Згідно з однією з визнаних у світі систем нумеристики, Джеймс Мейс належить до геніїв. Спілкуючись з ним і перечитавши чимало з написаного ним, я вже давно у цьому переконався.

Мені здається, нам слід завжди пам’ятати цю благородну й інтелектуальну людину і розповідати про її духовний подвиг, користуючись із кожної нагоди.

Мене завжди вражало, що Джеймс Мейс знав і розумів Україну краще, ніж більшість українців, і те, як пристрасно він її любив. Свої роздуми про Україну, якій він присвятив майже двадцять п'ять років життя, Мейс висловив в автобіографічній статі “Факти й цінності: мій особистий інтелектуальний пошук”, уривок з якої у перекладі з англійської “Детектор медіа” друкує у зв’язку з сороковинами великого патріота України.

Наприкінці 1989 року, коли ми завершували роботу (йдеться про підготовку 3-томника свідчень очевидців голодомору, що вийшов друком у Державному видавництві у Вашингтоні 1990 року – прим. А.С.), радянські українські дипломати при посольстві СРСР почали промацувати ґрунт. Я отримав від Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном запрошення відвідати Україну. Після консультацій з відповідними американськими органами та з членами комісії я дав на те згоду.

Моє перебування в Україні у січні-лютому 1990 року тривало два тижні й стало поворотним пунктом у моєму житті. Насправді, як виявилося, мене запросили тому, що комуністична партія України хотіла, аби я був “під рукою” у той момент, коли вона офіційно ухвалювала рішення, визнаючи, що штучний голод був зловмисною злочинною акцією Сталіна та його спільників, і розпорядилася розкрити деякі архівні партійні документи (через декілька місяців вийшла друком справді видатна праця*). Від мене чекали, щоб я оцінив цей позитивний крок.

Реальне значення для мене мало те, що я їхав у Радянську Україну, яка перебувала в агонії, у борінні між вірними партійцями (зокрема, істориками) і тими, хто хотів будувати нову Україну – Рухом, що був коаліцією дисидентів і літераторів. Уже було сформовано організаційний комітет для скликання першої в Україні міжнародної конференції, присвяченої українській трагедії. Мене кооптували Іван Драч, який у той час був головою Руху, і покійний Володимир Маняк (я завжди ніжно називав його Володею). Він очолював український “Меморіал” і також збирав свідчення очевидців (голодомору – прим. А.С.), готуючи їх до друку.

Якось вранці Володя зателефонував мені й сказав, що активістам “Меморіалу” не дозволили спорудити скромний пам’ятник у селі поблизу Умані. Їм погрожували арештом, але якщо там з'явиться іноземець, можливо, до них поставляться інакше.

Ми поїхали автобусом. У селі нас зустріли дванадцять міліціонерів – двоє місцевих і десятеро з міста. Було очевидно, що встановити пам’ятник не вдасться, та нам дозволили піти на місце поховання і сказати декілька слів. Земля була опуклою, бо тіла клали нерівно. Я знав, що під пагорбками лежать тисячі невинних людей. Поет і композитор Микола Литвин виконував пісні, написані ним для українського національного інструменту бандури, що надихала мандрівних бардів. Уперше я душею збагнув глибинну суть людської трагедії, яку вивчав, і заплакав.

Поїздка в Умань була успішнішою. Після того, як ми з Володею переговорили з жінкою-мером, нам дозволили провести мітинг на футбольному стадіоні й покласти вінки на братські могили жертв репресій 1937-1938 років. Коли ми розгорнули синьо-жовтий український національний прапор, у натовпі поширилася чутка, що міліція спробує його відібрати. Та все пройшло гладенько, хіба що на кладовищі відбулися дві, а не одна, поминальні служби: одну провадив священик Української Автокефальної Православної церкви (1929 року її заборонили, а парафії передали російській православній церкві. – Прим. Джеймса Мейса), а іншу – служитель російської православної церкви, який відмовлявся визнати існування свого суперника.

Наприкінці вересня, після з'їзду українознавців, ми вирішили провести міжнародну конференцію (з голодомору – прим. А.С.), за участю закордонних дослідників. Мені вдалося переконати взяти участь у ній таких славетних дослідників геноциду, як Гелен Фейн і покійний Лео Купер. Значною мірою завдяки їхньому внескові конференція пройшла успішно, та майже не набула розголосу. Було таке відчуття, що ми чогось не допрацювали, і роботу ще необхідно буде завершити.

Наприкінці 1990 року вийшли друком проект усної історії (у США – прим. А.С.) та обіцяні документи з архіву історії партії. Збірник компартійних документів офіційно мав 25-тисячний наклад, але насправді консервативні опоненти в КПУ обмежили його двома з половиною тисячами, і збірник одразу став бібліографічною рідкістю. Та все ж я відчував, що ми відстояли свою позицію.

Особисто для мене то був важкий час. Ніхто не хотів брати на роботу історика, вік якого добігав сорокаліття**, і Гелен Фейн втішала мене тим, що вона теж упродовж десяти років була безробітною після того, як опублікувала свою монументальну книгу “Accounting for Genocide” (“Відповідальність за геноцид”). Втративши тимчасову роботу в Колумбійському та Іллінойському університетах, я зрозумів, що мені треба або починати все спочатку, або підвищувати ставки. 1993 року я вирішив переїхати в Україну. Зрештою, як мені здавалося, мій професійний досвід міг там знадобитися.

Спочатку я працював у колишньому Інституті історії партії, який було передано з підпорядкування ЦК КПУ Академії наук і перейменовано в Інститут політичних та етнонаціональних досліджень. Я отримав доступ до закритого архіву заборонених книг і партійного архіву. Та, зрештою, не зміг працювати в атмосфері, коли кожен знав, де були документи, та ніхто не був зацікавлений у незалежному аналізі. Так я став заступником головного редактора політологічного часопису “Політична думка” і перейшов на роботу в Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, де викладаю політологію.

Поступово я зосереджувався не на минулому, а на теперішньому, на дослідженні не геноциду, а спадкоємства суспільства, що зазнало у минулому глибоких деформацій і тому не функціонує. У своїх публікаціях українською мовою останніх років я намагався пояснити, як все це сталося, як такий чудовий народ, маючи такі величезні ресурси, опускався чимраз глибше у прірву бідності, зовнішнього боргу і значною мірою через втрати, яких зазнав, ставала чимраз очевиднішою його неспроможність пристосуватися до сучасного світу.

Я завжди уникав теми голокосту. Звісно, я знав основну літературу, та зосереджувався на інших геноцидах. Однак, мешкаючи у Києві, я відчував особисту причетність до трагедії, що прокляттям тяжіє над Подолом – традиційно єврейською частиною міста, де я працюю. Коли приходиш до Бабиного яру, де мене запрошували виступати, мимоволі відчуваєш, як тебе огортає чорна аура. Один мій друг збирає матеріали про shtetls (івритом – маленькі міста – прим. А.С.), стерті з лиця землі. Голокост, у розумінні перших масових розстрілів євреїв у 1941 році, починався в Україні. І я не можу позбутися враження, що від (голодомору – прим. А.С.) 1933 року через голокост, ядерну катастрофу у Чорнобилі й теперішню нескінченну економічну кризу, за якої пенсіонери животіють, жебракуючи і збираючи пляшки (треба здати десять чи п’ятнадцять пляшок, щоб купити буханець хліба), цю країну переслідує трагедія біблійних масштабів. Це нагадує мені – радше емоційно, ніж науково обґрунтовано – Книгу Йова.

Мені здається, коли під загрозою опиняється сам об’єкт твого дослідження, доводиться переоцінювати свої пріоритети. Намагаючись зрозуміти причини й наслідки трагедії, можна допомогти загоїти рани. Коли доля нації, культури, що є складовими людства, висить на волосинці, я відчував, що не міг діяти інакше.

У 1944 році Рафаел Лемкін (творець концепції геноциду – прим. А.С.) прогнозував, що спадкоємство вчиненого німцями геноциду, штучного й примусового поселення за рахунок інших німецького національного елементу створить довгострокову проблему. У цьому випадку завдяки повній поразці й знищенню нацизму, мужності німецького народу, який подолав страхітливе минуле, він, можливо, помилявся. Та щодо СРСР з багатьох причин його моторошна правда, певно, підтвердилася. Щоб це стало повністю зрозумілим, потрібно здійснити іншу роботу, більшу, ніж ця. Осмислення цієї спадщини може стати найбільшим викликом у дослідженні геноциду. Зрештою, знання потрібні передусім для того, щоб зцілювати.

(“Facts and values: my personal intellectual exploration”. Samuel Totten and Steven Leonard Jacobs ed. (Transaction Publishers, New Brunswick №5, 2002), p. 59-74).

*Певно, йдеться про книгу “Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів: Зб. док.” (Кер. і упор. Р.Я.Пиріг. – К, Політвидав України, 1990. – 603 с.)

**Згодом Джеймс Мейс писав про це цілком одверто: “Моє призначення (виконавчим директором конгресово-президентської Комісії США з дослідження голоду в Україні – прим. А.С.) стало результатом великої політичної гри, в якій я не брав участі й багато про неї досі не знаю, але все ж я був присутнім при цій грі… Так чи інакше, але я виставлявся хлопчиком для биття. І я ним таки став, але збагнув це, тільки приїхавши в Україну”. “Демонізація образу українців, – пояснює він, – була кон’юнктурою багатьох сил, і не лише радянської пропаганди… Отже, після оприлюднення результатів Комісії переді мною усі двері академічних інституцій були зачинені наглухо”. (“Голод 1932-1933 років в Україні” – К, Наукова думка, 2003. – 807 с.)