Тетяна Мельник, для "Детектор медіа" "…Ця війна була одна на всіх. І у кожного – своя. Всі розуміли, що воюють на смерть за Батьківщину, за право на життя своїх дітей, онуків і правнуків. І кожний бачив війну по-своєму. З окопу. На марші. У шпитальній палаті. З борту літака. У перископ підчовна. Крізь проріз прицілу. І було їх – мільйони…" (http://for-ua.com). Ці слова одного з найбільш цитованих сайтів, на жаль, залишилися мало поміченими. Хоча усвідомити це належить кожному з нас. Зробити це ще не пізно, зважаючи на те, як невблаганно зменшується кількість людей, яким судилося пережити не тільки всі жахи Великої Вітчизняної, а й зневагу і байдужість тих, заради кого не шкодували життя свого.

1 січня 1944 року Олександр Довженко записав у щоденнику пророчі слова: "В цьому році повинна скінчитися світова війна на європейському континенті. Треба сподіватися великого множества подій, може, несподіваних, непередбачених, але глибоких і надзвичайних за наслідками. До сього часу принаймні ніхто не може сказати, будемо ми в Європі чи ні. Мені щось здається, що ні... Руський народ за величезну ціну вийде на широку арену міжнародного життя. Відновиться Польща, Чехія, Австрія... Одна тільки Удовиця оплакуватиме дітей своїх на руїнах до самої своєї смерті, замовчена, підозріла, зневажена падчериця Європи". Великий Довженко помилився в одному – він навіть у страшному сні не міг уявити, що народ, який зазнав під час війни страшних жертв і непоправних втрат, забуде своїх визволителів. Саме таке тяжке враження залишив телевізійний ефір 9 травня. Зауважу кілька моментів, що дали підставу так думати.

Передусім – моральний, або, якщо хочете, патріотичний. Тоді як на каналі "1+1" ведучі проекту "Хар-р-рошие песни" розважалися, пропонуючи співакам "показати животик", РТР вів пряму трансляцію концерту з нагоди Дня Перемоги, і камера показувала багатолюдний натовп на Красній площі під парасолями, який не зменшувався, хоча лило як з відра, про що свідчив і мокрий стрій Володимира Молчанова, що тримав ретельно парасолю над інтерв’юйованими, які ділилися хто спогадами, хто враженнями, а хто і просто думками про цей святий день. Утім, найбільше вразило те, що на сайті Міноборони жодним словом не згадали про визволителів, обмежилися ось такою інформацією: "09-05-2004. 8 та 9 травня в українському миротворчому контингенті в Іраку відбулися урочистості, присвячені 59-річниці Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками в Великої Вітчизняної війні. В усіх підрозділах та віддалених місцях несення служби, військовослужбовці 6-ї окремої механізованої бригади вшанували пам'ять фронтовиків, які віддали життя під час Другої Світової війни у боротьбі з фашизмом, своїх товаришів, які героїчно загинули під час виконання миротворчих завдань. Зокрема, урочистості відбулися в базовому таборі в Аль-Куті, в Ес-Сувейрі та на іраксько-іранському кордоні". А що ж в Україні? Як вшанували ветеранів? Чи, може, тому й не повідомили нічого, що не згадують на рідній землі про їхній подвиг? І чи треба після цього дивуватися мародерству військовиків у Новобогданівці (не виключаю, звичайно, що когось треба було зробити офірним цапом, але ж як не повірити жінкам, які повернулися у сплюндровані оселі?).

У зв’язку із цим зауважую ще один момент – політичний. І справа не в тім, що український міністр оборони на УТ-1 розповідав у цей час про техногенну катастрофу, забувши привітати визволителів, а в тому, що його російський колега знайшов слова, необхідні і для ветеранів, і для сучасників: "Слава ратных дел творцов этой победы будет осенять Россию ореолом гордого величия и в 21 веке. Переданное другим поколениям соотечественников духовное наследие будет служить верным залогом несокрушимости нашей великой державы, ее особой значимости и независимости в мировом сообществе стран и народов", – с такими словами выступил министр обороны перед ветеранами Великой Отечественной.

Сергей Иванов назвал основой духовной силы и стойкости победителей в Великой Отечественной войне священную любовь к родине. По мнению министра, "нынешнее поколение российских военнослужащих стремится следовать заветам своих отцов и дедов, героев-фронтовиков, быть достойными наследниками и продолжателями их ратной славы" (http://www.rtr-vesti.ru).

Російський міністр наголосив також, що "наша страна, ее вооруженные силы вынесли на своих плечах основную тяжесть схватки с сильным и вероломным врагом, внесли решающий вклад в разгром гитлеровской Германии" (http://www.rtr-vesti.ru). Тим часом Президент України у зверненні підкреслив, і це підтверджено професійними істориками і демографами, що "величезною ціною заплатив наш народ за Перемогу. Україна, яка опинилася в епіцентрі найжорстокіших в історії людства битв, втратила близько 8 мільйонів своїх громадян. Жодна з країн-учасниць Другої світової війни не знала таких жертв". Що зробило 9 травня українське ТБ для того, щоб ці слова вкарбувалися в пам’ять так само надійно, як реклама "5 капель"?

Звичайно, повідомлення про свято були, але це не була данина пам’яті, швидше – данина традиції, схожа на відбування ритуалу: "Герої свята – ветерани – сьогодні у центрі уваги. Офіційна частина свята Перемоги у столиці розпочалося покладанням квітів до могили Невідомого солдата" (Новий канал, "Репортер", неділя, 9 травня, 16:45). Якщо не вірите, порівняйте повідомлення інших каналів і за інші роки. Святкові репортажі та інтерв’ю зазвичай ведуться зі столиці, але ж Україна велика. Тому вважаю за необхідне зауважити ще один момент – географічний, або регіональний. З тих телеканалів, що мала можливість подивитися, тільки "Інтер" спромігся згадати, крім Києва, Івано-Франківськ та Луганськ. Припускаю, що телевізійники не здогадуються про те, що в селах ветеранам, навіть інвалідам, не роблять ветеранських знижок в аптеках, їм важко навіть уявити, що не всім (село є село) заплатили оті гривні до Дня Перемоги, про які переможно повідомили всі канали, але ж навіть у Новобогданівці люди, повернувшись, святкували Перемогу (про це дізналася завдяки СТБ 10 травня). А чого б не показати 9 Травня на селі? Коректність ще одного повідомлення пропоную оцінити самим читачам. Принаймні я б на місці ветеранів не хотіла почути у День Перемоги тільки таку інформацію: "Львів зустрів Свято Перемоги миром. На відміну від торішнього 9 травня, радикально налаштовані городяни проігнорували ветеранські мітинги. Зрештою, і самих ветеранів було не багато – до тридцяти людей з понад тридцяти тисяч, які мешкають у Львові. Солдати Другої світової пройшли нечисленною ходою з Марсового поля на Пагорб слави.

І все ж 59-та річниця перемоги стала для львів’ян знаменною. Вперше за 13 років ветеранам не перешкоджали відзначити своє свято та пригадати фронтових друзів" (ICTV, 09.05.2004 14:04).

І насамкінець. Один з телеканалів вмістив інформацію про знайдений орден Богдана Хмельницького. "Ми раді повернути його справжньому власникові", – запевняють журналісти знімальної групи. Але ж де гарантія, що їх почують? На зворотному боці цієї відзнаки викарбувано порядковий номер, за яким легко знайти нагородженого. Уявляєте почуття людини, якій ви повернете заслужену відзнаку? І сюжет вийшов би цікавий.

...Напередодні Дня Перемоги "Форум" вмістив фронтові світлини, одну з яких ви бачите. "На цих світлинах – очі солдатів, які дарували світові Перемогу, нам – життя.

Подивіться в ці очі. Не відводячи погляду. Один на один.

З цими солдатами.

Зі своєю пам'яттю Своєю совістю" (http://for-ua.com).

Тетяна Мельник, для "Детектор медіа"

Читайте також:

Суд історії: пісня свідчить (післямова до свята)