Знову втрата, яку ніхто і ніколи не зможе компенсувати. І знову серце! Джеймсу Мейсу, вченому, викладачу, публіцисту йшов лише 52-й рік.

Багатолітній в`язень сумління Василь Овсієнко, який, власне, й повідомив мені про передчасну смерть професора Мейса, дав вичерпну оцінку доробкові професора Мейса: серце, віддане Україні. Краще і не скажеш. У справедливості цього впевнені всі, хто його знав: колеги-історики і, звичайно, студенти „Могилянки”, у яких пан Мейс викладав, читачі газети „День”, в якій він багато років вів колонку (він також редагував англомовні версії газети і журналу „Політична думка”).

У 1986-1987 роках Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі Сполучених Штатів, які взялися дати оцінку українському голоду 1932-1933 років. Вони чи не першими на Заході не побоялися вголос сказати правду, якою б політнекоректною вона не була – це був злочин комуністів проти українців і всього людства. Це був Голодомор.

Джеймс Мейс йшов до встановлення історичної правди кілька десятиліть. Ще у 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і Геноцид він заявив: „Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем”.

Він не тільки вивчив усі доступні йому архіви, але й опитав багатьох свідків, яким дивом пізніше вдалося вислизнути з обіймів Совєтів. Уже у 90-х роках, за незалежної України, він подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень Парламентській бібліотеці у Києві. За якийсь час виявилося, що дослідники не мають можливості ними користуватися, а плівки розкидані по підлозі, деякі з них безнадійно зіпсуті...

Мейс із обуренням згадував позицію декого із західних славістів, „совєтологів” й інших знавців радянського тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу численність жертв цього комуністичного експерименту, а, по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту – бо саме 33-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив із кремлівськими людоїдами дипломатичні зносини.

Його колега, доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький вважає, що історичне значення комісії, якою керував Мейс, у тому, що суспільство, дізнавшись правду, змогло прокинутись від багаторічної „політичної летаргії”: „Інформація про голод у часи перебудови і гласності відіграла надзвичайну роль. Під тиском інформації, оприлюдненої Мейсом, у листопаді 1987 року, коли відзначали 70-ліття більшовицької революції в Україні, генсек ЦК КПРС Горбачов не знайшов сміливості бодай згадати про трагедію українського села, а Щербицький згадав – про сам факт масового голоду, але ще не голодомор”.

Кілька років тому письменник Микола Рябчук, вітаючи Мейса з 50-річчям, жартома приклав до ювіляра американську формулу «more native than the natives» — «більш корінний, ніж самі корінні». Це був натяк не тільки на те, що бабуся Джеймса Мейса була індіанкою, але й на те, що він став невіддільною частинкою українського суспільства і нашого знання про самих себе.

Америка була його батьківщиною, але Україна стала його долею...