У „Детектор медіа” триває дискусія з вельми цікавого питання: чи є в сьогоднішній Україні прояви тоталітаризму, які політичні сили виявляють у своїй діяльності тоталітарні інтенції. Розпочали дискусію статті донецького автора „ТК” Віктора Геваріна ”Партія регіонів – партія тоталітарного типу?” та „СДПУ(о): загадковий феномен чи політична банальність?”. Згодом до полеміки долучилися заступник головного редактора „Нашої газети +” Денис Жарких, журналіст, кандидат філософських наук Тетяна Метельова, журналіст, заступник головного редактора журналу „Сучасність” Сергій Грабовський, оглядач „ТК” Борис Бахтєєв.

Сьогодні політолог Віктор Каспрук спрямовує дискусію у більш глобальне русло.

Від 11 вересня 2001 року Сполучені Штати нарощують систему заходів з боротьби зі світовим тероризмом, у тому числі надзвичайних, в усіх царинах внутрішнього життя країни та в каналах комунікацій із зовнішнім світом. Звичайно, такі заходи в США є виправданими, але залишається питанням – наскільки вони будуть ефективними. Нижче ми спробуємо з’ясувати, які наслідки можуть бути з такого повороту подій для Сполучених Штатів та усього світу з нашою Україною включно.

Проте вже сьогодні у світової громадськості та провідних політиків світу викликає занепокоєність той факт, що чинник боротьби з тероризмом використовується урядами деяких країн, переважно тих, що не відійшли далеко від тоталітарних моделей врядування, задля посилення тоталітарних елементів внутрішньої та зовнішньої політики. Стосується це і пострадянських держав, котрі в той чи інший спосіб використали привід боротьби зі світовим злом задля придушення національно-визвольних змагань (Росія), боротьби з опозицією (азійські країни зі складу колишнього СРСР). Не є винятком і влада України, котра, безпосередньо не використовуючи привід боротьби з тероризмом для тоталітаризації суспільства, використала наслідки такої боротьби в світі з тією ж метою.

Саме так можна інтерпретувати прагнення нинішнього українського режиму отримати індульгенцію країн Заходу на тотальний контроль над суспільством в обмін на різноманітну підтримку їх боротьби з глобальним тероризмом. Тобто: ми вам підтримку (аж до використання українських військ) – ви закриваєте очі на вибори президента. В Мукачевому, відтак, відбувалася перевірка меж надійності подібного міжнародно-політичного бартеру.

Проте не менш цікавим є питання – наскільки далеко можуть зайти процеси тоталітаризації влади в світі, Україні і, в першу чергу, від чого це може залежати. І загалом – чи може взагалі перемогти світовий тероризм, що вже став причиною тоталітарних зсувів у цілій низці країн, чи не надуманою є ця загроза світові?

АВТОРИТАРИЗАЦІЯ ТА ТОТАЛІТАРИЗАЦІЯ ЯК РЕАЛІЗАЦІЯ АНТИТЕРОРИЗМУ

Дискутуючи з приводу того, чи можуть перемогти терористи в протистоянні з цивілізацією західної демократії, необхідно відразу чітко сказати, що це – неможливо. Неможливо передовсім тому, що головний розрахунок терору націлений на те, що демократичні цінності, котрі пропагуються Америкою і Західною Європою, є абсолютними і невідворотними. На те, що Сполучені Штати Америки, Європа і увесь цивілізований світ будуть реагувати на терористичний виклик 11 вересня як хлопчики з хороших сімей. Тобто будуть іти на поступки, доки їх не доконають. Це далеко не так. Справа в тім, що всі існуючі на сьогодні демократичні режими, власне кажучи, і не були ніколи в цілому і повністю демократичними. Навіть, якщо розглядати цю характеристику за суто теоретичним означенням. Ідеальної демократії просто не існує. Пропагандистська кампанія, яка протягом десятиліть розгортається всередині демократичних країн і поширюється на експорт, є значною мірою чистим PR-аром. А ще частково – блефом, хоча і блефом з прекрасною метою – облагородити цей світ.

В кожній з демократичних країн постійно існує велике ядро так званих “яструбів”, котрі готові у будь-який момент ринутися в бій. Коли зникла найбільша загроза світу демократії – радянська “червона імперія”, для “яструбів” Заходу це було неочікуваним шоком і катастрофою життєвого призначення – “катастрофою миру”. Вони постійно шукали собі образ ворога. Як наслідок “катастрофи миру”, було зменшено істотно фінансування на військові потреби, розвідувальні служби і на інші подібні структури. Сьогодні ж можна констатувати, що різко підскочили і будуть ще різко зростати як суто ринкові, так і політичні акції всіх військових, особливо високотехнологічних кампаній. За короткий час буде відізвано з запасу усіх ветеранів ЦРУ та інших подібних структур, а також змобілізовані молоді сили, котрі (можна не сумніватися) дуже швидко наростять свої “спеціалізовані м’язи” і зможуть протистояти будь-яким силовим викликам з боку терористів.

Подібної хвилі реанімації спецслужб варто очікувати як у Європі, так і в країнах колишнього Радянського Союзу та інших країнах світу. Тобто “дракон” ісламського тероризму фундаменталістів викликає іншого “дракона”, який досі спав. Цей “дракон”, можна сказати наперед, буде набагато сильнішим, підготовленим, мудрішим і він зможе за досить короткий час змести “дракона” ісламського тероризму. Причина досить банальна – ресурси сьогоднішнього дня явно не на стороні терористів. Але найнебезпечніше є те, що західний “дракон”, котрий, умовно кажучи, має вийти зі сплячки, буде “жити” в такій дієвій іпостасі не менше, аніж десятки років. І впаде у чергову “сплячку” не раніше, ніж через кілька поколінь, при чому далеко не добровільно і не без жертв з боку материнських країн та цивілізації. Ми входимо в епоху (щонайменше трьох поколінь) зростання важливості і впливу спецструктур саме у тому світі, котрий, власне, в попередній відтинок історії був гарантом захисту від подібного. В тому світі, який зборов тоталітаризм спецслужб гітлерівської Німеччини та Радянського Союзу.

Те, що подібний сценарій є цілком реальним, підтверджує досвід США 50-х років, часу коли там розгорнулося так зване “полювання на відьом”. Воно відбувалося недовго, але згадаємо результати. І чи були вони набагато, по суті, відмінними від того, що робилося в 37-му році в СРСР? Саме по суті, тому, що, звичайно, за масштабами і за нелюдськістю методів важко їх порівняти з тим, що відбувалося в Радянському Союзі в 30-х роках. Але, очевидно, що до цього Сполучені Штати Америки були всього за один, максимум за півтора кроки в історичному вимірі. І пройдуть чи не пройдуть ці півтора кроки до світового тоталітаризму США, а з ними увесь цивілізований світ, за роки боротьби з новим ісламським тероризмом – залишається вельми актуальним запитанням. Особливо з огляду на цілковито нові технологічні можливості західної цивілізації.

ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ ТОТАЛІТАРИЗМУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДОБИ

Вже сьогодні в Сполучених Штатах планується введення глобальної комп’ютеризованої мережі спостереження за практично усіма діями громадян – від народження і до поховання. Усі покупки, хвороби, переміщення та будь-які соціальні дії кожної людини будуть підконтрольні віднині неусипному оку “великого брата”. При цьому інформація буде не лише фіксуватися, але й постійно досліджуватися за допомогою найновітніших наукових методів. Про кожного громадянина держава буде знати більше, аніж він сам. Мало того, використовуючи наукові прогностичні методи, можливо дізнатися про людей не лише те, що вони забули, а й те, про що вони ще не знають – про певні аспекти їх майбутніх вчинків, а відтак і долі. Громадськість США відреагувала на подібну перспективу кволим протестом, проте за нинішніх умов нема сумніву, що протестні настрої суспільства буде успішно подолано урядом.

Не варто забувати, що це не єдина подібного напрямку програма. Існує ще одна, котра ґрунтується на своєрідній інтеграції громадянина США та комп`ютера, здатного збирати і передавати на певні спостережні центри інформацію стосовно стану сотень або й тисяч параметрів організму людини. Програма паралельно готується в кількох напрямах – від вживлення чіпа комп’ютера в тіло людини в якості паспорта, соціальної і кредитної карт, та маячка місцезнаходження і до апарату, котрий чіпляється на зап’ястя як годинник і використовується в якості діагностичного та лікувального мобільного центру. Якщо проти вживлення комп’ютера в тіло людини лунають акції протесту, то проти лікувального (а для багатьох без перебільшення – єдиного порятунку від смерті) аналогу виступає лише вузьке коло оригіналів – щось на кшталт луддитів інформаційної доби. Хоча жодної принципової відмінності з технічної точки зору програми не містять і можуть без будь-яких перешкод бути поєднані. Відтак можна навіть не сумніватися, що інтеграція громадянин-комп’ютер пройде успішно і, переважно, на добровільній основі. Перефразовуючи популярний нині політичний слоган, суспільство та влада Сполучених Штатів досягнуть прогресу на шляху “безпека і життя в обмін на частину свободи”. Громадяни, безперечно, загублять частку суверенітету над власним життям, проте і саме виникнення держави як феномену людської цивілізації було компромісом на цьому шляху. Власне і кордон між тоталітаризмом та демократією пролягає по лінії цілком певних пропорцій саме цієї формули.

Проте є і ще одна програма з арсеналу американського “великого брата”. Це програма прямого стеження за допомогою відеокамер в людних місцях. Інформація з цих камер обробляється за допомогою спеціального комп’ютерного обладнання, котре в долі секунди здатне виділити і розпізнати в натовпі будь-яку занесену до бази даних людину, навіть якщо та загримована або її зовнішність змінено за допомогою пластичної операції. Вважаючи на розвиток сучасної комунікаційної мережі та наявність камер спостереження (поки що не підключених до розпізнавальної мережі) в багатьох бізнесових, громадських та приватних спорудах, не важко спрогнозувати подальшу інтеграцію мережі прямого інтелектуального спостереження по всім Сполученим Штатам. Особливо беручи до уваги обвальне зниження цін останнього часу на камери спостереження та інші технічні компоненти. Оруелівський “великий брат” на тлі згаданих програм інформаційного моніторингу суспільства – просто відпочиває.

Проте і це ще не все. На пам`яті скандал з системою “Ешелон”, котрий виник між США та їх європейськими союзниками і близько двох років тому досяг свого піку. Скандал згодом затих, проте Сполученим Штатам не вдалося спростувати докази європейців ні щодо факту спостереження на європейських теренах, ані стосовно існування самого “Ешелону”.

Стосувався цей скандал тотальної системи спостереження за усіма без винятку об’єктами з електромагнітним випромінюванням на території тих самих союзників. Говорячи популярніше, подібна система здатна не лише прослуховувати будь-які телефонні, відео та радіо обміни, а й знімати інформацію з слабкого випромінювання комп’ютерів та іншої сучасної техніки. Окрім того подібна система здатна знімати інформацію і стосовно інших подій, котрі відбуваються поблизу згаданої техніки, а також поблизу предметів, здатних генерувати навіть слабке електромагнітне випромінювання. До таких предметів можна віднести, наприклад, холодильники, праски, батареї опалення та, навіть, арматуру стін та перекриттів будівель. Так що від “Ешелону”, в разі чого, сховатися нема де, хіба що в лісі в землянці – і то без казана, ложок, бляшанок, зброї та гвіздків. Коротше кажучи – лише повернення до кам’яного віку здатне вберегти нас від цього “Ешелону”. Згаданий “великий брат” тепер не просто відпочиває – він бліднішає, тане і провалюється від сорому крізь землю...

УКРАЇНСЬКА ІНТЕРНЕТФОБІЯ ЯК ЧИННИК СПОВЗАННЯ ДО ПОЛІЦЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

А що ж в Україні? Коли за роки “кучминої демократії” незалежна преса в Україні була практично знищена, для режиму залишився ще один небажаний опонент – всесвітня інформаційна павутина, Інтернет.

Якщо кубинський колега Леоніда Даниловича Фідель Кастро нещодавно ввів закон, що за користування Інтернетом необхідно платити лише у доларах, що фактично відсікло більшість населення від можливості користування, а в Китаї просто блокують WEB-сайти з “небажаною інформацією”, то перед українськими керманичами стоїть більш важке і концепційно складне завдання, як би відсікти всіх користувачів від небажаної для нього інформації, але при цьому не викликати негативної реакції у Заходу.

Очевидно, що Кучма, як і всі “демократи” подібного типу, не любить Інтернет і вважає його великим злом. Ну це і дійсно неподобство, пресу майже додушили, телевізійні канали практично всі у олігархів, а ось існують ще такі собі інтелектуальні шибеники, які просто таки заважають жити “справжнім мужикам” у цій країні. Звичайно не можна сказати, що “справжні мужики” сидять, склавши руки, і нічого не роблять, але ж як ще далеко до бажаного ефекту. Хоча вже декілька років тому висувалися ідеї зареєструвати всіх користувачів Інтернету аналогічно існуючій телефонній книзі, в якій вказані всі телефонні номери власників і користувачів телефонів.

Симптоматично, що українська влада намагається пояснити своє бажання стати “сторожовим псом Інтернету” і читати електронні листи та інші поштові надсилання українців не чим іншим, як захистом “державних інтересів”. Так, свого часу, на самміті в Італії Леонід Кучма навіть попередив світ про небезпеку, яку нібито несе Інтернет – “інструкції для терористів, порнографія і інші явища”. Навіть дивно, що він – людина, котра здобула технічну освіту, не розуміє, що цивілізований світ давно вже має техніку, яка блокує, наприклад, небажану інформацію для дітей. Влада, яка прагне до тотального контролю над суспільством, хоче все знати про своїх громадян, але подібна цікавість задоволення таки дуже не дешеве. Так, свого часу ще один “демократ” румунський президент Ніколає Чаушеску поставив під контроль кожен наявний у Румунії телефонний апарат, але все рівно від гніву народу це його аж ніяк не врятувало.

ЗАКОНОДАВЧЕ ВПОРЯДКУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНТЕРНЕТ-ПРОСТОРУ

Говорячи про законодавче впорядкування українського інтернет-простору, необхідно, перш за все, відмітити, що воно дійсно потрібне. Так само необхідний певний контроль інтернет-трафіку. Так що невірно було б казати, що на сьогодні забагато контролю держави чи законів, скоріше, навпаки – їх замало, можна сказати, що їх практично зовсім нема, оскільки царина Інтернету є в Україні ще дуже і дуже молодою. Інша справа – яке саме законодавче врегулювання і який контроль мають бути запроваджені. Також інша справа, як саме вони будуть втілені на українських теренах. Саме тут виникають побоювання, що скоро в українському Інтернеті можна буде лише прочитати чергову доповідь Кучми на зібранні олігархів, або ж уривки з його нової книги спогадів під назвою “Україна – не Білорусь”.

Не викликає сумніву, що в Україні на сьогодні порушено баланс контролю влади над громадянами та контролю громадян над владою. Причому порушено дуже специфічно – саме на користь влади. Тому додатковий контроль над приватним та діловим листуванням електронною поштою, контроль за вподобаннями, настроями, бажаннями та інтересами громадян за допомогою відслідковування їхнього WEB-серфінгу ще більше порушить цей баланс. В країнах зі сталими традиціями демократії та розвиненими демократичними інституціями це урівноважено найрізноманітнішими формами і механізмами громадянського контролю за владою. Зокрема, новітніми інтернетівськими механізмами концепції так званого електронного урядування. Україна не може нині похвалитися не лише онлайновими – мережевими подібними механізмами, а й навіть офлайновими – традиційними механізмами громадянського контролю за владою. За подібних умов крок до тотального контролю над громадянами, реалізований в мережі Інтернет, може стати значним кроком до тоталітарного суспільства. Це не може не викликати занепокоєння у тих, кому небайдуже, яким шляхом далі піде наша Україна.

Окремим питанням можна виділити спосіб запровадження державного регулювання і контролю в українській зоні мережі Інтернет. Як виглядає, головними механізмами регулювання діяльності провайдерів, що надають послуги доступу до мережі, є ліцензування та сертифікація. Що це означає на практиці, можна зрозуміти, простеживши досвід ліцензування та сертифікації в інших галузях української економіки. Виходячи з цього досвіду, можна з упевненістю сказати, що подібне регулювання зменшить можливості зростання бізнесів у цій галузі, загальмує розвиток цієї ключової галузі в Україні.

Проблеми українського Інтернету не є його специфічними, притаманними лише йому проблемами. Розвиток української гілки всесвітньої мережі лише як лакмусовий папірець вкотре висвітив проблеми усього українського суспільства. І саме там – у суспільстві – знаходяться також і необхідні українському Інтернету рішення. І тому замість того, аби вводити цензуру в Інтернеті, тотально слідкувати за тим, що пишуть громадяни один одному і намагатися перехопити інформацію, яку ви вважаєте суто приватною і конфіденційною, варто перейти до державної підтримки українського Інтернету.

Адже не секрет, що на сьогодні Росія випереджає нас у сенсі насиченості мережевої інформації, загальної кількості WEB-сайтів. А це, в свою чергу, означає, що українці вимушено мусять звертатися до російського сегменту Інтернету, часто за браком наявності необхідної інформації в українській його частині.

ВІД ТОТАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ ДО ТОТАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ СУСПІЛЬСТВОМ

Не можна сказати, що від тотального контролю до тотального керування особою та суспільством лише один крок. Це неправда – дистанції між ними нема зовсім. І річ навіть зовсім не в тім, що кожна людина як природна індивідуальність та соціальна особистість стає видимою для державного ока наскрізь і глибше. В теорії керування (не в розділі менеджменту з такою назвою, а в справжній науці) є постулат, котрий за своєї вагомості отримав назву головної теореми цієї науки. Так от, цей постулат твердить, що будь-яка система (людина також) настільки ж керована, наскільки вона є спостереженою. Постулат оскарженню не підлягає, оскільки доведений математично, а також є законом природи. І з цим треба змиритись. Отже, в суспільстві, в котрому громадянин тотально доступний для спостереження державою, він є доступним для тотального керування нею ж...

Чи готова ця досить абстрактна держава до коректного та гуманного керування своїм громадянином? Адже для такого делікатного процесу мало мати відповідні органи-інституції. Ці інституції мусять мати такі властивості, як функціональну довершеність, надійну захищеність від стороннього (особливо злочинного) втручання, високу інтелектуальність та не менш високу гуманістичну моральність. Причому, ці якості необхідні не колись згодом, а до впровадження інституції в дію, не в експериментальному бета-версійному виконанні, а в бездоганній версії. І все одразу, і одночасно. В противному разі ми матимемо всевладну і всесильну, але негуманну або (і) дурнувату або (і) доступну до керування нею (а відтак і будь-яким або всіма громадянами) з боку зловмисників. В США (а, можливо, і в інших країнах Заходу) запровадження систем тотального контролю за громадянами і суспільством – доконаний факт, як і доконаний факт, що інституції коректного застосування цих систем ще не існує. По суті, в цьому разі ми матимемо за всіма формальними ознаками всесильності та негуманності або інструмент диявола, або його самого – не що інше.

Абсолютизуючи контроль на такому високому технологічному рівні, людство, принаймні його цивілізована частина, в разі невдалого експерименту не зможе виправити невдачу. На відміну від ситуації з гітлеризмом або комуністичним тоталітаризмом, тут не буде сильнішого опонента, здатного зупинити тоталітаризм. На відміну від катастрофи Чорнобиля, нема засобів вимкнення реактора інформаційно-технологічного тоталітаризму та зони, куди можна переселити людей з ураженої тоталітаризмом території. Можна сказати, що ситуація з некерованим інформаційно-технологічним тоталітаризмом в соціокосмосі суспільства та мікрокосмосі окремої особистості загрожує наслідками, подібними до застосування ядерної зброї в макрокосмосі зовнішнього світу, тільки ще фатальнішими.

Очевидно, що найбільшою світовою загрозою є не сам глобальний тероризм, яким страхітливим він би не був. Його можна подолати, хоча, може, це буде потребувати часу, зусиль та ресурсів. З боротьби із тероризмом людство неминуче вийде сильнішим та мудрішим. Багато страшніше, що своєю появою тероризм вивільнив внутрішні темні сторони і процеси розвитку найпотужнішої на сьогодні західної цивілізації. Людство сьогодні не готове до управління цими несподіваними аспектами, котрі загрожують знищенню суспільства та особистості – соціокосмосу та мікрокосмосу нашого буття. Саме це є нині найбільшою загрозою і цим мають займатися суспільство, політики, громадські організації, мислителі, та, можливо, навіть деякі державні структури прямо зараз. Тому що через, скажімо, п’ять років це буде набагато важче, якщо взагалі можливо буде це зробити. Це вже проблема не країн колишнього Радянського Союзу, а й проблема Сполучених Штатів і найпотужніших країн світу, від яких збирались експортувати демократію та інші цивілізаційні здобутки прав людини багато країн, з Україною включно. Ці здобутки, не виключено, в найближчі роки отримати буде проблематично...