Комісія з журналістської етики є прикладом організації, що має захистити суспільство від недобросовісних журналістів. Що більше в Україні здійснюється тиск на ЗМІ, що більше журналістів змушують писати те, „що треба”, - то більшою є потреба для самих журналістів узятися за свій захист, за вироблення чітких правил поведінки. Такою була головна думка доповіді.

Тієї ж думки дотримується й професор, президент Української Академії преси Валерій Іванов: на його думку, влада активно підштовхує журналістів до саморегулювання. Що більше буде заборон – то більшим стане прагнення регулювати професійну діяльність ізнизу. Навіть у Києві ЗМІ користуються лише 25% довіри. Це зробила не так влада, як самі журналісти. Вони тепер мусять докласти всіх зусиль, щоб відновити довіру до себе.

Реальною проблемою є засадниче відмежування журналістів від піарників. Адже в сьогоднішній Україні найвідомішими журналістами є люди, що насправді працюють як агенти з політичної реклами. Про це вів мову Сергій Гузь.

Підтримуючи загалом ідею саморегулювання журналістської діяльності, деякі учасники висловили сумніви щодо реальної можливості такого саморегулювання на сьогодні. Представник Могилянської школи журналістики Євген Федченко зауважив: проблема полягає у відсутності єдиної журналістської спільноти; середовище журналістів є збіговиськом ego. На його думку, в Україні дуже слабкі профспілкові традиції – швидше це традиції державного регулювання. Постає також проблема легітимності журналістських організацій: більшість журналістів визнаватимуть лише ті з них, до яких самі належать.

Учасники засідання привернули увагу до незахищеності журналістів, їхньої економічної залежності. Саме вона, на думку багатьох, є причиною ангажованості журналістів, можливості примушувати їх писати те, що наказано. Сергій Гузь повів мову про високий рівень корупції у ЗМІ, його підтримали інші присутні. Зарплати в конвертах, які майже неможливо легально відстояти. Статус приватного підприємця для журналістів, який не гарантує гідної пенсії та допомоги. Спонсорські кошти, завдяки яким лише й можуть виживати видання (й щодо цільового використання яких керівниками видань часто виникають сумніви). Журналістів треба захищати не так від роботодавців (пан Гузь навів приклад вдалого страйку в Дніпродзержинську), як від держави. Зарплата в конверті – то питання виживання не лише журналістів, а й видань. Тобто, Сергій Гузь заперечив, що одним із завдань журналістського саморегулювання й має стати викорінення практики „чорної зарплатні” – щоб перед видавцем стояла єдина альтернатива: або легальна зарплата журналістам, або тюрма.

Бути одним чесним серед нечесних погано, - підсумував цю тему голова юридичної служби Асоціації видавців періодичної преси Алі Сафаров. Є етичний кодекс, але він не надто добре працює. На Заході демократія розвивалася знизу, - зауважив він. На Сході – навпаки. Історично Україна розвивалася за східним взірцем. Тепер ми йдемо на Захід. Саморегулювання притаманне західному шляхові, й українські журналісти, як і ціле суспільство, тепер на перепутті. Що ж до практичного боку справи, то пан Сангаров відзначив прогресивність комерційних проектів, які є зацікавленими в якості кінцевого продукту. (Варто, щоправда, відзначити, що комерційна журналістика за сьогоднішніх умов значною мірою віддає перевагу суто розважальному жанрові, уникаючи соціально-політичної тематики. – Б.Б.) Виробничий процес у сучасній українській журналістиці пан Сангаров порівняв із переробкою давальницької сировини. Тобто журналістові надто часто дають факти, з яких він має виходити, й кінцеві висновки, яких він має дійти; від нього самого вимагають лише дотримання приписаної „технології”. Давальницька сировина як явище – то ознака третього світу.

Експерт Центру медіареформ британець Тім Граут-Сміт розповів про досвід журналістського саморегулювання у Великій Британії. Там існує Комісія з розгляду скарг на роботу преси, членом якої є всі друковані видання. Ця комісія, зокрема, стежить і за дотриманням загальних норм журналістської діяльності – як то за точністю подання інформації, наданням можливості відповіді споживачам, невтручанням у приватне життя, не переслідуванням людей. У складі комісії більшість не є фаховими журналістами. Скарги підлягають розгляду протягом 32 днів, після чого або сторони доходять примирення, або справу розглядає третейський суд, або комісія виносить свій вердикт. Багато газет мають регулярні колонки „Виправлення”, де спростовують власну не зовсім коректну інформацію – і в такий спосіб бережуть свою репутацію. У контрактах журналістів міститься пункт, згідно з яким вони мусять відмовитися від виконання редакційного завдання в разі, якщо воно суперечить їхнім власним поглядам.

За словами менеджера з розвитку Центру медіа-реформ Людмили Гуменюк, у Швеції вже 35 років існує посада прес-омбудсмена. З 1916 року існує Шведська рада з питань преси. Щорічно розглядаються до 400 скарг на недобросовісні публікації, ЗМІ, скарги на які визнано справедливими, мусять або надрукувати спростування, або заплатити штраф.

Підсумував дискусію директор Могилянської школи журналістики Сергій Квіт, зазначивши, що українська журналістика має пройти свій власний шлях до саморегулювання. Винайти власний шлях.

Бліц-опитування теж не дало чіткої відповіді, як саме мають іти українські журналісти до саморегулювання. На запитання: „Що заважає реальному саморегулюванню?” присутні дали такі відповіді. Культура. Низький рівень самоповаги. Самі журналісти. Низький рівень взаємної довіри серед журналістів. Брак зацікавленості. Корупція у ЗМІ. Відчуття, що прагнення до саморегулювання завершується Києвом; різні умови праці в столиці та провінції. Місцеві князьки. Невіра. Історична традиція. Відсутність громадянського суспільства та економіка сьогоднішньої преси. Хвороби росту.

Куди менш упевненими були відповіді на запитання: „Що треба робити, щоб в Україні справді постало журналістське саморегулювання?” Потрібен час. Це – тривалий процес. Журналісти мусять усвідомити свою роль у державі. ЗМІ мають стати насправді комерційними – тоді їм буде небайдуже, що думатиме про них аудиторія. У відповідях на це запитання лунав майже неприхований песимізм: мовляв, ми тут поговорили, випустили пару – а все залишиться таким самим, як є сьогодні.

Як видається, головна проблема полягає в тому, що наша держава не вітає жодних спроб до саморегулювання (в тому числі – журналістської діяльності) й узагалі руху знизу. Вона звикла регулювати все сама. І, ймовірно, сприймає проблему журналістського саморегулювання на кшталт відомого радянського принципу „критики й самокритики”: спочатку вас критикують, а потім ви критикуєте себе самі. Якщо журналісти прагнуть затвердити норми етичної – а, радше, просто професійної – журналістики, вони мусили б ураховувати цю обставину. Шлях до саморегулювання, видається, пролягає знизу, але через гору. Вносити через парламентарів проекти законів, що регулювали б журналістську діяльність, ініціювати судові процеси в разі порушення норм цієї діяльності або позбавлення журналістів їхніх прав – лише в такий спосіб журналістські об’єднання зможуть не бути “річчю в собі”, якимись сектоподібними утвореннями. Лише тоді вони зможуть змусити рахуватися з собою – й відтак реально впливати на процеси, що відбуваються в журналістському середовищі. Тільки тоді, як видається, саморегулювання української журналістики зможе вийти з категорії добрих побажань.