А оскільки компенсація відсутності хліба видовищами політичних боїв завжди супроводжується запровадженням боїв без правил, що на політжаргоні звуться “чорним піаром”, то й методики того “ЧП” зумисне чи мимоволі запозичують і ті, хто не лише не належить до професійних політиків, а й за фахом мав би тримати нейтралітет. Йдеться, зокрема, про практику застосування прийомів “чорного піару” у внутрішньому журналістському середовищі – не до політиків, а до власних колег.

Уже нікого не здивуєш прикладами, коли видання, програвши судову справу про захист честі й гідності якогось критикованого ним чиновника, припиняло своє існування, або ж, принаймні, змінювало власника і, відповідно, політичну орієнтацію. Попри внесені торік зміни до законодавства, якими підсилено правовий захист журналістів, і сьогодні будь-який клерк, чию продажність викрила газета, чи "начальник", некомпетентну й неправову діяльність якого було бодай легко покритиковано, подає до суду позов на захист нібито існуючої честі і з вимогами компенсувати моральні збитки сумою, яку йому на офіційну зарплатню не отримати за життя. Підвищення судового мита до 5–10 відсотків від суми позову обмежує апетити “збезчещених” чиновників лише рівнем їхніх статків, однак у разі достатньої фінансової спроможності ніщо не заважає їм вимагати астрономічних сум за завдану моральну шкоду.

Та цим не вичерпуються форми правової беззахисності працівників пера, особливо у стосунках зі “своїми” ж. Автор, якому в судових переслідуваннях з боку влади дивом вдавалося довести свою правоту, є цілком беззахисним з іншого боку. Його журналістську сумлінність, яка й дозволяла йому виходити переможцем у судових сутичках, може бути використано для його ж дискредитації – через друк не належних йому матеріалів під його прізвищем або звичним псевдом. Унаслідок організатор фальсифікату вбиває двох зайців: читач, що звик довіряти такому-то журналістові, проковтне дезу, в очах же критично налаштованого читача довіру до журналіста буде підірвано й відповідний імідж – створено. Підступність такого застосування “політтехнологій” є тим більшою, що в разі звернення здискредитованого журналіста до суду за захистом власного імені від нього ж вимагатимуть доказів, що друкована під його іменем стаття йому не належить. Однак чим можна довести, що ти не верблюд?

Наведу лише два приклади, знані мною не зі слів. Три роки тому одна з опозиційних газет надрукувала хвалебний матеріал про Дарницьку фармацевтичну фабрику, наголос у якому було зроблено на особистих заслугах її директора в царині забезпечення соціального захисту працівників підприємства. Матеріал, до написання й друку якого я не мала жодного стосунку, було підписано моїм ім’ям. Раніше я виступала на сторінках цієї газети з гострою критикою на адресу керівництва тієї ж фабрики і, що цікаво, з того ж питання. Отож появу протилежного за змістом матеріалу за моїм підписом було, ясна річ, розцінено читачами як продажність його автора. Однак звернення до суду мало своїм наслідком лише те, що відкриття провадження у справі суддя обумовив необхідністю навести з мого боку докази того, що матеріал мені не належить, а на додаток зазначити прізвище, ім’я, по-батькові справжнього автора. Виконати ці вимоги, провівши власне приватне розслідування з опитуванням працівників редакції і проведенням належної експертизи, приватній особі не під силу. Отож захистити своє ім’я мені тоді не вдалося.

Інший приклад. З недавнього часу ще одна відома опозиційна газета застосовує практику перейменовування журналістів, друкуючи їх матеріали під псевдами, що належать ...журналістам інших видань. За словами відомого широкому загалові аналітика, з яким було здійснено операцію “перехрещення” на іншу особу, – Віталія Бобринецького, в нього є докази того, що він на це згоди не давав. Причина здійснюваних редакцією перейменовувальних заходів невідома. Однак обурення це викликає в обох сторін – і тієї, яку нарікають чужим іменем, і тієї, чиє ім’я використовують. І добре, коли з висловлюваного питання позиції авторів є суголосними. Значно гірше, коли вони не збігаються.

У даному разі пікантність ситуації полягала в тому, що журналіст, який довгий час друкувався під цим псевдом у газеті “ВВ” (і дуже давно – кілька років тому – мав необережність надрукувати під цим псевдонімом дві статті в тій самій опозиційній газеті), на той момент змінив місце роботи, а підписана “Бобринецьким” стаття містила жорстку критику цієї газети. Зрозуміло, що претензії колег до нього не забарилися, а виниклий інцидент міг мати фінансові наслідки. Для звернення до суду не лише було б потрібно надати докази, що матеріал належить іншій особі, а й розкрити псевдо, під яким журналіст друкував вельми неприємні для влади матеріали. Отож спроба захистити своє ім’я судовим шляхом виключалася.

Цікаво, а якщо когось із посадовців назвуть на газетних шпальтах нехорошим словом, чи буде йому необхідно самотужки ще до судового розслідування доводити, що він не є тим, чим його обізвали? І якщо якась газета надрукує брутальний і наклепницький матеріал, підписавши його прізвищем, скажімо, президента, то невже Леоніду Даниловичу, щоб захистити своє ім'я, не достатньо буде заявити про свою непричетність до друкованого, і суд вимагатиме від нього переконливих доказів його твердження? Чи подібна судова практика поширюється виключно на працівників четвертої влади?

Отож, шановні колеги, будьте пильні і не дивуйтеся, якщо ваше ім’я красуватиметься під якоюсь друкованою гидотою. І не біжіть до суду в пошуках захисту – його не буде. Елементарні правові принципи, дотримання яких у цивілізованому світі забезпечує збереження демократичного ладу, застосовувані в нас, набувають протилежного змісту й ефекту – навіть поширену у світовій судовій практиці презумпцію невинності можна довести до абсурду й обернути проти потерпілого. Тепер потерпілий мусить шукати докази, що він не дурень, не злочинець, не рогатий дідько й не верблюд.