Аркадій Сидорук, для “Детектор медіа” Багато мислячих людей вірять у те, що після фізичної смерті душа небіжчика полишає тлінне тіло, відривається від Землі й ще однією зіркою загоряється у безмежному Космосі. Від того, наскільки вона щира й чиста, залежить, яскрава чи тьмяна нова зірка, що з'являється серед сотень мільйонів інших. Якщо це справді так, то чиста, як людська сльоза, душа Джеймса Мейса вже засяяла там сліпуче яскравим світлом, приєднавшись до мільйонів душ українських селян, невинно убієнних у пеклі сталінського голодомору 1932-1933 років.

Джеймс Мейс фізично вмирав двічі. Перший раз – півтора роки тому, коли після невдалої операції органи його тіла майже перестали функціонувати і, здавалося, вже не було щонайменшої надії на те, що він виживе. Та сталося диво: він незбагненним чином подолав смерть. Не просто задля існування, а задля того, щоб і далі розповідати людству і водночас багатьом незрячим українцям із втраченою генетичною пам'яттю правду про одну з найстрахітливіших трагедій ХХ століття.

Джеймс мав не тільки на рідкість щиру вдачу, був справжнім інтелектуалом, а ще й до того був мужньою людиною. У лютому 2003 року, невдовзі після клінічної смерті, коли у Верховній Раді відбувалися слухання про голодомор, він знайшов у собі сили, щоб взяти у них участь.

У залі, де було більше представників громадськості, ніж депутатів, виникла дивна дискусія. Лідер комуністів, вперто відмовляючись визнати злочин тоталітарного режиму, стверджував, що ніякого голодомору в Україні нібито не було, було стихійне лихо, спричинене посухою, і комуністи, мовляв, робили усе для того, щоб допомогти селянам подолати його наслідки. Присутні у залі реагували на це блюзнірство вигуками невдоволення. Більшість промовців дотримувалася правди, однак вони говорили про очевидні речі, та й щирість заяв декотрих із них можна було поставити під сумнів.

Доктор Джеймс Мейс піднявся на трибуну одним із перших серед промовців – виснажений, з блідим обличчям, з чолом, осяяним благородством. Скромний, як зазвичай, він коротко й по суті нагадав про роботу конгресово-президентської Комісії США з дослідження голоду в Україні, виконавчим директором якої він був у 1986-1990 роках. Чи тішило його, чи, може, навпаки, дивувало, що Верховна Рада, зрештою, наблизилася до висновку, який п'ятнадцять років тому було зроблено у вищому законодавчому органі іншої держави? “Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українського народу” – ця чітка кваліфікація злочину, як і всі інші запропоновані ним осмислені висновки щодо українського голоду-геноциду, була ухвалена без жодного зауваження.

Мейс лише нагадав нардепам ази пекельної правди української національної історії і вважав зайвим вдаватися у подробиці. Він звернувся не стільки до них, як до всіх українців із закликом поставити у вікнах поминальні свічки жертвам годомору, щоб їхня генетична пам'ять відроджувалася через емоційне сприйняття.

Не знаю, скільки людей відгукнулося на це по всій Україні. Та останньої листопадової суботи 2003 року, у День пам'яті жертв голодомору і політичних репресій, на столичному майдані поблизу Михайлівського золотоверхого собору, де стоїть скромний, ледве примітний Пам'ятний знак, палали тисячі свічок. Серед них і символічна свічка Джеймса Мейса…

3 травня цього року дива вдруге, на жаль, не сталося: вічний трудоголік помер на 53-му році життя, у розквіті інтелектуальних сил. Про те, що значить Джеймс Мейс для України, що він зробив для неї, можна писати цілі томи, а можна коротко назвати людським подвигом. Це – не пишномовні слова. Достатньо одного доказу, хоч їх можна було б навести чимало. 1982 року (зверніть увагу на дату), на міжнародній конференції з голокосту та геноциду, він перший серед західних дослідників охарактеризував голодомор проти українського народу як акт геноциду сталінського режиму.

Чому саме Мейс, чому саме він, американець за походженням, присвятив майже чверть століття свого життя Україні, що привело його сюди і чому, лишившись громадянином США, він заповів, щоб його поховали на українській землі? “Землі на крові”, як він сам назвав її у статті з однойменним заголовком, видрукуваній у листопаді 1998 року у газеті “День”, яка була у той час опозиційним виданням.

Хіба не дивно? У жилах Джеймса Мейса від народження текла англійська, шотландська, німецька та індіанська кров і не було ані краплі української. Тож відповідь можна почати з іншого запитання: чи спадало колись на думку українцям, що вони та індіанці – жертви схожого злочину, вчиненого у різні історичні епохи? На перший погляд така аналогія надумана, та, порівнюючи історію світових цивілізацій, Джеймс Мейс дійшов висновку, що вона має під собою реальне підґрунтя.

Ніхто не пояснив це краще, ніж він сам. “Обставини мого життя великою мірою спонукали мене до вивчення геноциду”, – писав він в англомовній автобіографічній статті “Факти і цінності: інтелектуальний пошук”, поки що не перекладеній на українську. Індіанці у Сполучених Штатах, які, на противагу українцям, переживають нині період відродження своєї національної культури, не втратили генетичного коду.

Джіммі, якій ріс у невеличкому містечку Маскогі, що у штаті Оклахома, з дитинства знав про страждання, яких зазнав у минулому його народ, про те, як у першій половині ХIХ століття блідолиці змусили плем'я черокі покинути насиджені землі, знайшовши там поклади золота. Звідти червоношкірі вигнанці прийшли Дорогою сліз в Оклахому, тисячі з них загинули від голоду й хвороб. Вони зазнали лиха, подібного до того, якого через століття у незмірно більших масштабах зазнав український народ. Мине багато часу, перш ніж мені стане відоме слово “геноцид”, згадує Джеймс, але вже тоді, воно торкнулося мене безпосередньо.

Про існування України Джеймс Мейс тоді не знав. Але Україна й українці поступово стануть темою його професійних інтересів, а згодом і невід'ємною часткою його життя. Цікавість до української історії, мови й культури вперше збудить у ньому Роман Шпорлюк – професор історії Східної та Центральної Європи Мічиганського університету, де здібний юнак набуватиме другу вищу освіту (після закінчення університету штату Оклахома). Робота під його науковим керівництвом над фундаментальною докторською дисертацією “Комунізм і проблеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні 1919-1933 рр.”, що вийшла друком у найпрестижнішому в США Гарвардському університеті, стала для молодого науковця прелюдією до вивчення однієї з найбільших трагедій в історії людства.

Тоді ж, на початку 1980-х років, Джеймс Мейс зголосився на пропозицію іншого видатного вченого, також українця за походженням, Омеляна Пріцака взяти участь у розробці та здісненні проекту вивчення голоду в Україні в Інституті українських досліджень Гарвардського університету. Очоливши невеличку групу українознавців, він залишив для майбутніх поколінь науковців (і не тільки для них) близько шістдесяти записаних на плівку свідчень очевидців голодомору. Тоді у підрадянській Україні це слово було під повною забороною і розробкою цієї проблеми ніхто ще не займався.

Для нього ж то було не тільки пошуком історичної правди, а й тяжким моральним випробуванням. “Я дивився в очі дідусям і бабусям, які пронесли пам'ять про жах цієї вселенської трагедії через усе життя, – згадує він. – Так у становищі дослідника голодомору починалася моя довга дорога інтелектуального пекла, яка й привела мене згодом в Україну й тут залишила”.

Праця Джеймса Мейса була справді титанічною. Хоч його ім‘я не значиться поряд з іменем Роберта Конквеста на обкладинці найславетнішої у світі книги про український голодомор – “Жнива скорботи”, він – його фактичний співавтор, бо досліджував усі джерела і робив наукові висновки. Перечитуючи цю книгу після ознайомлення з численними публікаціями Джеймса Мейса, нерідко мимоволі ловиш себе на думці, що це саме його стиль – своєрідний синтез думок та емоцій. Годі говорити про його роль як виконавчого директора Комісїї США з дослідження голоду в Україні у встановленні історичної правди про національну драму України, замовчувану упродовж півстоліття в СРСР і майже забуту й спотворювану на Заході.

Його ім'я стало добре відомим не тільки в наукових, а й у політичних колах Сполучених Штатів та інших країн світу. Здавалося, на нього чекала блискуча академічна кар‘єра. Та, за словами Джеймса Мейса, “навіть американська демократія іноді кінчається там, де починається українське питання”. Він став об‘єктом постійного морального цькування українофобів від науки, деякі американські та інші західні слов‘яністи публічно звинуватили доктора Джеймса Мейса у тому, що він “захищає колаборантів нацистів”.

За прихильність до України довелося заплатити дорогу ціну: перед ним зачинилися двері навчальних і науково-дослідних закладів Америки. Морально пригнічений, 1993 року він приїздить в Україну з двадцятьма доларами у кишені (після попередніх відвідин), і цього разу лишається тут назавжди.

Любов Джеймса Мейса до нашої землі була водночас солодкою і гіркою. Солодкою, бо він самовіддано любив Україну та українців, пройнявшись їхньою трагічною історичною долею, їхнім болем. Він вважав українців не натовпом недоумків у стилі Вєрки Сердючки, а “одним з найталановитіших і найспівучіших народів у світі”, був переконаний, що український народ зробив величезний внесок у світову цивілізацію, який людство ще не осмислило й не оцінило. “Українська мова – це частка світової культури, український народ – це член великої сім‘ї народів світу. Він має право на існування, розвиток і самозахист”, – наголошував він у статті, присвяченій своєму однодумцеві, видатному українцю-меценату Петру Яцику.

В Україні Джеймс зустрів справжнє кохання, споріднену душу – письменницю Наталю Дзюбенко, віддану дружину, яка опікувалася своїм чоловіком – нетиповим, позбавленим щонайменшого практицизму американцем, немов дорослим немовлям. Та вона не могла захистити його від байдужості, злослів‘я і відвертої ненависті, яких накопичилося так багато в українському суспільстві.

Тому його любов до України була водночас трагічною. Спілкуючись з Джеймсом, я сам з гіркотою часто це відчував. Ми були відвертими, певно, від самого знайомства, коли після тривалої роботи в Америці я повернувся в Україну і швидко позбувся ілюзій. Він вважав, що я ідеалізую американську демократію, та з українських проблем між нами не було розбіжностей. Пам‘ятаю, під час однієї з перших зустрічей в офісі англомовного видання “Дня” Джеймс відкрив шафу і, показавши на кілька книжок і гору документів, у відчаї вигукнув: “Кому усе це потрібне тут, в Україні?”

Справді: кому? У Києві й досі не видрукувані українською мовою підготовлені Джеймсом Мейсом та очолюваною ним невеликою групою українознавців доповідь конгресу США про голод в Україні і тритомник свідчень очевидців трагедії, що вже давно побачили світ у державному видавництві у Вашингтоні. На це, виявляється, бракує грошей!

І ще про одне. Звичайно, “День” може пишатися тим, що науковим консультантом (а, фактично, співредактором її англомовного видання) тривалий час був доктор Джеймс Мейс, який щономера друкував свої колонки. У газеті то був немов острівець вільної думки. Саме статті Мейса, що вирізнялися глибиною аналізу, образністю й лаконізмом, були для західного читача вікном в Україну. Так само Національний університет “Києво-Могилянська академія” може вважати за честь, що політологію викладав тут доктор Мейс. Він був першокласним професором. Іншого такого не було, і вже, мабуть, ніколи не буде.

Та, поклавши руку на серце, мусимо сказати: в Україні для Джеймса Мейса так і не знайшлося роботи, яка відповідала б масштабам його особистості, відданості українській справі та невтомній енергії. Нездійсненою лишилася його мрія створити інститут дослідження геноциду проти української нації й очолити його, задля якої він, власне, і приїхав в Україну. Цей дослідницький заклад, за його задумом, чітко сформульованим ним ще на початку 1990-х років, мав координувати зусилля не тільки українських істориків, які займаються вивченням найболючішої національної проблеми, а й стати світовим координаційним центром і водночас частиною меморіального комплексу жертвам голодомору. Де той науковий заклад і де той меморіал? “Згадаєш, – говорив мені Джеймс, – відбудуть якось 70-річчя голодомору, і після цього про нього більше майже на згадуватимуть”.

Попри усе це, він з американською методичністю продовжував робити благородну справу. Вражений непривабливими реаліями сьогоденної України, він поступово відійшов від вивчення історичного аспекту голодомору і зосередився на осмисленні взаємозв‘язку між минулим і сучасним. Так народилася теорія постгеноцидного суспільства, що охоплює усі сфери сучасного українського життя: соціально-економічну, національну, духовну, психологічну. Водночас Мейс був незмінним учасником міжнародних конференцій з голодомору в Україні, єдиним серед українських істориків речником, який міг переконливо розповісти про нашу національну трагедію. Не тільки тому, що звертався до світу англійською мовою, а й тому, що користувався поняттями, зрозумілими представникам західного світу.

Доктора Мейса набагато краще знали на Заході, ніж в Україні. Передусім тому, що коло інтелектуалів у постгеноцидному українському суспільстві надто обмежене порівняно з розвиненим демократичним суспільством. Останнім часом він іноді з‘являвся на українському телебаченні, (зокрема, у програмі “Саме той” на Першому національному), звертаючись до глядачів правильною українською мовою, щоправда з американським акцентом, якого не позбувся. При цьому не обходилося без неприємних ексцесів. Так під час показу програми “Я так думаю” на телеканалі "1+1" компартійний представник зле кинув в обличчя Мейсу: “Янкі, гоу хоум!” Неважко уявити, якою болісною душевною травмою було це для емоційного і вразливого Джеймса.

Ще тоді, як він був живий, Наталя Дзюбенко-Мейс якось сказала мені: “В Україні люблять мертвих”. Після його кончини на всіх основних телевізійних каналах два дні поспіль показували сюжети про цю незвичайну людину. Саме через цю трагічну подію мільйони українців, мабуть, вперше запам‘ятали ім‘я американського українця.

На панахиду Джеймса Мейса у столичний Будинок вчителя прийшли декілька сотень людей, хоч мали б прийти тисячі, а похорон мав би відбутися на державному рівні. “Він – справжній Герой України”, – сказав зі сльозами в очах, стоячи поряд з могилою Джеймса на Байковому цвинтарі, Степан Хмара.

Найнеприємніше вразило те, що серед тих, хто проводжав великого українця в останню путь, я побачив мало молодих облич студентів Могилянки, яким він віддавав свій розум і серце. “Сьогодні я дивлюся на своїх студентів Києво-Могиляньскої Академії, – писав він, щиро вболіваючи за їхню майбутню долю, у статті „Земля на крові”. – Молоді, талановиті, просвітлені, відважні. Чи не стануть вони білими воронами у морі невігластва, тотальної глухоти, наркоманії, лицемірства, розпусти? Чи не задавлять їх економічні негаразди, побутові проблеми? Чи не зламаються вони під тиском корупції? Чи будуть вони потрібними молодій Україні зі своїми знаннями, вихованням, мріями, устремліннями?”

Невже Джеймс Мейс помилився в них? Тоді доводиться визнати, що в України немає майбутнього. А сам він увійде в її історію як велична трагічна постать.

Не треба тільки стверджувати, що він належить лише нам. Його любов була всеосяжною. Її не можна поділити, як владу чи статки. Джеймс Мейс належить усьому людству. Він – один із тих лицарів, які згорали у полум'ї вічної боротьби між добром і злом, і їхні зірки палають найяскравіше у безмежному просторі вічного буття.

Аркадій Сидорук, для “Детектор медіа”

Читайте також:

Він розумів усіх без жодного акценту

Американське серце, віддане Україні

Помер історик і публіцист Джеймс Мейс