Шостого червня ті, хто, завдяки кабельному телебаченню або супутниковій “тарілці”, має вдома західні телеканали, змогли в незчисленний раз на свої очі побачити, що Україна – не Європа. Але цього разу, мабуть, наша відсутність у європейському суспільно-політичному житті переживалася аудиторією особливо болісно. Адже телебачення показувало масштабне відзначення річниці “дня Д”, тобто 60-ліття висадки союзних сил у Нормандії під час Другої світової війни, дня, з котрого, як було сказано на весь голос з телеекрану, “почалося визволення Європи”.

Відтак душі переважної більшості українських громадян, навіть людей демократичних переконань, почали бунтуватися. “Який “початок визволення Європи”? Хіба не наш солдат визволяв європейські держави? Хіба не ми здобули Берлін? Хіба не Червона армія перемолола гітлерівську військову машину? Чому ж у своїх промовах західні лідери ледь-ледь згадують нашу участь у війні?”

Утім, з‘ясувалося, що не всі на Заході думають так, як постановники телевізійно-політичного шоу на честь “дня Д” і як провідні політики; очевидно, для того, щоб утішити українську аудиторію, одне із провідних демократичних видань – “Вечерние вести” – у числі від 9 червня передрукувало статтю Рафаеля Поша (La Vanguardia, Іспанія) “Війну з Гітлером виграли зовсім не в Нормандії”, де йдеться про те, що фашизм був переможений Радянським Союзом, а от західні держави до війни підгодовували Гітлера, а під час війни – не хотіли помагати як слід Східному, “першому” фронтові. У статті наведені колосальні цифри втрат німецьких військ на Східному фронті та зазначено, що на Заході створений міф про Другу світову війну – а правда полягає в тому, що, попри міфи, виграв війну СРСР.

Очевидно, стаття Рафаеля Поша приємно полоскотала нерви комусь із демократичних лідерів, та і широкій громаді – мовляв, усе, що говорилося на європейських каналах телебачення 6 червня 2004 року, – то неправда, он що іспанець пише! Але, боюся, факти істотно розходяться і з тим, що багато хто з нас устиг вивчити у радянській школі, і з тим, що вслід творам безсмертного Сталіна (звідки і взяті практично всі цифри його статті) пише іспанець Рафаель Пош.

Почнемо із самого початку. З того, що насправді “другий фронт” був, швидше, “першим”. Адже він був відкритий у вересні 1939 року – тоді, коли СРСР і Німеччина були бойовими союзниками, їхні лідери розводилися про “братерство, скріплене кров‘ю” (в операціях проти Польщі) і дозволяли проводити спільні військові паради на ознаменування перемоги над цією країною. З літа 1940 по літо 1941 року Німеччині й Італії (і, фактично, Радянському Союзу, який забезпечував потреби військової промисловості країн “Осі”) протистояла тільки Велика Британії та її заокеанські домініони. Саме у “битві за Англію” досі непереможні Люфтваффе зазнали тяжкої поразки; саме Британія змусила втекти на бази потужний італійський флот, а в травні 1941 року знищила новітній лінкор “Бісмарк”. Між іншим, на останній пішло стільки панцерної сталі, скільки б вистачило на побудову танків для двох танкових армій. І тільки після 22 червня 1941 року більшість піхотних військ Вермахту задіяна на Східному фронті.

Але і після того говорити, що Східний фронт, і тільки він, був вирішальним, не випадає. У той час, як на бої проти Червоної армії припадає дві третини незворотних втрат Вермахту (тобто тих, котрі загинули, пропали без вісти та померли від ран), на бої проти західних альянтів – третина таких втрат. А якщо рахувати з полоненими (до початку травня 1945 року), то СРСР та західні союзники вивели з ладу приблизно рівну кількість вояків країн Осі. А от із Люфтваффе ситуація протилежна – дві третини незворотних втрат особового складу на Заході, одна третина – на Сході. Що стосується флоту, то радянські моряки за всю війну не потопили і серйозно не пошкодили жодного ворожого корабля класом більше, ніж есмінець (при цьому втративши лінкор, кілька крейсерів та понад два десятки есмінців), у той час як італійські і німецькі лінкори, крейсери і підводні човни гинули в Атлантиці та Середземномор‘ї у жорстоких боях із флотом та авіацією союзників.

До речі, і з сухопутним фронтом не все так просто. Скажімо, пише згаданий Рафаель Пош, що Німеччина 1941 року кинула у битву за Москву третину своїх сил, а в битві при Ель-Аламейні німці мали тільки 60-70 тисяч вояків. По-перше, під Москвою була в кращому разі п‘ята частина сил Вермахту (і то, якщо брати весь центральний напрямок фронту в цілому, не тільки околиці самої Москви), по-друге, під Ель-Аламейном основні сили піхоти були не німецькі, а італійські (про які Пош “забуває”), по-третє, під Ель-Аламейном було стільки ж танків з обох боків, скільки й під Сталінградом. А при завершенні битви за Африку під Бізертою і Тунісом союзники взяли у полон утричі більше німецьких та італійських вояків, аніж радянські війська – під Сталінградом. І не якихось тиловиків, а єгерів, парашутистів, танкістів Роммеля – одним словом, добірних бійців німецької армії.

Пише Рафаель Пош і про те, що союзники погано допомагали Радянському Союзові, – от у критичний момент узимку 1941 року, коли нацисти стояли біля воріт Москви, надійшло тільки 2% усього обсягу допомоги, наданого СРСР Заходом. Твердження, розраховане або на переконаних сталіністів, або на людей, повністю необізнаних зі світовою історією. Зима 1941 року – це час, коли Японія напала на США та Велику Британію; це час, коли на Тихому океані і Середземномор‘ї точилися жорстокі бої; Америка щойно вступила у війну, і її промислові потужності тільки розгорталися, отож треба дивуватися з того, що Черчілль з Рузвельтом знайшли, чим у скрутній для себе ситуації допомогти Сталіну, і дякувати їм. Отож трохи цифр, які характеризують західну допомогу Радянському Союзові: справді, з Британії, Канади і США надійшло тільки близько 10% танків, вироблених у самому СРСР. Але ж головне значення мало не те, що виробляла радянська промисловість, а те, чого вона не виробляла взагалі або продукувала у недостатній кількості. Якщо ми візьмемо ці показники, ситуація буде зовсім іншою. Так, за ленд-лізом надійшло: у півтора рази більше автомобілів, ніж було вироблено на радянських заводах; понад третину всіх вибухових речовин, використаних СРСР під час війни; половина всього використаного авіаційного бензину, алюмінію та міді; майже всі легуючі добавки, необхідні для виробництва бронесталі; майже всі військові радіостанції та радіолокатори. Отож риторичним стає питання, чи виробив би СРСР самостійно понад 100 тисяч танків за час радянсько-німецької війни, особливо танків типу КВ-85, Т-34-85, ІС-1, ІС-2, ІС-3, Т-44, на яких стояли рації та прицільне оснащення вочевидь не радянського походження.

А от у чому СРСР мав безумовну першість – це у людських втратах. Якщо взяти показники загиблих, зниклих безвісти та померлих від ран, то втрати радянських військовиків співвідносяться із втратами німецьких військовиків на Східному фронті як 10:1, тоді як втрати на Західному фронті з 1939 по 1945 співвідносяться як 1:1, тим часом бої там були не менш жорстокими, тільки Ейзенгавер, Паттон, Бредлі, Монтгомері та де Латтр де Тассіньї берегли своїх вояків, а от Жуков, прозваний німцями “генералом м‘ясо”, – ні.

Що ж стосується “великої політики”, то певна частина західних політиків справді хотіла у 30-х роках використати Гітлера як бар‘єр проти Сталіна, котрий провів Великий Перелам (1929-30), Великий Голод (1932-33) та Великий Терор (1937-38) і не надто приховував плани створення “всесвітнього Радянського Союзу” (про що співалося в офіційному гімні Комінтерну). Проте інші західні політики у ці ж роки поспішно озброювали Сталіна. Досить сказати про найбільший на той час авіазавод, побудований американцями у Комсомольську-на-Амурі, про ліцензію на виробництво уславлених транспортних “Дугласів” (які в СРСР звалися Лі-2 й успішно використовувалися як дальні бомбардувальники), про ліцензійні французькі авіадвигуни на радянських винищувачах і т.д. Власне кажучи, у другій половині 30-х років боятися Сталіна у Заходу було значно більше підстав, ніж боятися Гітлера; останній тільки з осені 1938 року розпочав те, що потім назвали Голокостом, а тим часом “фюрер радянського народу” вже вимордував приблизно двадцять мільйонів своїх співгромадян. Сталін у другій половині 30-х мав танків (а це – зброя наступальна) удвічі більше, ніж увесь інший світ – то кого треба було лякатися? Інша річ, що ставка на диявола проти сатани не спрацювала і не могла спрацювати; власне, трагедія повоєнної Східної Європи і була спричинена тим, що Захід прагнув використати одного людожера в боротьбі проти іншого...

І тут ми підійшли до найголовнішого. Якщо дивитися на Другу світову війну з властиво українських позицій (не обов‘язково тих, що звуться “націоналістичними”), ми приходимо до сумного, але закономірного висновку: Україна була здебільшого об‘єктом, а не суб‘єктом цієї війни і геополітичних ігор того часу. Спроби стати суб‘єктом політики – це, скажімо, Карпатська Україна і Українська Повстанська Армія, це стихія “червоного” партизанського руху, це комуністичні і націоналістичні підпільні організації. Інше – від використання Москвою сотень тисяч і мільйонів змобілізованих українських дядьків, “чорносвиток” і до використання Берліном дивізії “Галичина” – це роль об‘єкта, це покладання життів за чужі інтереси, як би драматично ці слова не звучали. Тож якщо врахувати невизнання чинною владою України УПА і відмову дистанціюватися від радянської “Великої вітчизняної”, то відсутність Президента України серед запрошених на святкування річниці “дня Д” виглядає цілком умотивованою. Бо ж якщо офіційна Україна визнала свою роль у тій війні тільки як “гарматне м‘ясо” Кремля, то досить буде запросити президента Росії Владіміра Путіна. І то хай не претендує на місце у визволенні Європи – адже Червона армія на своїх багнетах несла не свободу, а лише заміну одного тоталітарного ладу на інший, до речі, також червонопрапорний.

Але, з іншого боку, наслідком Другої світової війни у Європі стало те, що Гітлер застрелився, а Муссоліні був повішений догори ногами. І як би воно не було, а українці доклали до цього свою руку, хоч і не змогли реально звільнити свою Вітчизну. У ті роки рядові вояки і Червоної армії, і союзних військ найбільше прагнули, схоже, зустрітися посеред переможеної нацистської Німеччини і добряче відсвяткувати спільну перемогу. Проти цієї “окопної правди” не заперечиш. Отож “день Д” – і наше свято, хоч відзначалося без нас.