13 років українська мова є державною, й суперечки про те, чи є вона самостійною мовою, чи діалектом, чи говіркою російської, здавалося б, мали відійти в історію – цілком можливо навіть, що в рубрику історичних курйозів. Так само мало б давно відійти в історію сприйняття української як допоміжної, «виключно для місцевого вжитку» мови. Утім, цього не спостерігається. І причиною тому не лише консервативність мислення, світоглядні стереотипи чи застарілість звичок.

Однією з причин того є цілком офіційна позиція філологічних авторитетів щодо передання українською мовою російських власних імен і навпаки. Дуже характерний приклад подав скандал із «Сільськими вістями». Як тільки не передавали назву газети в російських виданнях! І український правопис залишали в недоторканості («Сільські вісті»), й транскрибували («Сильськи висти»), й перекладали («Сельские вести»). Добре хоч, ніхто не додумався подати назву газети як «Деревенские вести» – утім, хтозна, може, я просто такого не зустрічав? А тепер уявіть собі, що мине кілька десятків років, і якийсь необачний історик спробує писати з цього приводу якусь – боронь Боже! – дисертацію. Ні, уявити собі його почуття під час пошуку матеріалів фантазія відмовляється. На відміну від того, нікому не спаде на думку посилатися на авторитетну газету «Фінансова доба»: «Файненшл Таймз» є «Файненшл Таймз», і ніяк інакше (ну, хіба що «Файненшл Таймс»). Назви польських газет теж ніхто не береться перекладати – їх відтворюють так, як вони звучать польською. Точніше, максимально наближено до оригіналу, але так, щоб це не виходило за межі української або російської, залежно від мови тексту, фонетики й правопису. То, виходить, є мови різні, а є не зовсім різні?

Найбільше різниця підходів до відтворення власних імен проявляється в переданні антропонімів – тобто імен та прізвищ людей. От скажіть, якщо вам треба перекласти російською статтю в українському виданні, автором якої є дехто О. Іваненко, що ви мусите робити? Як звуть автора? Олег (перекладається як О)? Олександр (тоді ініціал буде А)? А може, Олена (Е)? А якщо зовсім Оксана, й російською тоді не виключено К – Ксения? Звертатися по допомогу до мовознавчих авторитетів марно: вони лише підтвердять вам, що східнослов’янські (українські, російські, білоруські) імена не транскрибуються до мови перекладу, а адаптуються. Тобто, замість оригінального імені підбирається його відповідник. Щось схоже відбувається й із прізвищами: вони теж адаптуються до мови перекладу.

Але ж якби все обмежувалося незручністю для перекладачів і ляпами, що з неї випливають! І – так уже й бути – авторами, які мають необережність подавати матеріали до друкованих видань, що виходять як в україномовному, так і в російськомовному варіантах, а потім бачити найрізноманітніші варіації на тему своїх імен та прізвищ! Клерки різних поважних установ далеко не завжди володіють українською (та й російською) на належному рівні. Їхня інтерпретація мовних правил не так уже й рідко спричиняє справжні трагедії, коли людина витрачає роки лише на те, щоб довести, що вона – то вона. Бувають трагедії й іншого кшталту – коли людина ціле життя вважала, що її прізвище є таким-то, а якийсь клерк раптом відкриває їй очі: воно має писатися й вимовлятися зовсім по-іншому. Будь-які заперечення, хай навіть дуже наполегливі, до уваги не беруться: є правила написання українських антропонімів російською мовою, а російських – українською, тож виконуйте, громадянине, «без розговорчиків». Держава вирішить за вас, яким має бути ваше прізвище. Якщо ж вас звуть, скажімо, Тетяна, але вам не подобається російське ім’я Татьяна й ви хотіли б на російськомовній сторінці паспорта зберегти українську вимову імені, це – теж ваші особисті проблеми. Домогтися, щоб вас записали Даздрапермою, набагато легше.

Поміж тим, ім’я людини – одне з перших слів, які вона навчається розрізняти, – то одна з підвалин її світосприйняття. І якщо українці змалечку звикають до того, що українською мовою їхні імена одні, а російською – інші, то наслідком, цілком імовірно, буде світоглядна дезорієнтованість. Роздвоєність національної свідомості – то вже точно. Адже наявна практика змалечку переконує всіх нас: українцями ми можемо бути лише в Україні. У Росії ми нічим не повинні відрізнятися від росіян, від мешканців Рязані чи Калуги. Допоки існує практика адаптації власних назв східнослов’янських мов до мови перекладу (яка докорінно відрізняється від практики, застосовуваної до всіх інших мов), доти українці десь на підсвідомому рівні відчуватимуть, що український народ – не окремий від російського, він є його специфічною часткою. Давно вже, кілька років тому, розгублена слухачка надіслала листа до радіожурналу «Слово». Звуть її Ївга. Обмінюючи старий, радянський, паспорт на новий, український, вона не знала, як написати своє ім’я на російській сторінці. Евгения – то ніби не її ім’я, звучить зовсім по-чужому. Хтось зі співробітників паспортного столу – чуйна, мабуть, людина – запропонував слухачці нечуваний крок: зберегти українську форму імені й записатися як Ивга. Але ж у російській мові немає імені Ивга! – впадала у відчай слухачка. Що я скажу, – в розпачі запитувала вона, – коли хтось із росіян спитає мене: що то за ім’я таке? Можливість з гідністю відповісти: українське – мабуть, навіть не спадала їй на думку.

Змальована ситуація викликає подеколи надто радикальні проекти її зміни. Які, втім, страждають на єдину ваду: вони пролягають не в тій площині. Років із п’ять тому в інтелектуальних колах усерйоз точилися дискусії про переведення української мови на латинську абетку. Подейкують, що в Галичині ці дискусії остаточно не вщухли й досі. Мовляв, гіпотетичний перехід на латинку наблизить українців до Європи, до загальноєвропейських стандартів, змусить усвідомити європейську цивілізаційну належність України. Утім, здійснений, а не лише гіпотетичний, перехід на латинку аж ніяк не наблизив до Європи ані туркменів, ані узбеків, ані тепер от казахів. Тоді як греки з болгарами латинкою не користуються, і це анінайменшою мірою не викликає в них сумнівів щодо власної належності до європейської цивілізації. Отже, пропонований перехід на латинську абетку став би не більше, ніж таким самим символом нашої європейськості, як відбудова храму Христа Спасителя в Москві стала символом російської всепереможної величі. Прагненням стати (чи, радше, вважати себе) повноправними європейцями, не докладаючи до того копітких зусиль, а здійснивши певний символічний, одномоментний акт ініціації, посвячення в європейці. Питання про те, чи не ускладнив би перехід на латинську абетку процесу оволодіння українською мовою мільйонами тих наших співгромадян, які нею не володіють або володіють недостатньою мірою, залишимо без відповіді з огляду на її, відповіді, очевидність.

Утім, певна латинізація української мови все ж таки потрібна. А саме – у сфері, що нас цікавить, у написанні власних імен. Адже досі практика передання власних імен українців латинописемними мовами не зазнала жодних змін порівняно з радянською. Тобто, українські антропоніми транскрибуються у відповідності з правилами написання мови, якою вони згадуються. У документах чи списках, розрахованих на різних користувачів – носіїв різних мов (чи заздалегідь не визначеної мови), як правило, вживається транскрибування відповідно до правил англійської мови. Утім, оскільки навіть у межах англійської мови транскрибування українських власних імен не є жорстко кодифікованим, варіанти можливі й тут. Така практика була припустимою, коли кількість контактів громадян України з закордоном була обмеженою, а власне контакти – епізодичними. Нині, коли кількість і географічна розмаїтість таких контактів зростає, така практика призводить до проблем, що іноді бувають важкими до подолання. Найперша з них – це ускладнення з ідентифікацією особи. От уявіть собі, що є такий собі учений (літератор, журналіст) на прізвище Олійник. Він багато друкується, зокрема й в іноземних виданнях, його праці перекладають. Його статті передруковують із журналу в журнал. І от одного чудового дня йому знадобилося подати до іноземної інстанції перелік усіх своїх друкованих праць. Що йому робити, коли чи не кожного разу його ім'я та прізвище написані по-різному – Oliynyk, Oliinyck, Oliinic? А тепер уявіть собі, що деякі статті цей учений Олійник писав до російськомовних видань (яких у нас чимало) і їхні переклади підписані прізвищем Oleynik/Oleinique/Oleinic/etc. Доведення власного авторства їх усіх практично неможливе – технічно неможливим є навіть просте відстежування за інтернетівським пошуковиком самих лише посилань на них, самих лише фактів, що їх було десь згадано. Бо неможливо уявити всі комбінації літер, які могли бути використані для транскрибування.

Але ж дедалі більше трапляється випадків, коли доводити ідентичність особи потрібно не лише в гонорових, а в життєво необхідних суто юридичних справах. Де будь-який сумнів може мати надто високу ціну. Офіційні органи теж додають клопоту. От знаю я людину на прізвище Пашкевич, яка звикла писатися англійською як Pashkevich. Видаючи новий закордонний паспорт, їй сказали: не маєте права! Ви – Pashkevych, і ніхто інший. Дарма, що людина ця мала контакти з закордоном і раніше, й купу довідок та інших документів було виписано саме на прізвище Pashkevich. І що новий паспорт миттєво перетворив усі ці документи на нічого не варті папірці. Почуття вдячності щодо українських державних органів та запроваджених ними порядків у цього громадянина з невідомих причин не з’явилося.

Тим часом власні імена, зокрема антропоніми, тим і відрізняються від загальних, що, за ідеєю, під жодні правила не підпадають. Вони є унікальними. І, до речі, тому вони й власні, що є власністю людини, якій належать. Ніхто краще за неї не може вирішувати, як їх слід писати та вимовляти. Не має, за ідеєю, права. Допоки держава не дозволяє громадянам навіть вирішувати долю власних імен та прізвищ – доти є великі сумніви в тому, що це – вільна держава. Це стосується й передання українських антропонімів латинкою, й уживання їх у російськомовних текстах, і відтворення українською імен громадян – етнічних росіян.

Інший аспект – це складність прочитання українських імен, написаних латинкою. Адже, стикаючися з українським антропонімом, транскрибованим на англійський кшталт, англієць бачить: написано нібито його мовою, з використанням притаманних їй літерних комбінацій, але щось зовсім малозрозуміле. Тож як його читати? І читає той англієць найчастіше зовсім не так, як мало б бути. З польськими чи чеськими іменами такого не відбувається, бо саме їхнє написання одразу ж посилає сигнал: ідеться про іноземця, й намагатися прочитати його ім’я за англійськими правилами марно.

Нарешті, існує ще один аспект проблеми – суто внутрішньоукраїнський. Поки українські антропоніми передаються іноземними мовами в різний, не встановлений раз і назавжди спосіб, дуже важко переконати людей у тому, що українська літера Г, наприклад, має передаватися як H. Досі це виглядає як прагнення зробити все «не так, як у москалів», і не більше від того. Адже в германських мовах літера H позначає глухий звук (тоді як українська Г – дзвінкий), а в переважній більшості романських узагалі не читається. Ба більше: наприклад, у фламандській мові (чи то фламандському діалекті нідерландської) звук, абсолютно тотожний українському Г, передається літерою G. І бельгійське місто Gent вимовляється як Гент, а зовсім не Ґент.

От коли було б встановлено універсальні правила передання українських імен латинською абеткою, це питання було б зняте. Адже було б зрозуміло, що ці правила є штучним набором символів, не подібним стовідсотково до фонетичних правил жодної з латинописемних мов. І прийняти, що саме в цій системі символів українське Г має передаватися як H, було б набагато легше психологічно. Так само, як ми приймаємо абетку Морзе саме такою, якою вона є, й не шукаємо всередині неї якоїсь логіки чи фонетичної відповідності. Якими ці правила мали б бути? Мабуть, за основу краще було б узяти польську мову – як, із одного боку, фонетично та лексично близьку до української, а з іншого – як таку, що використовує відносно мало діакритичних знаків, яких неможливо уникнути. У тих випадках, коли діакритичних знаків таки не уникнути, можна було б вигадати якесь штучне сполучення літер – наприклад, zs для передання звуку ж.

Але зрештою – це справа фахівців. Головне ж – усі ці питання варті того, щоб ними займатися. Допоки ж у фахівців до них не доходитимуть руки, українська мова – знову ж таки, мова є однією з фундаментальних основ світосприйняття людини – приречена залишатися вторинною, похідною стосовно російської. Чи, принаймні, сприйматися саме так значною кількістю українських громадян.