Наталія Данькова, студентка Інституту журналістики, для «Детектор медіа» Чергове засідання медіаклубу Центру медіареформ, на тему “З журналіста в прес-секретарі: зміна кар’єри чи зміна принципів?”, пройшло без палких дискусій та суперечок. А всі учасники медіаклубу зійшлися на тому, що журналіст і прес-секретар – це дві цілком різні професії. Прес-секретар є радше менеджером.

І хоча між ними можна знайти багато чого спільного, обов’язки журналістів та прес-секретарів суттєво відрізняються. На цьому наголосив у своїй доповіді Єгор Соболєв, голова Київської незалежної медіа-профспілки: “Ми знаємо прес-секретарів, які намагаються діяти як журналісти, і ми знаємо журналістів, які, на жаль, виконують обов’язки прес-секретарів. Але попри це обов’язок журналіста – шукати правду, намагатися віднайти те, що відповідає реальності, а обов’язок прес-секретаря – максимально добре представити свого клієнта у ЗМІ. Він не є шукачем правди, і це цілком нормально. Якщо ми це приймаємо, то ми розуміємо, що це зовсім різні професії”.

Викладач Могилянської школи журналістики Євген Федченко додав, що без прес-секретарів і журналістам, і політологам було б працювати важче. Проблема полягає не в професіях журналіста чи прес-секретаря, а в тому, яку роль для цих професій відводять політики. Пролунала також думка, що журналістові досить легко стати прес-секретарем, але прес-секретареві досить важко повернутися в журналістику.

Олександр Мартиненко, генеральний директор Інтерфакс-Україна, під час своєї роботи прес-секретарем за головне вважав допомогти журналістам виконувати свої обов’язки: “Якщо у них є завдання висвітлювати діяльність тієї персони, яку ви представляєте, то потрібно допомагати їм працювати. Якщо треба задля цього порушити якісь там правила, треба їх порушувати” . Колись Олександр Мартиненко допоміг Зої Казанжи (прес-секретар ЦВК, а в минулому журналістка) потрапити на захід, на який вона не була акредитована. Але, за його словами, це немає ніякого стосунку до повноти інформації, яку може отримати журналіст: “Мої обов’язки не передбачають надавати інформацію, я маю лише допомогти представникам ЗМІ виконувати професійні завдання”.

На думку Володимира Скачка, головного редактора газети «Кіевскій телеграфъ» , “найганебніший обов’язок прес-секретаря – це з дурня намагатися зробити розумного”: “Якщо ви пам’ятаєте Бориса Єльцина, то він топив своїх прес-секретарів, і з мосту їх кидав, а вони робили гарну міну при поганій грі і були змушені пояснювати чи коментувати те, що він говорив”. Другою проблемою роботи прес-секретаря Скачко вважає повну незахищеність ні законами, ні службовими інструкціями: „Адже він не має “жодної бумаги”, яка б регламентувала його статус, його обов’язки, те, що він може робити, і те, що не може. Або, мабуть, важливіше те, що можуть і не можуть робити щодо нього його роботодавці”. Сам Скачко ніколи б не хотів обіймати цю посаду. Журналіст, за його словами, має набагато ширшу, ніж прес-секретар, свободу вибору.

За словами члена Нацради з питань телебачення та радіомовлення Тетяни Лебедєвої, розумний прес-секретар - то 50% успіху політика. Ця робота теж має бути творчою: прес-секретар є свого роду Пігмаліоном. Прес-секретар відрізняється від журналіста тим, що першого не цікавлять лаври авторства. Щодо творчості роботи прес-секретаря, то більшість присутніх зійшлася на думці: ця посада, принаймні в Україні, вимагає приховувати певну інформацію, робити її нецікавою. Хоча, за ідеєю, прес-секретар - то є просто посередник між політиком і журналістами, пролунало навіть слово "медіум".

Однак не всі погодилися із такими категоричними твердженнями. Ліля Поберезька, експерт Центру Медіа реформ, повідомила, що не бачить нічого аморального в роботі прес-секретаря: йому доводиться і допомагати журналісту отримувати інформацію, і приховувати певні відомості. “Але якщо прес-секретар бачить, що його патрон – це людина, діяльність якої не сумісна з його власними моральними якостями, ніхто не заважає піти”, – зазначила вона. У свою чергу прес-секретар голови ЦВК Зоя Казанжи підтвердила ці слова: “Якщо мене завтра змусять зробити щось, що буде суперечити моїм принципам, то я піду з цієї посади”. А роботу прес-секретаря вона охарактеризувала як таку, що не потрібна нормальному журналісту: „Для журналіста важлива горизонтальна кар’єра, не вертикальна. Ім’я – це і є та репутація, імідж і той багаж, капітал, який є у журналіста”.

Досвід британського прес-секретарства, для порівняння з українським, представила Ліля Поберезька. У Великій Британії прес-секретарів цінують, коли вони є своєрідними „сірими кардиналами”: “Є таке правило: якщо прес-секретар стає предметом новин, то це ганьба, тобто він погано виконує свої професійні обов’язки. Нещодавно українська прес-секретарка стала об’єктом новин. Наскільки це добре для її патрона, поки невідомо”.

Ліля Поберезька навела цікаву історію прес-секретаря Тоні Блера Аластера Кемпбелла. Свою кар’єру він розпочав із дописування в чоловічому журналі порнографічної колонки. Потім він був редактором відділу новин газети “Today”, далі політичним редактором газети “Daily Mirror”. Невдовзі після пропозиції Тоні Блера, Кемпбелл став його вірним прес-секретарем. І незважаючи на те, що прес-секретарі в міністерстві Британії зазвичай є держслужбовцями, не йдуть з посади зі зміною уряду і мають бути політично нейтральними, Кемпбелл держслужбовцем не був. А крім того, не приховував політичних переконань і прагнув працювати на лейбористську партію стільки, скільки зможе приносити їй користь. Тобто, взявши на роботу Кемпбелла, Блер вперше змінив правила.

Кемпбелл поводився із журналістами так, як журналісти в Англії поводяться з політиками. Журналісти, зі свого боку, його ненавиділи. Але водночас цінували, оскільки він давав ексклюзив тим журналістам, “які не писали усілякі пакості про його патрона”. Кемпбелл був відомий своєю участю у конфронтації між урядом та Бі-Бі-Сі.

Ставши дуже успішним прес-секретарем для Блера, Кемпбелл пішов у відставку наприкінці минулого року. Ліля Поберезька процитувала його слова під час відставки: “Я працював і з журналістами, і з політиками. Якби люди знали стільки, скільки я знаю про політиків, вони б їх стали дуже поважати. А якби вони знали все, що я знаю про журналістів, вони б втратили до них повагу”. Таким був досвід колишнього журналіста та прес-секретаря відомого політика. Зараз Кемпбелл веде спортивну колонку в газеті “Times”, однак журналістом себе не вважає. Цікаво, яким би був його досвід, якби він працював в Україні?

На завершення засідання медіаклубу було проведене бліц-опитування: “Чому б я хотів бути прес-секретарем?” і “Чому б я не хотів бути прес-секретарем?”. Як виявилося, більшість присутніх не прагнуть стати прес-секретарями, насамперед через обмежену свободу, залежність від патрона, адже, за висловом одного з учасників опитування, у журналіста зона свободи набагато ширша, ніж у прес-секретаря. Також називали нецікавість цієї роботи, неможливість висловлювати власну точку зору, неможливість бути незалежним експертом, що має власну думку, небажання обмежувати доступ суспільства до інформації. Втім, деякі переконані, що й ця робота є безумовно творчою і цікавою, “цікаво подивитись на велику політику зсередини”. Деякі з тих присутніх, що хотіли б бути прес-секретарями, зауважили, що лише організацій (а не конкретних політиків), переважно недержавних, деякі ж заявляли, що хотіли б у принципі, але лише в разі наявності чітких і стабільних правил гри

Мабуть, тема ця справді є актуальною саме для України й насправді є ширшою, ніж просто питання про статус і фах прес-секретарів. Поки журналісти мають звичку бути виконавцями (до того ж, будь-чого, аби платили), перехід у прес-сеекретарі викликатиме незрівнянно більше запитань, ніж перехід, наприклад, на наукову чи викладацьку роботу. До того ж, за радянською традицією, всі люди інтелектуальної праці євважаються службовцями - а отже, зробити карє'ру можуть лише як чиновники. Про це сказала Зоя Казанжи: нормальному журналістові потрібна горизонтальна кар'єра, ім'я, а не вертикальна кар'єра.

Наталія Данькова, студентка Інституту журналістики, для «Детектор медіа», Борис Бахтєєв, "Детектор медіа"

Повний текст дискусії незабаром ви зможете прочитати на сайті Центру медіареформ та в журналі «Телерадіокур’єр».