І таке ставлення до них характерне не лише для осіб, що вільно почуваються у світовій інформмережі, а й для громадян, які не мають альтернативних традиційним ЗМІ джерел отримання інформації. Одразу оговорюся, що тут і далі під опозиційними виданнями маються на увазі видання демократичної опозиції – “нашоукраїнців”, політичних сил, що належать до блоку Юлії Тимошенко та соціалістів, очолюваних Олександром Морозом. ЗМІ, які виконують роль офіційного речника “політсил тоталітарного спрямування” або ж підконтрольні їм, до уваги не братимуться, оскільки зміст, спрямованість і міра декларованої і реальної опозиційності їхніх власників та контролерів вимагає окремої розмови і вже обговорювалася на сторінках “Детектор медіа”.

Чому ж друковані опозиційні видання позбавлені привабливості для широкого загалу й мають авторитет лише для надто вузького специфічного кола їх поціновувачів? І, що цікаво, до кола цього не входить значна частина не лише тих, хто симпатизує опозиції, особисто перебуваючи за межами політичних бійок, а й чимала кількість активних членів відповідних партій.

Чи можна пояснити феномен не найкращого ставлення до ЗМІ, нібито й політично співмірних позиціям самих опозиціонерів, низькою якістю медіа-продукту, спричиненою поганим фінансуванням і недооцінкою ролі преси політичними лідерами? Чи лише через фахову нерозбірливість редакторів саме на сторінках опозиційних газет знаходять притулок і нецікава, й непотрібна читачеві беззмістовна риторика й сумнівні антисемітські опуси?

Наслідки тандему опозиційної преси і “творів”, автори яких поведені на пошуках сіоністської змови, проаналізовано в "Детектор медіа" в матеріалі Сергія Грабовського “Про те, чого не існує”. Та хоч би як дивно це прозвучало, і причини того тандему є не менш руйнівними і для майбутнього України, і для її сьогодення. Йдеться, власне, про те, що і антисемітизм, і непопулярність опозиції, що спричинені, передусім, її вже одіозною слабкістю, неспроможністю налагодити стабільну політичну роботу, ґрунтовану на чіткому баченні перспектив і систематично реалізовуваній стратегії, мають, як видається, спільний родовід, ім’я якому – реакція соціального довкілля на не самодостатність.

Конститутивна для вітчизняної опозиції концентрація уваги на історичних і поточних стражданнях спільноти, з якою ідентифікує себе особа і виразником інтересів якої усвідомлює себе політична сила, відіграє не менш конститутивну роль у житті єврейського етносу. Однак вона ж вмикає й певний тип соціально-політичної поведінки, що переживається як внутрішнє протиставлення своєї ідентифікаційної групи іншим і – у випадку з політичною силою – як зовнішнє протистояння цим іншим. Така поведінкова стратегія, своєю чергою, підсилює й провокує негативне ставлення до цієї спільноти та її членів з боку представників більш “успішних” суб’єктів історичної чи політичної дії. Унаслідок маємо ланцюгову реакцію, що може тліти століттями, спалахуючи час від часу в період соціальних потрясінь: побутовий чи свідомо пропагований та ідеологічно рафінований антисемітизм (чи то українофобія, якщо йдеться про ставлення національно та політично байдужих громадян України до її активних і свідомих представників, репрезентованих здебільшого в лавах опозиції) формує спільноти, зациклені на власному – реальному чи уявному – статусі парій, а існування таких спільнот підживлює суспільні настрої з префіксом “анти”.

І, що прикметно, цей префікс однаковою мірою пасує обом учасникам взаємин: анти-семітизм є зручним механізмом каналізації суспільного невдоволення і вже тому свідомо культивується не впевненою у своїх успіхах владою, а самоототожнення євреїв усіх країн, які, народжені в різних краях і виховані різними культурами, подеколи не мають між собою нічого спільного, крім генетичних коренів – “спільної крові” (етнічної належності), має своїм стрижнем протиставлення себе тим, чиє негативне ставлення до них програмує життєво дискомфортну поляризацію на “своїх” і “чужих”, “винних” і “праведників” тощо.

Із тих самих причин “анти”-опозиційні дії влади, її боротьба з опозицією, що за нав’язуваними суспільству кліше “геть уся складається з неуспішних, нечесних і взагалі поганих людей”, є життєво необхідними й рятівними для недемократичної й недолугої влади. Однак та сама боротьба штовхає докупи політично різнобарвну опозицію, консолідує її на засадах “анти”, а отже – на засадах слабкості, а не сили. Опозиція (хоч би її роль виконувала певна соціальна чи етнічна група) потрібна авторитарній владі у статусі і з кондиціями цапа-відбувайла, а недемократична й неправова влада потрібна слабкій опозиції задля власного виокремлення й самоствердження, на які вона самостійно не спроможна. Свого часу один із представників наймолодшого покоління радянських дисидентів, а нині особа, відома у владних столичних колах, висловився щодо подібної взаємозумовленості антагоністів так: “Поки в СРСР існують дисиденти, радянська влада може спати спокійно”.

Притаманний глибинним архаїчним пластам світопереживання поділ світу на “власний рід” і всю решту (“на-рід” і “проти-рід”) і відповідний йому пошук “винних” у будь-яких негараздах за межами групи, до якої себе зараховуєш, владою завжди і всюди свідомо інспірувався задля власної безпеки. Однак цей же пошук змушував оголошених “винними” гуртуватися й шукати прихистку в самоідентифікації з собі подібними (“ты не один – с тобой “один плюс один” – гасло, що влучно використовує потребу людини в ідентифікації себе зі спільнотою).

Пікантність ситуації полягає в тому, що “консолідація”, яка відбувається на вимушених засадах, є водночас свідченням наявності в її учасників глибинного відчуття власної “некондиційності”, “зіпсованості”, “неуспішності”, “ушкодженості”, одним словом – меншовартості. Показником того і є зосередженість на власних стражданнях, намагання пишатися ними і видавати їх за своє особливе достоїнство, підносити до рангу найбільшої цінності. Така ціннісна аберація сприяє культивуванню заздалегідь позбавленої конструктиву позиції проти-ставлення, проти-стояння, яка живиться лише відштовхуванням від супротивника і тим його ж і підсилює.

Видається, опозиційна преса вже тому й викликає зневажливе ставлення до себе, що вона, звернена до оплакування й оспівування минулих трагедій, не виконує функцій преси як такої, і, перетворюючись на своєрідний культурно-історичний альманах просвітницького ґатунку, не може інформувати й не інформує читача про суспільно важливі події. Попри всі бажання редакційного колективу й побажання партлідерів, її ретро-вектор прирікає її, найчастіше, на неоперативність і вторинність.

З другого боку, односпрямованість її критичного настрою щодо сьогодення краще за будь-якого цензора запроваджує об’єктів критичного ставлення, табу на критику “своїх” і унеможливлює справжню аналітичність матеріалів. Відтак опозиційна преса лише підтримує й повсякчас репродукує ту архаїчну біполярну модель світоустрою й мислення, яку опозиція, нібито, прагне подолати і в якій вона приречена на слабкість і вимушену – не політичну, а “стражденну” консолідацію. Робота опозиційних ЗМІ, здійснювана в стилістиці “свій” (звісно, хороший) – “чужий” (ясна річ, поганий, а коли не поганий, то нема чого про нього писати), перетворює їх на “агітаторів і пропагандистів”, не залежно від їхніх об’єктивних якостей – змістовності, оформлення тощо. І такими бойовими агітлистками вони й сприймаються.

Біполярна світоглядна модель, за якою конструюється діяльність опозиційних ЗМІ і яка уможливлює сусідство на одних і тих самих шпальтах гарних демократичних гасел з махровими антисемітськими статтями, є не лише аналогом такої ж моделі, застосовуваної в діяльності опозиційних політсил. Вона є водночас показником того, що опозиція в цілому і окремі її складники зокрема визначають себе як несамодостатню силу, відчувають себе такими і для власного функціонування потребують зовнішніх поштовхів.

Показовим є те, що здійснювані час від часу спроби окремих опозиційних утворень виробити цілісну ідеологічну концепцію, у згоді з якою можна було б розробити відповідну стратегію дій, зависали в повітрі. І не через те, що опозиції бракувало для того інтелектуального багажу, а передусім через те, що потреба в конструктиві не відчувалась як першорядна, потреба у власній позиції не усвідомлювалась як визначальна для існування самих тих політичних сил.

Під цим кутом зору доречно згадати висловлену в одному з недавніх матеріалів “Детектор медіа” думку Володимира Золотарьова щодо того, що наразі відсутній в українській політичній журналістиці аналіз програмних засад політичних сил і наслідків їх запровадження в життя сприяв би формуванню нормального, цивілізованого політичного середовища в країні. Інша річ, що й виявлення прихованих мотивів і цілей дій якогось політсуб’єкта не є лише наслідком “спортивного інтересу” в політиці. Натомість він є необхідним елементом аналітики, адекватної нинішній політичній дійсності, у якій справжнім режисером подій, єдиним самодостатнім суб’єктом виступає влада, решта ж політичних складників об’єктивно є персонажами розігруваної драми – такими себе визнають і в тому визнанні самоідентифікуються.

Чи можливе одужання опозиції від синдрому власної слабкості і, відповідно, зміна modus vivendi опозиційних ЗМІ за наявної ситуації? Що може послугувати тим вирішальним чинником, дія якого здатна здолати вади опозиції і, як похідне, опозиційної преси? Уявляється, жодні “об’єктивні фактори” в ситуації, що програється за автокаталітичною схемою, спрацювати не здатні. І мільйонні, і взагалі необмежені фінансові вливання в опозиційні ЗМІ призвели б лише до невпинного збільшення їхньої кількості без зміни якості. Проблеми не розв’язує і випадкова політична перемога, що продемонстрували події 2000 року, коли тріумф “Нашої України” на парламентських виборах за лічені тижні перетворився на поразку.

Для усвідомлення того, що зосередженість на стражданні не сприяє розв’язанню проблем, які його породили й породжують, Європі знадобилося не лише пройти через граничний кошмар Другої світової війни, через голокост й геноцид, а й втомитися від світоглядної концентрації на них. Народжений другою половиною минулого століття постмодерн – це й реакція на кількадесятилітню скорботу, це й симптом одужання. Визнання рівноправності будь-яких соціально-політичних, культурних, світоглядних тощо практик – це й визнання себе – будь-якого “себе” – рівновартісним, значущим, джерелом власної волі і вчинку. Без того самовизнання, спалах якого здійснюється на особистому рівні, і людина і спільнота не є такими, що відбулися, не є сильними, а отже, є вразливими.

Можна, напевне, стверджувати, що антисемітизм як феномен матиме силу доти, доки самі євреї свою етнічну належність сприйматимуть за джерело страждання, підставу для таємної гордості і причину конституювання в спільноту, доки етнічний єврей особисто, без опертя на спільноту й виправдання якоїсь своєї позиції її мучеництвом, не навчиться грати зі світом на рівних: не пишатися мовчки своїм єврейством, приховуючи його від інших як щось принизливе, здатне його здискредитувати, а визнавати це за нормальний факт свого індивідуального буття, який і в будь-якої іншої нормальної людини за умови її психічного здоров’я не може викликати емоційного збудження. Теж чинне і для представників інших етносів, як і будь-яких спільнот з політичними включно.

Доки українство оплакуватиме свою нещасну долю, доки представники української опозиції не навчаться жити і будувати власну стратегію без посилання на страждання нації, доти українство не відбудеться як значуща для світу подія. І поки опозиція усвідомлюватиме себе не національно-політичною, а етнічною силою. Поки опозиція перевагу віддаватиме боротьбі “проти” – чи то символів минулого, чи то фантомів поточного – а не за реалізацію в сьогоденні певного відповідного її поглядам способу життя. Поки не усвідомить, що долі конкретних людей, з яких складається українське суспільство і, між іншим, самі політичні сили, є важливішими за назви вулиць – доти вона перебуватиме на маргінесах політичного життя і являтиме собою безсилий культурологічний клуб, чиє існування є вторинним від чинної влади. Доти патріотизм як “любов” до абстракції у вигляді героїчного й мученицького минулого певної спільноти слугуватиме тією шпариною, в якій можна заховатися від власної відповідальності за сьогодення, і тією індульгенцією, якою заздалегідь виправдовуються власні безпомічність і бездіяльність І доти чинна влада може спати спокійно.