Радянський суд, як відомо, був найгуманнішим у світі. Але навіть не дивлячись на це, він припускався прикрих помилок. Це кожного разу з'ясовувалося пізніше, приблизно раз у 20 років, та, як правило, при черговій зміні генерального секретаря ЦК КПРС. Мільйони людей, радісно вишикувавшись, виходили з тюрем та таборів, поновлювалися в партії, активно включалися в будівництво комунізму, нібито нічого такого з ними не було. Але вони запам’ятали - страшніше диктатури пролетаріату може бути лише диктатура одного пролетаря.

У наші часи рахунок судовим помилкам минулого, на щастя, не йде на мільйони. Бо всі, хто став свого часу випадковою офірою влади робітників та селян, уже давно чесно довели власну невинність, мовчки реабілітовані та тихо спочивають хто де.

Дехто, правда, дещо забарився. Та й мертві вожді особливо живучі. Тому в теперішньому суспільстві, як правило, напередодні виборів, більшає гучних помилок, й судових зокрема.

Але у людей залишилися якісь стійкі комплекси щодо засуджених, хоча, можливо, й невинно або помилково. Навіть не комплекси, а глибокі враження суцільної неповноцінності. Народу не можна цим дорікати. Ми навчені так і запам’ятали, що не повинні знати, хто насправді має рацію, але завжди маємо достеменно розуміти, хто головний. Крім того - що в нас дійсно завжди було добре організоване, так це злочинність.

Тому іноді для того, аби розсмішити людей, достатньо тепер просто сказати правду. Брехня вже смішить не так.

Можливо, тому 61,8% опитаних Центром політичних та економічних досліджень імені О. Разумкова підтримують ідею прийняття закону, який забороняв би участь у президентських виборах кандидата, який має судимість, в тому числі й таку, яка пізніше визнана як судова помилка. А, скажімо, беззаперечно вірять інформації ЗМІ про те, що один з відомих ймовірних кандидатів на президентську посаду був засуджений безпідставно, лише 15,3%. Можна припустити, що саме з цієї причини „єдиний кандидат” поки що не настільки впевнений в собі, але доки не вдалося остаточно наказати електорату забути його минуле.

Проте можна діяти й не так.

Навряд чи абсолютно все населення України читає, скажімо, веб-сайт „Українська правда”. Але навіть якщо це було б так, то скоріш за все, так само було б сприйнято й листа іншого можновладця - глави президентської адміністрації, який, сором’язливо задекларувавши минулого року 3 мільйони гривень доходу та отримуючи на місяць приблизно 30 тисяч доларів, звернувся до надоїдливих читачів видання із листом ленінського ґатунку під скромною, але дохідливою назвою - „Читачам „Української правди”. У цьому щирому листі він майстерно, хоча й дещо нервово, спростовує відомості стосовно кримінальної справи №15-100, порушеної проти нього у молоді роки.

Один неохоче змушений „відбілювати” іншого. А, можливо, й топити, „відбілюючи” себе...

І якщо перша „жертва” поки що наказує дещо м’яко та опосередковано, то друга категорично вимагає від читача „запам’ятати це принципове для його біографії юридичне формулювання, яке по суті означає, що свого часу мала місце судова помилка”.

Це - наказ. Тож запам’ятаймо його.

До іншого наказу – забути...