Усі ми, звичайні земні люди, маємо звичку робити висновки стосовно інших, опираючись на їх видимий образ та дії. Стосовно ж себе маємо гріх впадати в оману, ґрунтуючись на власних (м’яко кажучи, дещо прикрашених) уявленнях. Відповідно, за такого підходу маємо не лише нереально завищене оцінювання себе рідненького, а й проблеми з оточуючими та з можливістю самовдосконалення, особистісного зростання. Так на сьогодні твердять фахівці з психології.

Втім, це, очевидно, стосується не лише окремих людей, а й цілих суспільств. Проблема віднаходження бажання, мужності та засобів до реальної самооцінки, як критерій дорослішання та міра зрілості, стосується не лише окремих громадян, а й їх груп та соціуму в цілому. Саме віднаходження способу вимірювання власної недосконалості за реагуванням зовнішнього світу, тобто встановлення своєрідної метрики власного розвитку та перспектив його поглиблення, є не лише запорукою можливості зростання, а й ознакою необхідного рівня адаптивності, дієздатності та психологічного здоров`я особистості та соціуму. Великою мірою сьогоднішні проблеми українського суспільства якісно мають корені саме в зазначеному колі питань.

Дуже цікаве, на мій погляд, висвітлення саме цього пласту проблем зроблено в статті Сергія Грабовського про роль України у Другій світовій війні “Свято без нас. Наше свято?” Адже дуже часто нас переконують, що Україна не в об’єднаній Європі лише через економічну відсталість, невідповідність законодавства, залізничної колії або ж, навіть, озброєння армії європейським стандартам. Водночас як на якесь непояснене диво тут же вказують на те, що до європейської спільноти приймають країни, котрі і в економічному, і в інших згаданих аспектах аж ніяк не випереджають Україну. Напрошується висновок – справа в чомусь іншому. І саме це “інше”, але надзвичайно важливе зачіпає Сергій Грабовський. Розглядаючи висвітлення європейським телебаченням масштабного відзначення річниці “дня Д”, тобто 60-ліття висадки союзних сил у Нормандії під час Другої світової війни, дня, з котрого, як вважає переважна частина західноєвропейців та американців, почалося визволення Європи, автор ставить питання: “Чому ж у своїх промовах західні лідери ледь-ледь згадують нашу участь у війні?” І в тій же статті, осмислюючи причину переконання західноєвропейської спільноти у тому, що битва з нацизмом на східному фронті, в котрій брали участь і українці, не є частиною змагань за визволення Європи, фактично дає на нього відповідь: “шостого червня ті, хто ...має вдома західні телеканали, змогли в незчисленний раз на свої очі побачити, що Україна – не Європа”.

Дійсно, з визнанням України європейською державою є проблеми. У сприйнятті європейської спільноти образ, генерований ключовими інсталяціями українського суспільства і, передусім, його владної еліти, аж ніяк не хоче ідентифікуватись з еталонами європейськості. Проте навіть невеликі й поверхові дослідження можуть допомогти зрозуміти, що в цьому винна зовсім не зашкарубла й відстала точка зору “справжніх” європейців. І дійсно, чи змогли б ми, разом з усією Європою, вважати дійсно демократично-європейською, наприклад, Австрію, якби в ній на центральних площах міст, селищ і, навіть, у столиці країни височіла гранітна постать Адольфа Гітлера? І хіба цікавила б когось та обставина, що пам’ятник хтось вважає історичною пам’яткою? А наскільки демократичною та європейською можна було б вважати Німеччину, якби в її парламенті розглядався та приймався законодавчий акт про державне святкування славного дня гітлерюгенду? Візьмемо іншу країну, інший приклад. Хто може уявити в складі об’єднаної Європи Францію, в котрій користуються всілякими пільгами, мають державні пенсії та зустрічаються з почестями політики пронацистського режиму Віші і, водночас, вперто не визнаються державою політичні сили, які згуртувались навколо генерала де Голля? Адже саме так сприймаються залишені практично повсюди в Україні пам’ятники Іллічу. Не менш знаковим для європейців є минулорічний розгляд Верховною Радою України питання про відзначення державного свята ВЛКСМ. І хіба може сприйматися посттоталітарною Україна, котра ніяк не може визнати героями вояків УПА, водночас нагороджуючи і забезпечуючи пенсією катів, що знищували її громадян у лавах “ястребків” та інших НКВСівських загонів?..

Проте це лише частина шляху, що відділяє нас від образу хоча б країни-кандидата у справжні європейці. Необхідно передовсім самому бачити себе в лавах європейської спільноти, причетним до великих європейських подій – хай на своїй діляночці спільної великої Європи. І тут можна заглянути у дзеркало, котре досить об’єктивно показує, як саме Україна бачить себе в подіях Другої світової. Таким дзеркалом, безперечно, є телебачення.

Як яскравий зразок можна навести кілька прикладів лише за два дні ТБ. Візьмемо 8–9 травня, центральні ТБ-канали, лише фільми на військово-патріотичну тему. Фільми “Патріот”, “Зірка”, “Командо”, “Тільки для твоїх очей”, “Зозуля”, “Вони воювали за Батьківщину”, “Падіння Берліна”. Непогані, хороші або й просто чудові фільми. Фільми, котрі пропагують та звеличують радянських, російських, американських, британських та (почасти) фінських вояків і спецслужбістів. Усі вони, безперечно, заслуговують показу. Проте не було жодного фільму про визвольні змагання саме української армії та її вояків. Не було таких фільмів про воїнів УПА, життя котрих лягло в підмурівок нинішньої та прийдешньої незалежності. Не було їх і про українських вояків радянської армії, котрі зазнали лише кількісних втрат більших за будь-яку іншу військову національну спільноту в Другій світовій війні. Ніби не їх мільйони життів заклали споруду нинішньої мирної Європи та усього світу. Не було навіть документальних кіноробіт на цю тематику, хоча вони є у фільмофондах.

Не було, також, жодного фільму про найбільший в історії людства геноцид українського народу і до Другої світової війни, і під час війни, і з боку сталінського НКВС, і з боку нацистів. Хоча і ця сторінка української та всесвітньої історії достатньо висвітлена в кіно- та телероботах митців усього світу, в творчості українських кінодокументалістів. А чому було б не показати по українському телебаченні багатосерійний фільм про український рахунок Другої світової війни режисера Сергія Буковського, який, до речі, одержав цього року шевченківську премію, – нарешті у більш прийнятний для широкої аудиторії час, ніж десь ближче до півночі?

Про небачені у світовій історії героїчні та трагічні сторінки історії рідної лише скромно, одним рядком – десь в інформаційному повідомленні, загубленому серед десятків пишніших матеріалів, – під час другої світової – понад вісім мільйонів наших громадян загинуло. І все – далі про святковий парад і про любов нинішніх можновладців до ветеранів...

Травневий ТБ-показ цілком наочно і переконливо доводив – чи є насправді у нас в Україні національний інформаційний простір, чи є національний уряд, котрий свого часу охоче взявся піклуватися про цей простір. Ще цікаво – чи є все ж хтось відповідальний за це все? Хоча б серед власників бізнесу, котрі чомусь вважають себе “вітчизняним виробником” ТБ-продукції. Оскільки вітчизняний виробник виробляє своє. Своє ж починається зі знання про власну історію, досягнення. З поваги та любові до усіх героїчних та трагічних сторінок долі Вітчизни та її народу. Зі згадування показу та пропагування цих святих надбань усьому світові та собі самому. Усе інше – неправда.

Європа починається з власного дому – України. Ніхто не захоче бачити в спільному європейському домі сусіда, котрий не поважає себе та не одужав від тоталітарного минулого. І марно сподіватись, що нам повірять на слово.

Тоталітаризм – це як божевілля, тільки в суспільному вимірі. Так само як хворий, що не хоче вилікуватися, не визнає свою хворобу і не відкидає провокуючі її дії, так само посттоталітарне суспільство, що не відкинуло колишні хворобливі фетиші, не є демократичним і не сприймається як таке навколишнім світом.

Позначки, що відділяють нас від демократії, від самовизначення як незалежної вільної нації, від самоповаги, мають бути подолані. Саме в цьому полягає метрика виміру нашого відставання від Європи чи просування до неї. Цей шлях треба пройти. Адже змогли його пройти Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Чехія, Словаччина, Болгарія та інші країни, що входили до радянської тоталітарної системи. Усі вказані тоталітарні ознаки там рішуче подолані. Подолано, безперечно, і все те, що може їх відстоювати і консервувати в суспільстві. Деякі з цих країн мали навіть важчі стартові умови, аніж наша Україна. Але насьогодні вони вже в Європі або будуть там за лічені місяці. Вказані позначки на шляху до об’єднаної Європи маємо подолати і ми. Звісно, якщо заяви нинішнього керівництва країни стосовно бажання інтегруватись до Європи щирі...