Підготував Олег Завада, „Детектор медіа” Як ми вже повідомляли, 29 квітня у новому проекті Володимира Ар`єва „Закрита зона” („5 канал”), йшлося про застосування тортур у вітчизняних правозахисних органах.

Нагадаємо, що щотижневий цикл „Закрита зона” почав виходити в ефірі „5 каналу” 15 квітня. В ефірі було вже чотири програми, зокрема, присвячені подіям у Мукачевому (напередодні виборів 18 квітня) та закриттю радіо „Континент”.

Журналістський колектив „Детектор медіа” 29 квітня вирішив влаштувати обговорення програми „Закрита зона” одразу після її перегляду. Участь в обговоренні також взяли автор та ведучий програми Володимир Ар’єв, журналіст Володимир Бойко, студенти вузів Києва.

Наводимо стислий виклад обговорення, яке відбулося у кафе „Лукулл” на Великій Васильківській.

Отже, з програми третьої циклу „Закрита зона” можна було довідатись про існування у нашій країні таких собі новітніх інквізиторів, щоправда, у міліцейській формі, які широко практикують у своїй „правозахисній діяльності” вишукані методи середньовічної екзекуції. На прикладі конкретної особи, що зазнала „перевищення службових повноважень” з боку правоохоронців (а саме так трактується застосування тортур згідно Кримінального Кодексу) було продемонстровано ганебну та страхітливу сутність подібних методів поводження із затриманими та акцентовано увагу на великій загрозі для суспільства цього анахронічного явища.

Олег Завада, оглядач „Детектор медіа”: – По-перше, хотів би сказати, що в авторському проекті „Закрита зона” я бачу відсутність спроб імітації. Що я маю на увазі під імітацією? Тепер на вітчизняних каналах існує чимало проектів, які претендують на об’єктивне висвітлення гострих проблем. Проте, часто проблема залишається не до кінця висвітленою, зате шуму дуже багато. У „Закритій зоні” я бачу претензію на довершеність у розкритті теми та збереження балансу між різними сторонами конфлікту. У цій програмі бачимо позицію як правоохоронців, так і ображених. Також чітко подається позиція Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової.

Анна Шерман, заступник головного редактора „Детектор медіа”: – Ты говоришь об отсутствии имитации, но, тем не менее, вся драматургическая основа фильма постановочная. Я понимаю, что ты имел в виду другую имитацию. Но, тем не менее, для документального журналистского расследования не слишком ли много «театра Франко»?

Олег Завада: – Мені здається, що доволі вдалим є порівняння з інквізицією. Хоча, якщо порівняти часи інквізиції з тим, що зараз твориться у правоохоронних органах (адже це ми побачили лише айсберг проблеми) – то це порівняння буде не на користь останніх. Думаю, що є набагато більш витончені форми і методи тортур. Треба зауважити, що, порівнюючи із середньовіччям, слід пам’ятати, що у ті часи була ідеологія тортур. Тепер ідеологічних мотивацій немає, ми живемо в часи демократії, і тортури не є суспільно обумовленими. А в середньовіччі це явище було обумовлене.

Друге зауваження стосується повноти висвітлення проблеми. Можливо, Володимир уникав це робити з огляду на те, щоб його не звинуватили у смакуванні деталей тортурування, проте, слід було б більш детально показати, які насьогодні існують форми тортур. Навіть якщо ви зайдете на сайт відомої правозахисної організації „Хуман райтс вотч”, то ви там у деталях, у вигляді малюнків, віднайдете найрізноманітніші форми тортур, що практикуються на теренах тієї чи іншої пострадянської республіки.

Борис Бахтєєв, оглядач „Детектор медіа”: – Думаю, що задіяні у фільмі засоби досягають мети. Я собі не уявляю, як це можна було зробити наочніше, аніж взявши приклад конкретної людини та конкретної долі. Звісно, можна наводити статистику та цифри загалом, але коли бачиш конкретну людину з конкретною долею, то це вражає. Як на мене, то це був найкращий спосіб, який можна було вибрати. Розгублені обличчя працівників органів внутрішніх справ, Лавриновича та їхні просторі та розлогі викладки, які можна було звести до двох-трьох конкретних речень... Це свідчить про рівень актуальності даної проблеми там, нагорі.

Анна Шерман: – У меня вопрос к автору. Почему в программе не говорится ничего о существовании подобных проблем в других странах, постсоветских или демократических, и каков опыт их решения там?!. Мне, например, не хватило контекста. Эта программа производит впечатление не столько документального расследования, сколько программы публицистической – разоблачающей нынешнюю украинскую власть, и просветительской. В пользу последнего говорит и то, что вы даете в конце телефоны доверия…

Володимир Ар`єв, автор програми „Закрита зона”: – Так, ми дали телефони довіри. А чому би ні? Може, людям, які потрапили в таку біду і, можливо, дивляться цю програму, вони стануть у пригоді. Ми не ставили перед собою завдання захищати дисертацію з цього приводу і перекрити її певним відеорядом. Це не є наукова робота, щоб наводити якусь статистику. Ми хотіли сконцентрувати увагу глядача саме на внутрішньоукраїнських проблемах. Канал виходить в межах України, і ми орієнтуємось саме на українського глядача. Ми реконструювали події, про що було зазначено в титрах, і ми дійсно зробили це жорстко. Ми показали, що суспільство сильно хворе, якщо воно допускає подібне у правоохоронних органах. Значить, це суспільство треба лікувати.

Ніна Краснова, оглядач „Детектор медіа”: – То есть, задача была просто зафиксировать существующее положение?

Володимир Ар`єв: – Моє завдання, як автора, було показати те, що робиться, так, щоб стало зрозумілим, що залишати все на самоплин більше не можна. Я намагався надати усі точки зору. Було дуже важко отримати коментарі в МВС, поки ми їх фактично за горло не взяли. Проте, кожен з нас є членом цього суспільства, і завтра кожен з нас може опинитися на місці затриманого, до якого застосовуватимуть тортури. Я не можу бути відстороненим від таких подій, оскільки я є громадянином України. Але як журналіст я прагну максимально об’єктивно показати це. Тому моя авторська позиція була спрямована на те, щоб підштовхнути людей до думки про потребу самолікування від цих форм соціальних хвороб.

Борис Бахтєєв: – Щодо форми, то це не є рафінована журналістика репортерська, яка передбачає певну відстороненість та певну віддаленість від проблеми. Це справді телепубліцистика, і мабуть, щодо даної теми це є найвдаліший вибір жанру. Як я зрозумів, завдання програми було не просто показати явище, про яке мало хто знає (бо насправді про нього геть усі знають), а збудити якісь почуття, збудити прагнення до пошуку способів вирішення проблеми, чогось іншого... Програма зачепила за живе, і саме в цьому успіх авторів програми.

Володимир Ар`єв: – Було сказано, що це не є журналістське розслідування, а публіцистика. Я розумію журналістське розслідування не тільки як копирсання в документах, а журналістське розслідування має бути в різних форматах. Ми також практикуємо розслідування людських стосунків, свого роду психологічне розслідування. Чим відрізняється інтернет-видання від телебачення? Телевізійник, перш за все, має думати не тільки про текс і зміст, але й про форму втілення. Відео на європейському телебаченні має нести більше навантаження, ніж, власне, текст, який іде за кадром. Моє завдання – як автора – поєднати зміст, щоб він гармоніював з наповненням, і мені в цьому дуже допомагає режисер. Зі мною працює один з найкращих режисерів в Україні (Vanya Ivan). Це дуже талановита людина. У нас вийшов такий собі творчий тандем. Над кожною програмою ми працюємо дуже довго. Наприклад, ця програма монтувалась майже два тижні. Я не кажу вже про зйомки, де були задіяні професійні актори. Дуже добре спрацював також молодий оператор Сашко Пронін.

Анна Шерман: – Тобто, ви свідомо уникали використання матеріалів якогось конкретного слідства та оперативних зйомок – типових для журналістських розслідувань методів?

Володимир Ар`єв: – Я не хочу глядача привчати до чогось одного. У кожній програмі він має зустрічати щось нове. Ми будемо компілювати все, що маємо. Єдине, що ми робимо незмінним до кожної програми, – це те, що пишеться кожного разу нова музика до окремо взятої програми.

Анна Шерман: – Ви не боїтесь якогось тиску з боку МВС?

Володимир Ар`єв: – Подивимось...

Анна Шерман: – Почему в структуре программы органы МВД показаны как бы отдельно, как самостоятельная структура, они не выступают как элемент системы власти политической?

Володимир Ар`єв: – Народ имеет ту власть, которой он достоин, и эта власть формирует либо правоохранительную систему, либо репрессивный аппарат.

Володимир Бойко, „ПіК”, газета „Свобода”: – Ця програма є прикладом, коли блискуча форма взяла гору над змістом. Насправді, хотілося б почути про причини та сутність явища.

Із цієї передачі стало зрозуміло, що автори не усвідомлюють, що таке тортури, чим вони відрізняються від катування. Я одразу звернув увагу на фразу автора, що „за статтею такою-то застосування тортур”...

Проте, хочу зазначити, що у нас в законодавстві немає такої статті. Є стаття „катування”, котра не поширюється на правоохоронців. Відповідальність передбачається лише по двох статтях. Або це ст. 365 „перевищення влади та владних повноважень”, яка стосується працівників органів оперативно-розшукових, якщо це був слідчий. Є стаття „катування”, проте там суб’єкт притягнення до відповідальності не є працівником правоохоронних органів, і це принципово. Коли Олександр Лавринович (міністр юстиції – „Детектор медіа”) каже в програмі, що він не уявляє, що можуть бути катування, це свідчить тільки про те, що Лавринович не знайомий із законом. Ось якби передачу на цьому побудувати, що міністр юстиції не орієнтується в законодавстві... Він навіть не розуміє, що термін „катування” жодного стосунку не має до правоохоронних органів взагалі.

Щодо порівняння з інквізицією, то я хочу ще раз підкреслити, що в ті часи це передбачалось правовою доктриною. Тортури були похідними від цієї правової доктрини. Їх могли не застосовувати, якщо провина була доведена, а відправляли одразу на багаття.

Що ж маємо тепер? У наших політичних реаліях як таких правоохоронних органів немає. Є „корпорація” МВС, прокуратури та інших, перед якими поставлена задача в цей момент обслуговувати владу. Але ж цю корпорацію треба годувати, і їм віддаються просто на відкуп окремі галузі економіки, окремі території, на це влада спеціально закриває очі.

Олег Завада: – До речі, у передачі тортури трактуються не як інструмент „вибивання” зізнань та доказів, а, перш за все, як спосіб вибивання коштів. Ось це цікаво...

Володимир Бойко: – Справді, робота у правоохоронних органах давно перетворилася на підприємницьку діяльність. Завдання правоохоронця полягає в тому, щоб, по-перше, підзаробити. Якщо не вдасться підзаробити, то принаймні поставити „галочку” у звіті...

У будь-якому випадку – це бізнес, а тортури – це спосіб ведення правоохоронного бізнесу. Мені здається, що у фільмі цього не було показано у повній мірі. Саме зв’язок між корупцією і тортурами, вертикаль, котра не може існувати без корупціонерства, і тортури, як один із механізмів забезпечення добробуту цих правоохоронних монстрів, котрі живуть заради самих себе.

Отже, треба було більш чітко розрізнити, що таке тортури і що таке катування, хто є суб’єктом? І в цьому випадку буде більш чітко зрозуміло, як з цим боротися.

Володимир Ар`єв: – Я вважаю, що людині, яка потрапила в таку ситуацію, за великим рахунком, байдуже, чи вона була піддана тортурам, чи до неї були застосовані катування. Юридично, людині образливо, що якщо когось притягають, то лише за „перевищення службових повноважень”. Ми консультувалися з нашими юристами, і вони підтвердили, що є у нашому Кодексі стаття „катування”, може, „тортури”, але немає чіткого визначення.

Володимир Бойко: – Є абсолютно чітке визначення і що таке „катування”, і що таке „недозволені методи”, абсолютно чітке визначення. Цитую: „катування – це умисне заподіяння фізичного болю або фізичного чи морального страждання, нанесення побоїв або інших фізичних дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу чинити дії, що суперечать їхній волі”. Це і є „катування”. Питання, хто може бути суб’єктом цього злочину? Суб’єктом цього злочину не може бути правоохоронець. Правоохоронець – це представник держави...

Якщо у програмі звучать суто фахові терміни, наприклад „катування”, котре застосовував Лавринович, і якщо у програмі сказано, що за тортури не було притягнуто жодного правоохоронця, а лише за перевищення владних повноважень... Між тим закон український каже, що правоохоронця якраз і можна притягнути лише за перевищення повноважень і ні за що інше, і є спеціальне пояснення Пленуму Верховного Суду України, що ця стаття охоплює диспозицію оцих от недозволених методів...

Володимир Ар`єв: – Я свідомо все спрощую. Адже цю програму дивляться далеко не лише фахівці. Людині, яка далека від юриспруденції, дуже важко пояснити різницю між катуванням і тортурами... У мене хронометраж програми 26 хвилин, а тут вийшло 32, тобто, ми і так перебрали...

Ті люди, до яких ми зверталися, відмовлялися зазвичай навіть із заретушованим обличчям розповідати про свої проблеми для телебачення. А ця людина, наш герой, навіть відкрила своє обличчя... І у цій програмі я свідомо сказав, що це стосується не лише сучасних інквізиторів у міліцейських погонах, я сказав свідомо, що це стосується не тільки міліції.

Лука Віталій, студент-правознавець: – Я дивився цю програму дуже уважно. Фільм зроблений професійно, в ньому відображено реально ті проблеми, які мають місце у нашому суспільстві. Щодо конкретної потерпілої людини, то ця програма їй допоможе, проте, якщо говорити про вплив на загальнодержавному рівні, то реакція, скоріш за все, буде така: „Петя, ты видел, что вчера показывали на „Пятом”? – „Да, вот подонки…”

Розмова буде десь у такому стилі. У нас немає системи боротьби з цим явищем, і поодинокі телепрограми або пресові публікації, звичайно, допомагають, але вони не можуть вплинути на картину в цілому. Хоча, я сподіваюсь, що деякі люди в погонах прислухаються і не будуть зловживати своїм становищем. І треба шукати якісь шляхи боротьби з цим явищем. Глядач, який дивиться таку програму, має кричати про те, що такого не має бути. На жаль, наші громадяни вважають здебільшого ці речі звичним і буденним явищем, яке притаманне нашим правоохоронцям.

Підготував Олег Завада, „Детектор медіа”

Читайте також:

Розвіддані для тих, хто не в курсі

15 голых баб не ведают стыда

Позавчера