведінкові та світоглядні – й, на жаль, дуже поширені – штампи, ледь не на зрадника та ворога народу, який насмілився насміхатися над народною душею. А може, тому українці досі й не здобули того, чого прагнули, – бо не навчилися сміятися над собою? Бо досі вважають, що на себе, рідних, можна лише молитися?