Аркадій Сидорук, кореспондент у США в 1980-1989 і 1992-1996 роках, для “Детектор медіа” Неважко передбачити: приватний візит Збіґнєва Бжезінського у Київ, що розпочинається сьогодні, викличе в Україні неабиякий політичний ажіотаж.

Якось на початку 1990-х років на одній із прес-конференцій у Вашингтоні Збіґнєва Бжезінського запитали: “Чому б Вам не балотуватися у сенатори?” Декому це питання могло здатися доречним. Зважаючи на попередній досвід його державної діяльності, реноме як політолога номер один у сучасному світі та помітний вплив польської громади у США, це не було б для нього серйозною проблемою, він міг би без труднощів зійти на Капітолійський пагорб. Та гордовитий американець польського походження відповів у традиційному для себе стилі: “Скажіть мені, хто знає імена більшості сенаторів?..”

Дійсно: хто їх знає – за винятком кількох імен, та й то переважно у самій Америці, а не за її межами? Хто пам’ятає імена інших радників президентів США з національної безпеки, крім Збіґнєва Бжезінського? І зрештою, чи пам’ятають самі американці імена усіх своїх президентів, декотрі з яких промайнули в історії країни блідими тінями?

Збіґнєв Бжезінський – це бренд. Як політик, як один із найбільших інтелектуалів сучасності, як особистість. Недарма відвідини одного з провідних у Сполучених Штатах “мозкових трестів” – вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень, де він працює консультантом, – стали своєрідним ритуалом для українських президентів, політиків і громадських діячів. Недарма до його думки, як і раніше, прислуховуються державні діячі багатьох країн світу. І, мабуть, недарма його запросили нині в Україну, в якій на тринадцятому році незалежності утворився складний клубок суперечностей – політичних, соціально-економічних і пов’язаних з невизначеністю злощасного багатовекторного зовнішнього курсу.

Запросили, певно, не тільки для того, щоби порадитися: Бжезінський зберігає величезний вплив на американський політикум, а, подобається це комусь чи ні, ключі від світової політики поки що лежить у Вашингтоні. Формально він отримав запрошення від Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України, насправді все набагато складніше. Втім, це – окрема серйозна й делікатна тема, тож я не маю зараз наміру заглядати за лаштунки події.

Неважко передбачити: візит Збіґнєва Бжезінського у Київ, що розпочинається сьогодні, і його кількаденне перебування тут, хоч і співпаде у часі з вікендом, викличе в Україні неабиякий політичний ажіотаж. Навіть більший, ніж недавнє перебування тут “залізної леді” – колишнього держсекретаря США Мадлен Олбрайт, яка засудила порушення свободи слова в Україні і попередила українських олігархів, що їхні гроші у західних банках будуть “заморожені”, якщо вони порушуватимуть демократичні принципи під час президентських виборів, і тим самим викликала на себе вогонь нищівної критики. Це було розцінено багатьма підконтрольними владі медіа (і, як це не дивно, комуністами) як грубе втручання у внутрішні справи України.

Ситуація з Бжезінським буде, мабуть, дещо інакшою. Звісно, комуністи так само вчинять ґвалт, вимагатимуть (вже вкотре!) оголосити його persona non grata, а прихильники євроатлантичної інтеграції вітатимуть його як великого прихильника України. За право залучити його на екран змагаються провідні телекомпанії. Пальма першості з цілком зрозумілих причин (адже відомо, хто насправді стоїть за запрошенням Бжезінського в Україну) належить телемережі IСTV: у неділю, 16 травня, пан Збігнев має виступити у програмі “Подробно с Дмитрием Киселевым”. Отримати у нього інтерв’ю сподіваються також „5 канал” та деякі інші телеканали.

Тож українські телеглядачі, багато з яких вже, вочевидь, стомилися від розважальних програм у стилі попси і дешевих американських бойовиків (які, до речі, вельми не полюбляє доктор Бжезінський), матимуть можливість побачити одного з небагатьох сучасних політиків, які не тільки передбачили глобальні тенденції й події ХХ і ХХI століть, а й повністю змінили обличчя сучасного світу. Ще у 1970-х роках Бжезінський передрік виникнення “дуги нестабільності”, що охоплювала величезні регіони світу. Наступні події в Ірані та Афганістані повністю підтвердили його прогноз.

Розвал СРСР не був для нього громом серед ясного неба. У 1980-х роках на основі глибокого аналізу політичних, соціально-економічних, військових і технологічних чинників, що визначали глобальне суперництво між США і СРСР, Бжезінський передбачив розвал радянської імперії, що багатьом здавалася непохитною. Цьому великою мірою сприяла його доктрина захисту прав людини, якій комуністичні ідеологи не змогли протиставити нічого переконливого й реального. В одній зі статей, видрукованих у часописі Foreign Affairs, він навіть пропонував кремлівським верховодам прийняти допомогу Заходу, з тим, щоб розпад Радянського Союзу відбувався мирно, без ексцесів і кровопролить. Єдиною відповіддю на цю та деякі інші його поради були серії злісних статей у радянській пресі про “апологета американського імперіалізму”.

Аналітик і прагматик за стилем мислення, Бжезінський завжди мислив категоріями реальної політики і зі скептицизмом сприйняв горбачовську перебудову, що викликала ейфорію серед ліберальних і правлячих кіл Заходу, зокрема у Вашингтоні. Наведу лише короткий уривок з ексклюзивного інтерв’ю Збігнева Бжезінського, що наочно ілюструє спосіб мислення і манеру його спілкування з пресою.

“Запитання: Як на мене, адміністрація Буша із запізненням реагувала на розпад Радянського Союзу…

Відповідь: Я повністю згоден з вами. Я вважаю, що адміністрація США, яка йде у відставку, плекала ті ж ілюзії, що й Горбачов, вважаючи, що колишній Радянський Союз можна було зберегти під орудою організованої КДБ перебудови. Я вважаю цілком очевидним, що перебудова в цілому і сам Горбачов були часткою задуму КДБ модернізувати Радянський Союз. Ім’я справжнього лідера (перебудови. – Прим. автора) стало б сюрпризом для Горбачова, а також для Буша” (грудень 1992 року).

Ексклюзивні інтерв’ю Бжезінського тривали, щонайбільше, двадцять хвилин. Річ навіть не в тім, що у нього була розписана кожна хвилина, цього часу було цілком достатньо. Бжезінський встигав відповісти на найскладніші запитання, визначити майбутній перебіг світових подій і поцікавитися думкою співрозмовника (хто серед тих в Україні, які чомусь проголосили себе елітою, спроможні на подібне?)

Прес-конференції Бжезінського тривали набагато довше.

Пам’ятаю, під час однієї з них він послався на дослідження ВМС США, згідно з яким добре натренований людський мозок спроможний зосереджуватися на одній проблемі не більш як вісімнадцять хвилин поспіль. А після цього тримав у захваті аудиторію понад годину. Переповнені зали й інтелектуально зачаровані слухачі – це теж невід’ємна частка бренду Збіга.

На семінарі, влаштованому у Вашингтоні японською економічною газетою “Ніккей уїклі” відразу після зміни караулу у Білому домі, Бжезінський, певно, вперше публічно заявив, що колишні члени Варшавського пакту мають поставити “у міжнародний порядок денний” питання про свій вступ до НАТО. Домогтися цього буде нелегко, однак проблему треба порушувати вже зараз, наголосив він. Бжезінський мав на увазі, передусім, Польщу, Чехію й Угорщину.

Це була зовсім нова концепція, що ґрунтувалася на осмисленні ним реалій, що виникли після розвалу СРСР і виникнення геополітичного вакууму. Бжезінський висунув її у той час, коли стосунки між Вашингтоном і Москвою перебували у стадії ейфорії. Єльцин і його оточення, судячи з усього, відразу не зрозуміли можливі геостратегічні наслідки цього, а адміністрація Клінтона не сприйняла ідеї. Спочатку Бжезінський різко критикував Білий дім за нерозуміння ним національних інтересів Америки, потім, щоб домогтися мети, повністю змінив тактику. Згідно з достовірними джерелами, він, зрештою, “проштовхнув” свою концепцію через тодішнього помічника президента з національної безпеки Ентоні Лейка.

Сьогодні розширення НАТО на Схід змінило обличчя Європи й світу. Його друга, за висловлюванням самого Бжезінського, “вільнюська хвиля”, охопила не тільки держави-члени колишнього Варшавського пакту, а й колишні радянські республіки Балтії. Чи настане “київська хвиля”, хоч Україна офіційно вже не раз проголошувала про свій намір вступити до Північноатлантичного блоку? Чи приєднається вона колись до ЄС, чи її заяви про стратегічний європейський вибір так і залишаться деклараціями?

Гранично чітку відповідь на те, чому Україна, на противагу своїм західним сусідам, і досі перебуває на роздоріжжі, Бжезінський дав більш як десятиліття тому: «Існує проблема власного самовизначення України як держави». Вже тоді він вважав, що перед Україною стоять дві реальні альтернативи – інтегруватися в СНД (читай нині – в ЄЕП) або ж визначитися як центральноєвропейській державі (тепер, у зв’язку з недавнім поповненням ЄС, це поняття вже більше географічне, ніж геополітичне) і пройти важкий, однак єдино перспективний шлях – стати цивілізованою державою. Але хто пустить хоча би на поріг гостю, неспроможну навести лад у власній хаті?

Це – проблема не концептуальних похибок Бжезінського, а тих, хто колись вів нас до світлих вершин комунізму, а зараз веде второваним совковим єепнутим шляхом, і, зрештою, проблема України як держави.

P.S. У нашому розколотому українському суспільстві у Збіґнєва Бжезінського – найвпливовішого у США і, мабуть, на Заході прихильника утвердження України як незалежної демократичної держави – чимало прихильників і водночас ворогів. Хотілося б тільки одного – щоб ті, хто ставиться до нього зле, вдавалися не до брутальної лайки на його адресу, а спробували спростували його прогнози й аргументи. Як на мене, це – сізіфова праця: їх неодноразово підтверджувало й підтверджує саме життя.

Аркадій Сидорук, кореспондент у США в 1980-1989 і 1992-1996 роках, для “Детектор медіа”

Довідка „ТК”:

Збіґнєв Бжезінський – консультант і член Опікунської ради Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні. Він також професор зовнішньої політики Америки у Школі вищих міжнародних досліджень ім. Пола Нітце Університету Джонса Гопкінса. Збіґнєв Бжезінський співголовує в Американському комітеті за мир в Чечні, є членом опікунської ради Фрідем Гауз і Тристоронньої комісії (США-Європа-Японія), почесним головою фонду “АмеріКеерс” та членом рад директорів Польсько-американського фонду свободи і Польсько-американського підприємницького фонду.

Із 1977 по 1981 рік працював радником з національної безпеки Президента США Джиммі Картера. У 1981 році нагороджений Президентською медаллю свободи “за заслуги у нормалізації відносин між США та Китаєм і внесок у захист прав людини та стратегію національної безпеки США”.

Д-р Бжезінський закінчив Університет Мак-Ґілла та Гарвардський університет (отримав ступінь доктора філософії у 1953 році). Серед останніх його книг: “THE CHOICE: Global Domination or Global Leadership” (“Вибір: глобальне домінування чи глобальне лідерство”); “THE GRAND CHESSBOARD: American Primacy and its Geostrategic Imperatives” (“Велика шахівниця: першість Америки та її геостратегічні імперативи”); “THE GRAND FAILURE: The Birth and Death of Communism in the 20th Century” (“Великий провал: народження і загибель комунізму в ХХ-му сторіччі”). Він також автор багатьох статей, опублікованих у різних наукових часописах в Америці та за кордоном.