Якось, краєм вуха слухаючи радіо, я почув таку фразу: головою Єврокомісії обрано представника Португалії Джорджа Баррозу. Так і пропустив би цю фразу, якби не заінтригувало мене дивно англійське ім’я португальця. Почав був уже продумувати, як написати статтю до „Детектор медіа”, де б розкритикувати недбалих перекладачів. Мовляв, португальське ім’я George читається не як англійське Джордж, а як Жоржі. І от прийшов на роботу, пошукав по Інтернету – і виявилося, що пана голову Єврокомісії звуть узагалі Жозе. Тобто, якщо вже виникла б нагальна потреба подати його ім’я в інглізованому вигляді, то виглядати б це мало як Джозеф. Або, у крайньому разі, Йосиф.

Узагалі, португальцям в українській, та й російській, пресі завжди не щастило. Завжди їхні імена та прізвища намагалися читати (й відтворювати) на іспанський манер. Узяти тих самих португальських та бразильських футболістів. Але до того, щоб відтворювати їх на манер англійський, досі ще не доходило. А, до речі, чому представника Франції на останньому „Євробаченні” Жонатана Серрада наші та російські коментатори, а потім преса, весь час називали Джонатаном? Адже звуку [Ҳ] французька мова не знає! А чи чули ви щось про польську детективну письменницю Джоанну Чмелюську, про яку довелося якось читати? (Ту саму, мабуть, яка Йоанна Хмелевська?) Якось у перші роки української незалежності довелося мені розмовляти з палкою прихильницею єдиної валюти для всіх країн СНД. Аргументація її була приголомшливою й не припускала жодних заперечень: якщо в усій решті світу є єдина валюта – долар, то й у нас мусить бути єдина валюта – рубль. Такою самою аргументацією, боюся, дедалі частіше послуговуються й шановні перекладачі: якщо чиєсь ім’я неможливо прочитати по-російському (через латинську абетку, наприклад), то це невідворотно означає, що це ім’я слід читати по-англійському. Інших мов – окрім російської та англійської – в природі не існує. Перманентно не щастити, до речі, чомусь почало ще й угорцям: багато з наших пресових перекладачів щиро вважають, що якщо колись угорець Дьйордь Шорош (Gyorgy Soros) став Джорджем Соросом, то тепер усіх угорців на ім’я Gyorgy звуть Джорджами, й ніяк не інакше. Шукати конкретні приклади, знову ж таки, є невиправданою витратою часу – чи не кожен читач за бажання зможе навести не один приклад модного нині пресового підходу: не знаєш, як транслітерувати ім’я, – транслітеруй так, ніби воно є англійським.

Не щастити, щоправда, стало й природженим носіям англійської мови. От узяти хоча б помічника президента США з питань національної безпеки Кондоліззу Райс. Надто чомусь не подобається багатьом виданням два З в її імені.

Мене можуть спитати: а чому я тут, в Україні, веду мову й про російську пресу. А тому, що надто часто простежується в українських виданнях – і друкованих, і електронних – переклад з перекладу, коли за першоджерело слугує не оригінал, а російська версія імені тієї чи тієї особи. Коли, до речі, я в університеті вивчав теорію та практику перекладу, викладачі наводили нам, студентам, два хрестоматійних приклади того, до чого може призвести багатоступінчастий переклад. Якось англійські філологи вирішили дослідити переклад за принципом зіпсованого телефону. Узяли для експерименту кілька десятків людей і розсадили їх за таким принципом, щоб кожен сусід розумів сусіда, але ніхто не розумів людину, що сидить „через одного”. Перший і останній з цих людей володіли англійською. Отже, запускали на переклад певну англійську фразу, яку потім „ланцюгово” перекладали й видавали остаточний варіант тією самою англійською мовою. Запущена на вході фраза „out of sight – out of mind” (яка російською абсолютно адекватно перекладається як „с глаз долой – из сердца вон”) на виході виглядала як „blind idiot”, тобто „сліпий ідіот”. Більш витончена граматично фраза „вона ніжно дивилася на нього, поки він лежав” на виході виглядала як „вона вбила його й із ніжністю дивилася на його тіло”. До чого я навів ці приклади? До того, що й досі переважна більшість закордонних (принаймні, європейських) джерел подаються українською мовою в перекладі через російську. Що аж ніяк не сприяє дотриманню первісного значення – не кажучи вже про змістові відтінки.

Приклади, власне, кожен може навести самотужки, а може навіть колекціонувати їх. Тому обмежимося єдиним. Друге місце на останньому конкурсі „Євробачення” посіла пісня у виконанні Желько Йоксимовича із Сербії та Чорногорії. В оригіналі ця пісня мала назву „Лане моjа”. В українському перекладі цю пісню скрізь називали „Моя любов” чи „Моє кохання” – а в російському, відповідно, „Моя любовь”. Поміж тим, знавці сербсько-хорватської мови стверджують, що жоден словник не дасть до сербського слова „лане” українського відповідника „любов”. За традицією, серби звуть своїх коханих лагідними назвами „благородних” тварин – у цьому разі ланню. Отже, українська назва пісні мала б звучати точнісінько так само, як і сербська: „Лане моя”. Але подвійний переклад не залишив від цієї поетичної назви нічого, звівши її до звичайної банальності.

Можна по-різному ставитися до радянської преси періоду застою. Можна – й цілком справедливо – зазначати, що вона була невільною, заангажованою й навіть брехливою. Але що стосувалося перекладів власних імен – то там усе було чітко. Іноземне ім’я подавали якомога ближче до оригіналу. І англійську літеру w перед голосними транслітерували завжди як у. Тепер же кожен робить це залежно від власних смаків – чи то залежно від їхньої відсутності.