Бо, як повідомив заступник голови Адміністрації Президента Василь Базів, під час відпустки Президент виконуватиме свої функціональні обов'язки – підписуватиме документи, зустрічатиметься з посадовими особами, політиками. Кучма ні на мить не припиняє своєї напруженої державної роботи – напередодні кримського відпочинку Леонід Данилович встиг надіслати вітальну телеграму хліборобам Миколаївщини, у якій привітав їх із визначною трудовою перемогою – збиранням першого мільйона тонн зерна врожаю-2004. Та отримати й собі телеграму, в якій, зокрема, повідомляється, що станом на 23 липня поточного року хлібороби Одеської області одержали другий мільйон тонн зерна нового врожаю. “Робота селян нашого регіону і надалі буде спрямована на збільшення економічної могутності та продовольчої безпеки України, зростання добробуту її громадян. В їхніх успіхах – успіхи нашої молодої держави”, – йдеться у телеграмі.

Складається враження, що за декілька останніх місяців дійсність в Україні, зусиллям президентської команди, повністю розвернута на 180 градусів у бік радянського минулого. Як і у брежнєвські часи, “трудящі” шлють керівництву країни трудові рапорти, а “мудре” керівництво, яке хоч і знаходиться від них далеко, але все бачить і знає, заохочує та всіляко підтримує народну ініціативу на місцях. Так і хочеться закричати у патріотичному пориві і священному захваті від любові до режиму: “народ і партія – єдині”. За бажання, звичайно, слово “партія” безболісно можна замінити на “олігархат”. Наразі це ж бо означатиме те ж саме.

Водночас українське провладне телебачення, і на це не можна не звернути увагу, інформує телеглядачів таким чином, що мимоволі починаєш розуміти – сьогодні Україна вже має двох лідерів. Один з яких, Леонід Кучма, все ж формально пішов відпочивати, а інший – Віктор Янукович і надалі залишається на своєму трудовому посту. Хоча тут від “двовладдя” вже починають потроху виникати деякі “неув`язочки”. Янукович щедрою рукою обіцяє виплатити заборгованість із зарплат, бо він, мовляв, переконаний, що розвиток української економіки дозволяє вирішувати гострі соціальні питання. А гроші, які надходитимуть до доходної частини бюджету від приватизації, уряд спрямує на вирішення соціальних питань. І у той же таки майже час Леонід Кучма накладає вето на закон про визнання боргів освітянам держборгом. То чиїм же тоді обіцянкам можна вірити? Бо, цілком очевидно, що хтось із оцих двох “народних лідерів”, м’яко кажучи, говорить щось не те.

Якщо ж грошей дійсно недостатньо, то чого ж тоді, справді, обіцяти? Втім, якщо кошти все-таки є, то чого прем’єр Віктор Янукович під час підписання соціального контракту з профспілками пообіцяв, що всі заборгованості із зарплати погасять до кінця року, а шахтарям – до дня шахтаря, 29 серпня. Що ж виходить – вчителям гроші не потрібні? Чи в нашій державі часів Кучми склалася така ситуація, коли освітянам і їхнім дітям все видається безкоштовно? Та й взагалі, обіцянки виплатити всі заборгованості до кінця року дуже схожі на популізм чистої води. Якщо ж з української економікою все так чудово, як декларує уряд, чому ж не виплатити просто зараз? Якщо ж ні, то й доводиться вигадувати всілякі відмовки.

На жаль, в Україні багато чого залишилося від колишнього Радянського Союзу, проте найгірше – це радянські методи адміністрування держави та проросійськи налаштована влада, котра від імені Української держави сьогодні відверто здає нашу країну Росії. Володимир Путін холоднокровно виждав, поки український режим, побоюючись поразки кандидата від влади, погодиться на політичні поступки такого масштабу, що сама посада Президента України набуде ваги “весільного генерала”, а всі важливі питання української дійсності вирішуватимуться із Москви. Адміністрація Кучми вміло використовує фактор страху і відверту моральну слабість частини громадян нашої країни. Від самого ранку до пізнього вечора державні і олігархічні телеканали ллють без перестану ідеологічний бруд. На голови пересічних українців падає “дев’ятий вал” дезінформації і ненависті до опозиції.

Зрозуміло нащо ця вся примітивна агітаційна істерія “масової підтримки” провладного кандидата. Режиму необхідна хоча б якась позірна видимість законності його чергової “перемоги”. Щоб потім козиряти перед Заходом і міжнародною громадськістю – як це вибори нелегітимні? А мільйони підписів на підтримку нашого кандидата? А масові виступи доярок і шахтарів? А підтримка інтелігенції? Вам і цього мало? Однак, пробачте, вибори проводились не для вас, а для українського народу, і він, як бачите, одностайно своїми голосами за нашого кандидата підтримав програму дій діючої влади.

Між тим, на завершення свого особистого трудового року Леонід Кучма підніс сам собі подарунок. Як передав „5 канал”, “і наостанок неофіційна інформація про візит Президента України в Дніпропетровськ. Там святкували ювілей заводу “Південмаш”, на якому Кучма працював довгий час компартійним керівником, а потім директором. Тому Президент вирішив особисто привітати колишніх колег, які впродовж сорока років виробляли балістичні ядерні ракети. Президент нагородив кращих робітників і, швидше за все, надихнув усіх співробітників на трудові подвиги. Надихав він не сам, а зі співаком Кобзоном, і не словами, а піснею. Можемо констатувати, що Дніпропетровськ – співоче місце: Янукович із Русланою розкриває особливі пісенні таланти українських можновладців. Ми були би раді й іншим”.

ICTV, у свою чергу, повідомив, що “Президент України Леонід Кучма під час робочої поїздки Дніпропетровщиною відвідав виробниче об'єднання “Південний машинобудівний завод імені Олександра Макарова”. Леонід Кучма заявив: “Такі промислові і науково-технічні гіганти мають, я б сказав, цивілізаційне значення. Народ, у якого є “Південмаш”, докорінно відрізняється від народу, у якого “Південмаша” немає!”

Якщо перефразувати цей вислів Леоніда Даниловича, можна дійти висновку, що і “народ у якого є Кучма, докорінно відрізняється від народу, у якого Кучми немає”. Дійсно, відрізняється докорінно. Ні в Польщі, ні в Угорщині, ні в Чехії і Словаччині, ні в країнах Балтії Кучми не було – тому вони вже у НАТО і Європейському Союзі. Ті народи відрізняються від нашого, що не дозволили себе так відверто і цинічно грабувати і винищувати.

Виступаючи на “Південмаші”, Леонід Кучма також підкреслив: “Я переконаний, що народ, який навчився виробляти найбільш досконалі у світі ракети, здатен досягнути успіху і в всьому іншому. Пам’ятаєте стару пісеньку: “Зато мы делаем ракеты, перекрываем Енисей, а также в области балета мы впереди планеты всей”. Кучма, людина чисто “радянської породи”, дійсно проживає у різних вимірах з українським народом. Виступаючи на українському заводі “Південмаш”, він чомусь послуговувався не державною, а російською мовою. А надихаючи працівників заводу на нові трудові звершення, разом зі співаком з Росії Кобзоном проспівав дуетом радянську пісню “Серце, тебе не хочется покоя”.

І якщо раніше Президент, хоча би для відводу очей, намагався виступати на урочистих заходах українською мовою, то тепер він зовсім не приховує свою нетрадиційну політичну орієнтацію. Режим ніби випробовує український народ на те, як далеко у своїй зухвалості і вседозволеності може заходити влада в ігноруванні традицій країни, яку вона підім’яла під себе. На незрозумілу зневагу Леоніда Кучми до всього українського, можливо, можна було і не так звертати увагу, якби Данілич не працював на посаді українського Президента. Проте за 10 років перебування на цій, явно некомфортній для нього, ролі він так і не став себе ототожнювати з Україною та її народом.

Цікаво, що відвідинами “Південмашу” поїздка Куми на рідну Дніпропетровщину не закінчилася. Він ще мав зустрітися з керівництвом та шахтарським колективом ВАТ “Державна холдингова компанія “Павлоградвугілля”, ознайомитися з роботою Акціонерного товариства закритого типу “Агро-Союз” у селі Майське, Синельниківського району, оглянути птахофабрику, тваринницький комплекс, ознайомитися з ходом збиральних робіт та організацією технологічних процесів у рослинництві АТЗТ “Агро-Союз”. Програма надзвичайно насичена і “продуктивна”. Хоч усе це мимоволі викликає аналогію ще з одним “вождем” північнокорейським президентом Кім Ір Сеном, виїзд якого в народ трактувався, наприклад, як керівництво “улюбленим вождем” роботою птахофабрики на місцях.

“Безсмертне” вчення Кім Ір Сена “чучхе” дозволяло “успішно” вирішувати всі завдання, та й народ не дуже розслаблявся, знаючи, що вождь завжди поруч із тобою, завжди переймається твоїми поточними проблемами. Виглядає на те, що Леонід Данилович на завершення свого президентського терміну намагається донести до українського народу своє нове революційне вчення – “кучме”. Синтез відвертої зневаги до всього українського і національного та водночас намагання показати народу штучну турботу про нього.

Пропаганда нав’язує населенню думку – може, це ви в окремо взятому населеному пункті не любите і не поважаєте владу, котра обібрала вас до нитки. Але лишень увімкніть та подивіться телевізор – хіба ви не бачите, що і молодь, і старше покоління, та й ваші ровесники не тільки вдячні “дорогому” Леоніду Даниловичу, але й просто жити не можуть без його чітких вказівок і “мудрих” батьківських порад. Влада робить все від неї залежне, щоб вам таки жилося краще і добробутніше, однак не все від неї поки що залежить. Хоча, як колись співалося у любих серцю Кучми радянських піснях – “завтра будет лучше, чем вчера” або “не надо печалиться, вся жизнь впереди – надейся и жди”.

Можна, звичайно, багато чого нарозповідати про “покращення” економічної ситуації в країні та про інші “вражаючі досягнення” нинішньої влади. Однак те, що за останнє десятиріччя 7 мільйонів наших співгромадян залишили в масовому порядку терени України, доводить лише одне – ці люди не бажали жити в країні, де керує Леонід Кучма. Вони не хотіли, щоб над ними і далі проводили аморальні експерименти на зразок “виживеш-не виживеш”, коли в державі щомісяця населення зменшуються на 30 тисяч чоловік. І ці 7 мільйонів виїхали за умови неможливості для пересічних громадян отримати візу до західної країни. Та якби не існувало “нової залізної завіси” на кордонах з Україною, то, можливо, залишився б тільки сам Кучма і його попихачі.

Між тим, арсенал, невправно перенесений в українську дійсність з радянських пропагандистських засобів, не несе абсолютно нічого нового чи оригінального. Але, як кажуть, нове – це добре забуте старе. Радянському керівництву, використовуючи репресивні методи, також вдавалося досягти видимого “одобрямсу” в контрольованому ним суспільстві. Силовими методами і вдаючись до безвідмовного “ресурсу страху”, дійсно, можна примусити населення, котре не вповні усвідомило себе народом, робити все, що завгодно, за вказівкою з верху. Хоча ми добре пам’ятаємо, що трапилося з СРСР після такої практики “єднання з народом”. На підтримку кандидата в президенти України, лідера Партії регіонів, прем'єр-міністра Віктора Януковича зібрано вже нібито мільйон підписів громадян України. Можна не сумніватися – якщо б у влади виникла у цьому потреба, вони без проблем спромоглися з таким же успіхом зібрати в Українській державі і 100 мільйонів підписів. Справа, однак, в іншому – застосування “ресурсу страху” для українського народу має свої обмеження. Не розуміти цього – це означає культивувати і далі ілюзію вседозволеності і безкарності.

Побудувати повністю тоталітарне суспільство в наш час інформаційних технологій та інтернет-співтовариства – справа не лише безнадійна, але й небезпечна для її реалізаторів. Безперечно, і Кучмі, і Януковичу не тільки не пощастило з народом, яким вони керують, а й із часом, у якому вони живуть. У час інформаційної революції жодна протиправна дія чи акція не залишиться прихованою, і значить, те, що “засвічено”, рано чи пізно стане відомим і для України, і для світової громадськості...