Втім, історія виглядатиме неповною, якщо не згадати, як і що саме святкували цього дня за радянських часів. Для старшого покоління це було справді одне з найважливіших свят у державному календарі. Демонстрації, патріотичні пісні, святковий настрій – усе це було щиро, й без цього люди не могли собі уявити цього дня. Важко сказати, чи згадували вони при цьому про солідарність трудящих усього світу та тяжку долю пролетарів десь у Африці, але відчуття єднання, колективізму, врешті-решт, відчуття трудових колективів як реальної „ячейки суспільства”, ледь не другої сім’ї, це свято виховувало. Можливо, причина була в тому, що віра в офіційні ідеали радянської держави була ще непохитною.

За пізньорадянських часів (чи то за часів Брежнєва) усе було інакше. Демонстрації за рознарядками (коли всі, хто міг, підшукували будь-яку бодай трохи поважну причину, аби цього уникнути) – ніби виконання якоїсь неприємної повинності, що лише псує свято. На тих демонстраціях – зовсім не святковий настрій, діловито-наказові розпорядження начальників колон. Нудні й одноманітні репортажі по телебаченню про демонстрації у столицях союзних республік – те, що майже ніхто з власної волі не переглядав, справедливо вважаючи, що півдня можна відпочити від телебачення. А в підсумку – лише відчуття втоми. А ще наприкінці офіціозної частини – відчуття, що офіціоз завершено, й от тільки тепер і починається свято.

Потім люди збиралися святкувати – з традиційними горілкою та салатом олів’є. Виголошувалися тости – але марно було б чекати, що бодай один з них буде присвячений усесвітній солідарності трудящих. Важко було б передбачити реакцію присутніх, якби хтось таки запропонував на повному „серьозі” подібний тост. Офіціоз був самий по собі, свято – саме по собі. Жодного взаємозв’язку між ними не існувало. Зміст того, що люди святкували, був приблизно той самий, що й тепер – весна (а точніше, за нашого клімату самий початок літа), листя розпускається, пташки співають, на вулиці тепло. Знову ж, додаткові вихідні. І видимість усенародної боротьби за щастя трудящих в усьому світі було збережено, й людям приємно.

Між тим, зародилося відзначання дня 1 травня як день боротьби трудящих за свої права. Це було не зовсім свято, або навіть зовсім не свято. Де славнозвісні маївки були далеко не основним заходом, та й на них не лише колективно відпочивали та святкували. Звісно, коли ВКП(б) – КПРС була при владі, про жодну боротьбу за свої права не могло бути й мови – з усім відомих причин. Тоді й було застосовано давно відомий прийом: найкращий спосіб вихолостити день боротьби – це оголосити його державним святом.

Що ж ми бачимо сьогодні? Ліві – і комуністи, й соціалісти – повернулися до відзначання цієї дати саме як до дня боротьби за права найманих працівників. Хай навіть застосовувані ними портрети та гасла можна тлумачити по-різному – але саме такий зміст першотравневих заходів ліві декларують. Із великим запізненням (і не без бажання не віддавати цей день лівим), але так само почали тлумачити цю дату праві. І лише у влади залишилося типове пізньорадянське ставлення до першотравня: свято весни чи... власне, не має значення, чого саме – аби тільки свято. Влада дарує своїм підданим зайвий привід відволіктися від нагальних проблем, від щоденних і буденних клопотів та зібратися за традиційною горілкою з салатом олів’є. Спасибі рідній партії за салатик! Під час радіопрограми „Підсумки тижня” (Радіо „Ера” FM), до речі, один із слухачів повідомив, що в Донецьку й дотепер існують рознарядки на участь бюджетних організацій в офіційних першотравневих демонстраціях.

Першотравневе свято (назвемо все ж таки його так) якнайяскравіше демонструє, що головна суперечність сьогоднішньої України пролягає не між правими та лівими, а між політиками (неважливо, якого спрямування) та номенклатурниками. Між тими, хто відстоює різні ідеології (хай навіть взаємно непримиренні) та тими, хто відстоює своє місце при владі.