Криза жанру настала не зараз, напередодні президентських виборів 2004 року. Вона існувала в інформаційному телебаченні в Україні від самого проголошення незалежності. Серед найперших красномовних прикладів – зняття з ефіру програми „Післямова” у грудні 1995 року, що вилилося у позбавлення ефіру на 8 місяців.

Регулярні спроби критиків апелювати до совісті тележурналістів, щоб ті не спаплюжували інформаційну журналістику, та до совісті топ-менеджерів комерційних каналів, щоб ті її не додушували, є хоч і благородним заняттям, але безрезультатним. Знайомий редактор любить повторювати вислів одного з класиків української літератури: „Коні не винні!”. Я кажу толерантніше: комерційні канали – це бізнес, який заробляє гроші або політичні дивіденди. Орієнтація на прибуток, у тому числі й політичний, однозначно призводить до нехтування багатьма інтересами глядачів. Ні в кого немає ілюзій, що телебізнес в Україні, як такий, що здатен на миттєвий і шалений резонанс у суспільстві, є жорстко заполітизований. Це видно чи не в кожному інтерв’ю топ-менеджерів, якщо уважно вчитуватися між рядків. Також надто багато поставлено на карту менеджерами і власниками перед осінніми виборами. Адже ніхто досі не знає, чи переможе Віктор Ющенко?

Зі мною багато хто не погодиться, але гвіздками у домовину інформаційної тележурналістики було створення нових каналів і опозиційних ЗМІ в Інтернеті. З одного боку, нові канали мовлення – це закономірний наслідок технічного прогресу, приємний для споживача, який отримує більший вибір. З іншого боку, за ці шанси вхопилися різні політичні сили, щоб доносити свою позицію. Суперечки про „гідне представлення на ТБ” відійшли в минуле, і Україна спостерігає різноманіття політичних позицій, але не різноманіття власне інформації як такої.

Для нових каналів новини – швидше питання престижу й політичної впливовості. Чому на „5 каналі” перед виборами випуски новин йдуть так часто, додаткових пояснень не потребує. Але ці канали ризикують втрапити у комерційну пастку: для них здебільшого не є виправданим утримання потужних інформаційних служб, оскільки новини не „витягують” рейтингів, для них існує стеля. Досить нагадати те, що останні 6-7 років лідерство у рейтингах і прибутках від реклами утримують переважно два телеканали „Інтер” і „1+1”, які „сидять” на радянських системах розповсюдження сигналу, що „накривають” усю країну. Решта нових каналів заради виживання змушені періодично продаватися і перепродаватися, зосереджуватися в холдинги, де „нішиїзуватися”, скорочуючи таким чином частку інформаційної журналістики на ринку.

Із відкриттям нових каналів, поширенням Інтернету власне журналісти отримали звабливі можливості для „випускання пари”. Звабливі тому, що багато кому здається, що нарешті він отримав змогу сказати всім навколо все, що думає, після того, як років 10 його душили-душили, душили-душили. Кмітливі топ-менеджери вміло грають на журналістських амбіціях. Нинішня тенденція така, що тележурналісти розбігаються по нішах відповідно до своїх політичних симпатій, можливості авторського проекту, гучних посад або трохи більших зарплат. Внаслідок цього потенційно потужна журналістська „пара” стала враз не здатною на тиск, вплив, перестала бути локомотивом на телебаченні. Поодинокі відмови озвучувати „правильні” репортажі на „1+1” і „Інтері” – це вчинки окремих журналістів, які не роблять цехової погоди. Адже цех не відповідає на внутрішні сигнали так, щоб можна було казати: „Так, це – потужне лобі!” А через передвиборче посилення контролю над змістом інформації на телебаченні втрачає сенс і нав’язувана колись „теорія малих справ”.

Пригадується показовий випадок у 2002 р. на американському каналі Ей-Бі-Сі, де новому власнику „Уолт Дісней” не вдалося прибрати публіцистичну програму Теда Коппела і поставити замість неї рейтингове комедійне шоу. Тоді за тележурналістику розгорнулася гучна публічна битва, адже прецедент означав би загибель інших інформаційних проектів на інших каналах під навалою розважальних шоу. Журналістка Барбара Волтерс в інтерв’ю виданню “Погляд” (The View): "Ми з Коппелом були свідками, як Ей-Бі-Сі було двічі перепродане. На наших очах розважальні передачі з’являлися і щезали. Але новини були і є тим, що постійно цікавить глядачів. Це було і є тим, що уособлює достоїнство, гордість, цільність і недоторканність телеканалу”.

Погоджуючись із висновком Сергія Черненка про те, що маніпулятивна складова на українському телебаченні з року в рік не зменшується, хочу зазначити, що вона не зменшується передусім тому, що маніпуляціями стали активно займатися політологи та політтехнологи. У декого з них з’явилися недискусійні або дискусійні програми, дехто очолив цілі інформаційні служби, але всі вони прагнуть приміряти на себе мантії модераторів, рефері тощо. Телеканали називають такі програми авторськими, уникаючи нищівної критики за їхнє розміщення. Але не треба забувати, що суспільні ролі модераторів у мас-медіа в розвинених демократичних суспільствах притаманні саме журналістам як незаангажованим людям, котрі ставлять незручні запитання й докопуються до істини, а не особам, що не приховують свого зв’язку із певними політичними силами. Це теж ніші, які втратили журналісти.

Останніми роками частіше натрапляю на юних журналістів і студентів, які готові виконувати „завдання партії”, знищувати політопонентів своїх господарів, бути ляльками, що говорять, аніж послуговуватися принципами об’єктивності, толерантності, правдивості. Це явище ризикує стати масовим, оскільки зворотній процес – колективне відстоювання прав тележурналістів через профспілки – не дає підстав говорити про виживання інформації на телебаченні.

Коли відповідав у 2001 році на запитання „Детектор медіа” для проекту „Європа – XXI століття” про доступ опозиції до телеефіру, я наголошував, що вона не спромоглася очолити створення громадського ТБ замість існуючого "телебачення влади", яким продовжує залишатися НТКУ. Тепер годі сподіватися на те, що опозиція, прийшовши до влади, подарує країні громадське ТБ, вистоявши під тиском транснаціональних медіакорпорацій. Цими днями, напередодні продовження на 10 років ліцензії Бі-Бі-Сі, у Великій Британії вкотре розгорнулася гостра дискусія навколо доцільності існування громадського мовлення, яку знову стимулюють міжнародні медіакорпорації. Та, на втіху британців, Бі-Бі-Сі знищити не вдається, адже на його боці більша частина парламенту, уряд і активна громадськість, яка платить Бі-Бі-Сі в обмін на її об’єктивність.

Отже, тенденція, що простежується на цьому етапі в Україні, є такою: якісна інформаційна журналістика зникає з провідних каналів і осідає у вузьких і малодоступних нішах, де приречена ставати маргінальною, знаряддям протесту.