Бажання нейтралізувати малоприємні факти з біографії українського прем’єра парадоксальним чином активізувало суспільну увагу до минулого "не другого і не третього" високопосадовця. Раніше для цього, як мінімум, слід було спершу піти у відставку.

Бездоганність послужного списку для українських чиновників та політиків останнього десятиріччя ніколи не була тим визначальним фактором, від якого прямо залежали кар’єрні успіхи. Схема, швидше, виглядала зворотнім чином – спочатку треба було зазнати кар’єрного краху, зробити "неправильний" політичний вибір, не на того поставити – і отоді вже на невдаху спускали усіх собак (найяскравіший приклад – "в’язень із Сан-Франциско" на ім’я Павло Лазаренко).

Тож історія юнацьких правопорушень нинішнього прем’єр-міністра ще донедавна була предметом обговорення лише в політичній і журналістській тусовках. Але завдяки власним зусиллям представників „команди Януковича” тема його кримінального минулого увійшла у широкий медійний обіг і таки стала надбанням громадської думки. Хоч розрахунок ініціаторів цієї "операції з відмиву", очевидно, мав суттєво відрізнятися від досягнутого результату – тобто, вони діяли і продовжують діяти згідно відомих політтехнологічних рецептів, які радять у випадку, якщо на кандидата є більш-менш доказовий компромат, "грати на випередження", вкидаючи в обіг власну мінімізуючу інтерпретацію.

Та сподівання на те, що, випустивши у світ за кілька місяців до дня виборів власну версію давніх подій, вдасться адаптувати у масовій свідомості думку про цілковиту ординарність подібних фактів для біографії претендента на найвищу державну посаду, на цей раз не виправдалися.

Не виправдалися, хоча весь попередній досвід маніпулятивної обробки українського населення начебто свідчив: і ця „фішка” пройде, як проходили інші, можливо, набагато цинічніші і безсоромніші речі – не викликаючи у нормальних людей нічого, крім, хіба що, чергового нападу гидливості і бажання триматися від політики якнайдалі.

Цього разу сталось інакше. Навіть традиційно високий рівень піддатливості українців маніпулятивним комбінаціям не допоміг – соціологи днями оцінили кількість українців, які не голосуватимуть за кандидата із судимостями, у 65 відсотків.

Чому ж сподівання піар-технологів «відбілити» кримінальне минуле прем’єра не виправдилися? У відповідь на це запитання напрошуються кілька версій. Можливо, по-перше, ці сподівання не виправдалися лише тому, що спробу технологів Януковича мало не перетворити біографію прем’єра у приклад для наслідування, у типову „історію успіху” нормальній людині сприйняти важко. Незважаючи на всі розлогі розумування на предмет того, що кримінальний досвід, мовляв, дозволяє "знати життя з непростої сторони" ("афоризм" від Піховшека, який у цьому продовжив технологію нині покійного Зиновія Кулика. Той першим, у знаменитому тепер ефірі на "5 каналі", який провела Ганна Герман, спробував саме такий хід).

По-друге, можливо, свою негативну роль зіграло і те, що, підвівши свого нинішнього "патрона" один раз і, очевидно, в надії якось реабілітуватися, технологи Януковича увійшли ще в більший раж – і цим тільки більше розігріли інтерес до теми, роблячи одну помилку за другою і остаточно втрачаючи почуття реальності.

Наприклад, монолог В’ячеслава Піховшека на захист Януковича в позаминулому "Епіцентрі" ("1+1") став "зразком" типового маніпулятивного "поливу", де цілком конкретні подробиці біографії прем’єр-міністра губляться за бурхливим потоком сторонніх подробиць.

Нагромадження отих самих подробиць автор називає гучним терміном "контекст". Хоч насправді це лише хаотичний набір фактів, які працелюбний Піховшек, мабуть, витягнув із власного архіву, де завалялася підбірка яких-небудь "Справочников агитатора".

Тут тобі і відомості про кількісний склад донецької обласної організації КПРС у 1978 році, і про донецький відсоток у загальносоюзній економіці. І перелік компартійних і державних діячів Донеччини. І про 190-літню династію шахтарів Звягінцевих. І зняті на відео "будні промислового гіганта" міста Єнакієвого – "важкого міста", в якому – оцініть "витонченість" думки! – на початку 60-х, "коли Януковичу виповнилось 10 (?), було 21 промислове підприємство".Цей факт, очевидно, на думку Піховшека, фатальним чином спрямував долю юного Віті Януковича на конфлікт із законом. Просто таки не залишивши йому іншого вибору(хоч з того часу десятки тисяч уродженців Єнакієвого зробити цей самий інший вибір спромоглися).

Між тим подальші пасажі Піховшека про впевненість Януковича-прем’єра у власній незаплямованості і про його начебто бажання бути максимально прозорим теж виглядали не дуже переконливо. Надто на тлі багатослівних виправдальних сюжетів, завчених і все одно плутаних і суперечливих свідчень його колишніх "подєльніков" і донецьких юристів, які не один тиждень заповнювали ефір провідних національних телеканалів.

Або, скажімо, на тлі зникнення судових справ, реальних юридичних документів, які навряд чи так швидко підлягають утилізації, як про це розповідали журналістам досвідчені посадовці донецьких судів. Принаймні, звичайні папери з кадрового обліку згідно інструкції зберігаються протягом 75 (!) років.

Усе це, м’яко кажучи, не дуже вписувалося у ліплений Піховшеком та його колегами з інших каналів образ прем’єра-"правдоруба". Осад, як у тому анекдоті, залишався, і чималий.

І все ж таки, на погляд автора, розгадка цього, багато в чому показового, технологічного фіаско, криється не в несподіваному вияві почуття громадянської відповідальності, яке раптово охопило пересічних українців, – про це поки рано вести мову.

Швидше, йдеться про спонтанний, можливо, на рівні колективного несвідомого, вияв інстинкту морального самозбереження.

Притерпівшись до взаємного ігнорування у стосунках з власною політичною елітою, до тотального і нудотного обману, що проливається день у день з уст безкінечних піховшеків, джангірових, корчинських та іже з ними – багато хто з українців у новому, начебто дрібному і не важливому епізоді із давно погашеними судимостями прем’єра, раптом інстинктивно відчув якусь нову грань цинізму, переступити через яку виявилось не так просто. Грань, за якою – остаточне руйнування принципів нормального людського існування, елементарних понять про добро і зло – як би пафосно це не звучало.

І справа тут не тільки і не стільки в особистості пана Януковича – на фоні перманентних масштабних зловживань влади і наближених до неї персонажів протягом останніх десятиліть його "грішки молодості" справді нагадують безневинні дитячі витівки. Однозначно, що куди більший громадський інтерес викликали б – в разі їхнього публічного озвучення – значно сучасніші подробиці біографії прем’єра, які безпосередньо стосувалися його становлення як підприємця і політика – власне, як і подробиці з життя після 1991 року інших політичних персонажів України.

Але до цього справа, мабуть, дійде не раніше, ніж ми всі навчимося вимагати від політиків відповідальності – не лише за вчинки, але й за наміри, не час від часу, а постійно.

Утім, у нинішній ситуації навколо Януковича про таку відповідальність і не йшлося. Ефект суспільного відторгнення, схоже, викликало продемонстроване владою і її поки що єдиним кандидатом в президенти бажання уникнути відповідальності суто моральної. А посилила цей ефект спроба (ініціатива якої, можливо, йшла і не персонально від Януковича) видати грішне за праведне, власні помилки – за чесноти.

Взагалі, "казус Януковича" не слід розглядати лише як наслідок прикрого технологічного "проколу". Він, швидше, свідчення того, на якому тоненькому волоску тримаються репутації українських політиків, як легко вони можуть зазнати краху – байдуже, чи то через необережність яких-небудь штабних клерків, чи то внаслідок політичних інтриг і масштабних дискредитуючих кампаній. Ця крихкість репутацій – зворотний бік закритості, інформаційної блокади і атмосфери маніпулятивного терору, у яких звикла комфортно існувати українська влада.

У цих умовах кожна крихта правди, як і кожна, скажемо так, зайва крихта брехні може знецінити будь-які титанічні передвиборчі зусилля – власні чи опонентів.

Наскільки повчальним стане цей урок для претендентів на президентську посаду, покаже час. Але вже зараз можна твердити, що для Віктора Януковича даремно він точно не минеться. У всіх сенсах.