Наші маленькі семінарські заняття, які часом переносилися в академічну кав’ярню з розчинним капучіно, багато в чому визначили не тільки вибір спеціалізації з політології, але й фахові орієнтири на загал. Часом приєднувалася дружина професора (ми зверталися до неї в центральноєвропейському стилі „пані Мейсова”) і дискусія поступово виходила за межі запланованого семінарського заняття – ми говорили про те, що в Україні і в українцях засмучує й розчаровує – і про те, що захоплює і вражає. Багато що з довколишнього викликало у нього сарказм – але разом з тим не було зневіри в цій країні. Ці семінари допомогли нам побачити „обидві сторони медалі” – те, чим варто пишатися, і те, що необхідно нищити.

Він часом жартував: „Я – совок.” Жарт, самоіронія про набуту другу ідентичність. Щоправда, друга ця ідентичність була українською. Вже цитувалося „more native than native”, на одному з вінків видно було напис – „великому українцю Джеймсу Мейсу”. Дивно було бачити людину, яка переїхала в ці краї в свої 40 років і не почувалася й не сприймалася нами чужинцем.

Як дослідник, він обрав не найлегший шлях. Були набагато легші і прийнятні теми для досліджень, аніж український національний комунізм та голодомор. Незважаючи на співпрацю організацій американців українського походження із організаціями правого спектру та республіканською партією, незважаючи на особисту підтримку президента Рейгана, мейнстрім республіканської партії як і сьогодні не підтримували спроби визначити голодомор 33 року геноцидом проти української нації. Більшість вважала, що в національних інтересах США є співпраця з СРСР, і що не можна „дратувати тигра”. Ліві ж постійно апелювали до тогою, що всі, хто критикує СРСР, „вчиняють замах на світлі ідеали комунізму і є нацистами за духом”. „Робітничі” газети писали, що фільм "Жнива Скорботи” (Harvest of Despair) - підробка, що Роберт Конквест і Джеймс Мейс публікували сфальшовані фотокартки і свідчення, знаючи про їх неправдивість, що підтримати ідею засудження голодомору – це вразити ідею комунізму і скомпрометувати Радянський Союз, що все це – підступи груп емігрантів і їх „наймитів”...

Особисто Джеймса Мейса з обох сторін – ліві і праві - в звинувачували в співпраці з націоналістичними комітетами, а час від часу – прямо в українському націоналізмі та колабораціонізмі з „посібниками нацизму”. Джеймс Мейс міг би зробити блискучу кар’єру “навколо політичного” історика-політолога або просуватися щаблями державної служби, але його вибір був іншим. Він був науковцем та громадським діячем, не політиком, яким най частіше є ті, хто вважає себе громадським діячем чи діячем культури. Він дуже пристрасно і емоційно захищав те, у що вірив. Коли мав що сказати -0 знаходив можливість, щоб його слова почули. Але ніколи не говорив для того, аби говорити, аби почули, помітили, запам’ятали, назвали „провідним” і „експертом„. Скільки важить вже те, що він дав знати ширшій аудиторії про небажання американського уряду і частини медіа, наприклад, Нью Йорк Таймс, говорити про порушення прав людини і більше того – геноцид, через побоювання загострити стосунки з СРСР, заклопотаність власними справами – великою депресією, захоплення лівими ідеями... А тоді не всі ті студенти й докторанти, хто хотів обрати „українську” тему для дослідження, зважувалися на то – це шкодило швидкому успіху і власному спокою.

Якось у Вашингтоні від когось із „холодновоєнного” покоління центральноєвропейської діаспори довелося почути, наскільки важкою була та боротьба, скільки зробив Джеймс Мейс і який опір йому доводилося переборювати. Сам же він, розповідаючи про вісімдесяті роки, ніколи про то не згадував – розповідав про інших.

Проект резолюції Сенату США №202 „ Про ставлення Сенату до геноциду – голодомору в Україні 1932-33 років” - значною частиною вислід роботи Джеймса Мейса і тих, хто тоді, ц вісімдесяті, досліджував голодомор і переконував про історичний факт геноциду українців у Радянському Союзі. Якщо цю резолюцію буде прийнято незважаючи на протести російських дипломатів і спричинений ним спротив частини Сенату – це буде своєрідним пам’ятником Джеймсу Мейсу.

Наразі в його пам’ять Українською Федерацією Америки засновано спеціальний Фонд Пам’яті Голодомору ім. д-ра Джеймса Мейса, ця присвята зроблена зі згоди його дружини Наталі Дзюбенко. Пожертвувані в цей фонд гроші використовуватимуться для підтримки освіти про голодомор, виставкову програму в Україні, в створенні яких брав участь Джеймс Мейс.

То є честю бути серед його студентів. Є викладачі, згадка про яких – тінь, є ті, які вчать „від протилежного” на своєму прикладі – якою людиною не можна бути. А є ті, яким не можеш принести погано написану роботу – бо інакше не поважатимеш себе, саме таке ставлення викликав у нас професор Мейс. Студентам другого курсу, нам було легко вчитися поважати вчителя не apriori – тому, що він вчитель, а тому, що його є за що поважати. Тож ми добре пам’ятаємо те, чому нас він учив, а також усвідомлюємо - нам дуже пощастило, що він вирішив, що є сенс нас вчити.

Зараз багато згадують про роль Джеймса Мейса у визначенні голодомору як геноциду проти українського народу. Ми це пам’ятаємо те. Крім того, пам’ятаємо те, ми добре пам’ятаємо, чому нас вчив професор Мейс. Але більше того ми пам’ятаємо, якою людиною він був: людиною із власними переконаннями, які іноді можна було не поділяти, але безумовно поважати.

Наші маленькі семінарські заняття, які часом переносилися в академічну кав’ярню з розчинним капучіно, багато в чому визначили не тільки вибір спеціалізації з політології, але й фахові орієнтири на загал. Часом приєднувалася дружина професора (ми зверталися до неї в центральноєвропейському стилі „пані Мейсова”) і дискусія поступово виходила за межі запланованого семінарського заняття – ми говорили про те, що в Україні і в українцях засмучує й розчаровує – і про те, що захоплює і вражає. Багато що з довколишнього викликало у нього сарказм – але разом з тим не було зневіри в цій країні. Ці семінари допомогли нам побачити „обидві сторони медалі” – те, чим варто пишатися, і те, що необхідно нищити.

Часто кажуть, що завдання університету навчити людину вчитися. Проте його основним завданням, яке професор Мейс з честю виконував, було навчити людей мислити і осмислювати. І коли у словах студента з’являлася іскра думки, він завжди казав go ahead, і цими словами наче давав стимул тій іскрі розгорітися до роздумів і зрештою до розуміння держави в якій ми живемо і нашої ролі у цій державі.

Часом вчитель більше вірить в сили своїх студентів, аніж вони самі. Таким вчителем був Джеймс Мейс. Той кредит довіри й віри у власні сили, що дав нам професор Мейс, залишився. Навряд чи звикнемо говорити про нього у минулому часі.