Не берусь аналізувати конкретні причини того, що послужило поштовхом до таких кардинальних змін. Адже до цього в команду Януковича брали переважно вихідців з Донбасу, та ще й тісно прив’язаних до “донецького клану“ та його політичного крила – Партії регіонів. Та все ж у Донецьку давно говорять, що “майбутній президент” розчарувався в багатьох земляках. Відставка прес-секретаря – це, скоріш за все, відчутний сигнал для шефа донецьких мас-медіа О. Гурбича.

Це, звичайно, не значить, що прем’єр відмовиться від свого донецького оточення. Бо навіть якби в нього й були такі наміри, то й тоді це не було б можливо. Він заручник регіонального бізнес-кримінального угрупування. Та все ж намагання відмовитись від практики роботи лише із земляками явно проглядає.

Можливо, початок цьому процесу розчарування у своїх соратниках поклав інцидент з журналістом ахметовської газети “Салон Дона и Басса” Володимиром Бойком. Арешт донецького журналіста Володимира Бойка в червні 2002 року, про який забули, для Януковича став неприємним епізодом, що міг стати для нього кінцем політичної кар’єри. Ще тоді стало ясно, що «справа Бойка» має, наче айсберг, надводну й підводну частину.

Кореспондент «Салона Дона и Басса» В. Бойко співробітничав з інтернет-виданням «Україна криминальна». Його захват проводив спецпідрозділ податкової міліції. Просто в редакції газети «Салон», що близька до голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова. У регіональній неофіційній ієрархії той займає друге місце після Ріната Ахметова (третє на той час займав губернатор області Віктор Янукович).

Операція, кажуть, здійснювалась за наказом тогочасного глави Донецької ДПА Папаіки. Але акцію такого рівня міг санкціонувати лише глава ДПА. А ним на той час був теперішній віце-прем’єр Микола Азаров. Його тісні зв’язки з об’єднаними соціал-демократами не були таємницею. А для нього не був таємницею донецький план просування Віктора Януковича у прем’єрське крісло.

Між тим, журналіст розкрив деякі, начебто не сумісні з законом, дії рідного сина Папаіки Вадима, що обіймав посаду глави податкової адміністрації одного з районів Донецька. В.Бойко довів, що, начебто, за розпродажем податківцями власності компанії «УКРЭНЕРГОЧЕРМЕТ» за надзвичайно низькими цінами стоїть Вадим Папаіка. Це надводна частина справи.

Та все ж головною причиною арешту Бойка, можна припустити, було не лише бажання розправитись з непокірним журналістом, а й зіпсувати гру Віктора Януковича. Враховуючи те, що вже тоді Азаров сам мав намір посісти прем’єрське крісло, це не звучить так уже й фантастично.

Але, як розповідають, реакція Леоніда Кучми була неадекватною для тих, хто задумав та провів операцію. Дізнавшись про арешт журналіста в Донецьку, він буквально сказився. Врешті-решт Янукович тоді вийшов сухим із води. Та, мабуть, відповідні висновки для себе зробив.

(Що ж стосується Володимира Бойка, то він зробив надзвичайно багато для розвитку опозиційної журналістики в області та Україні. Можливо, саме його професіоналізм та мужність в СІЗО зірвали плани Медведчука-Азарова в той час. Самореалізуватись журналісту в Донецьку довгий час можна було, лише працюючи в провладних регіональних виданнях. На Донбасі навіть у них виросли майбутні опозиційні журналісти. Покійний Ігор Александров декілька років очолював міську організацію Ліберальної партії України та входив у вище керівництво обласної парторганізації поряд з І.Шкірею та В.Демидко (перший на даний час народний депутат України, один із керівників Партії регіонів, а другий – заступник голови облдержадміністрації). Я міг би назвати і Євгена Талишева, який очолював “Русское Радио”, і Сергія Кузіна (“Акцент”), і подружжя Фурманюків, і Володимира Каверіна (“Донецкие новости”), і ще немало відомих у регіоні журналістів, що прийшли в ряди опозиції).

Та все ж найбільшою невдачею для Януковича став благодійний фонд “Золотий скіф”. Він виник як іміджевий проект донецьких бізнес-кіл і мав би стати одним із найуспішніших піар-ходів “донецької групи”. Ідея виникла відразу після важких для донецького бізнесу часів, у 1996-1997 роках, пов’язаних із відставкою Володимира Щербаня, вбивством Євгена Щербаня та розгромом донецького бізнесу прем’єром Павлом Лазаренком, який представляв інтереси “дніпропетровців”. На той час ставлення Президента України до Донецького регіону було більш ніж прохолодне. “Золотий скіф” і мав стати однією із форм роботи щодо зміни іміджу не лише донецького бізнесу, який багато хто вважав кримінальним, але й самого регіону. Спочатку цей фонд мав статус Донецького міського, але швидко вийшов за його рамки.

Фестивалі “Золотий скіф” стали не лише видовищними заходами, але й прибутковою справою. На чолі фонду став донецький міський голова Володимир Рибак. Проте вже тоді в керівництві фонду з’явились протиріччя. Скоріш за все, це було пов’язано з тим, що фонд постійно втягували в політику, а багато бізнесменів не бажали нею займатись. Саме це стало причиною усунення з посади першого виконавчого директора фонду за звинуваченням у “зриві фестивалю”. Можливо, саме це змусило і Рибака поступитись місцем президента фонду Віктору Януковичу, який за рік губернаторства проявив себе жорстким і авторитарним керівником.

Фонд набув статусу обласного, Віктор Янукович став його президентом, а Костянтин Воробйов – виконавчим директором. Тоді ж був започаткований випуск часопису “Золотий скіф”. Його редактором стала Тетяна Голоха (Міщенко та його заступник Васютін з'явилися в журналі значно пізніше). Журнал часто звали виданням “Сім’ї Голохи”, бо в основному друкувались вони. (У №2 за 2002 рік, наприклад, лише підписаних власними прізвищами публікацій Сергія та Тетяни Голох аж п’ять.) Голохи змогли швидко забезпечити “розкрутку” не лише фонду та однойменному фестивалю, але й своєму шефу Віктору Януковичу, який уже в той час мав намір не зупинятись на губернаторстві. Фестивалі “Золотого скіфа” стали дійсно золотим дном для губернатора. Завдяки їм вдалось налагодити добрі відносини не лише з Леонідом Кучмою, але і його дружиною та главою президентської адміністрації Володимиром Литвином. У 2000 році обласна преса декілька днів коментувала те, що на фестивалі Литвин визнав Януковича своїм другом.

Але виконавча дирекція фонду була не на висоті. Успішний бізнес-проект виявився на диво безперспективним. Уже в 2001 році, після помпезного проведення фестивалю, виявилось, що сам фонд банкрот. 2002 року фестиваль опинився під загрозою зриву. Костянтин Воробйов тоді визнав борг у сумі 60 тисяч доларів перед різними фірмами Донецька. Та говорили про суми на порядок вищі. 14 лютого господарчий суд Донецька визнав борг фонду перед однією з фірм і постановив продати майно фонду. Так під загрозою продажу опинились подарунок Києва – статуя Архистратига Михаїла – та подарунок мера Москви Лужкова, копія знаменитої цар-гармати, що з небувалою помпою була встановлена перед донецькою мерією. Спалахнув небувалий скандал, який було погашено лише після того, як втрутився Віктор Янукович. Імідж майбутнього прем’єра постраждав, та оргвисновків ніхто не зробив. Бо виявилося, що поки “донецькі” витали у хмарах, Воробйов оформив і зареєстрував на власну фірму “Кардинал” не лише всю символіку фестивалю, але й символіку Донецької області, в тому числі й горезвісну “Пальму Мерцалова”.

Врешті, в той час мало хто ризикнув судитись із “Золотим скіфом”. Адже президентом його був всесильний губернатор. Коли ми, журналісти, ставили у прес-службі фонду запитання стосовно боргів, то нас адресували... до губернатора: мовляв, ви його запитайте, він президент – він і знає.

Коли ж Янукович став прем’єр-міністром України, то фонд став “бездомним” і на нього поклав око старий хазяїн, Володимир Рибак. Та Костянтин Воробйов не захотів розставатися зі “своїм дітищем”. Тим більш, що юридично він усе оформив грамотно. Саме тоді і проявилась його опозиційність. Але коли говорять про ідеологічні розбіжності між владою та керівниками виконавчої дирекції фонду, це викликає лише посмішку. Врешті, як завжди, крайніми виявились знову журналісти. Бо саме нового заступника редактора часопису “Золотий скіф” Васютіна було у 2002 році побито наряду з двома іншими донецькими журналістами.

Так з'явились перші “мученики” „опозиційного” “Золотого скіфа”...

З огляду на таку історію як провладних, так і „опозиційних” земляків прем’єра, не дивно, що Янукович перед великим походом на Олімп вирішив притягнути у свої ряди нові сили. І призов із лав незалежних журналістів перших рекрутів насправді є проявом залізної логіки. Та от чи можливо – якщо поглянути й на логіку журналістів – залишитись незалежним, очолюючи прес-службу, яку пов’язують із придушенням незалежних видань у Донецькій області? Питання, мабуть, риторичне...