У ситуації, яка склалася навколо вочевидь незаконної з погляду права спроби закриття газети “Сільські вісті”, з незрозумілих причин у затінку опинилася постать професора Василя Яременка – людини, чиї тексти і спричинилися до міжнародного вже скандалу (ті, хто володіє англійською, легко можуть перевірити той факт, що публікації Яременка одразу ж були відзначені у пресі Канади й США, причому далеко не з позитивного боку). В Україні ж професор Яременко здобувся хіба що на інвективи від добродіїв Рабиновича і Со, з однієї сторони, і на беззастережну підтримку так званих “патріотичних кіл”, з іншої сторони. Тим часом ніхто не спробував був оцінити тексти професора Василя Яременка саме з боку їхньої науковості, їхньої відповідності вимогам сучасної методології та традиціям українського соціально-гуманітарного розмислу.

Отож, щоб заповнити цю лакуну, візьму один із двох “скандальних” текстів, опублікованих у “Сільських вістях” – “Міф про український антисемітизм” (15 листопада 2002 року). При цьому я не маю на меті дискутувати з приводу, скажімо, конкретного числа євреїв у Верховній Раді України чи з приводу конкретних каналів впливу сіоністської ідеології на Українську державу. Предметом розгляду я хочу взяти, передусім, підстави для визначення етнічної належності конкретних осіб та підґрунтя класифікації певної ідеології як сіоністської. І, звичайно, мова піде про загальноісторичні чинники та їхнє відбиття у статті професора Василя Яременка.

Почнемо, як то кажуть, ab ovo. У статті “Міф про український антисемітизм” ідеться про стосунки між українцями та євреями. Хто ж такі українці та євреї у розумінні професора Яременка? З тексту статті зробити чіткий та ясний висновок неможливо, а без визначення висхідних понять подальша теоретична розмова просто беззмістовна. Тим часом понад 80 років тому Михайло Грушевський дав одне з кращих, як на мене, окреслень поняття “українець”. І якщо Грушевський був не найкращим політиком, то як науковець він стояв на голову вище не тільки своїх, а і багатьох наших сучасників. Отже, класичне визначення, хто саме належить до українців: “Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло”. Немає сумніву у Михайла Грушевського щодо належності до числа українців і “несвідомих наших земляків”. А от етнічних українців, свідомо налаштованих проти всього українського, у переліку Грушевського немає. І справді: якщо в Севастополі наразі “Русскую общину” очолює львів‘янин Кожух, котрий в анкеті пише: “росіянин”, рідна мова – “російська”, то тільки божевільний, як на мене, міг би наполягати на його належності до числа українців.

Як це питання розв‘язав би професор Яременко? З тексту статті не зрозуміло, чи дотримується він расово-етнічного принципу, чи національного, як Михайло Грушевський. Але зрозуміло, що теза про належність до числа євреїв у його текстах містить ще більш розпливчаті формулювання. В.Яременко вживає три терміни: “євреї”, “приховані євреї”, та “ожидовілі”. Певне пояснення має тільки третій термін: “Звичайно, в Україні є багато “ожидовілих”. Ще в Київській Русі їх називали “жидовствующими”, навіть мали свого єпископа Луку Жидягу”.

По-перше, єпископ прозивався не Жидягою, а Жидятою. По-друге, йдеться зовсім не про добу Київської Русі, а про пізніший час: про Литовсько-Руську державу, Новгородщину та Московщину. По-третє, “жидовствующими” з усіма відповідними наслідками цих людей полюбляли звати саме у Московщині.

І знову слово Михайлу Грушевському: “Одну таку течію серед вищих, книжних верств українського громадянства XV в. відкриває, або точніше буде сказати – натякає на існованнє її – так звана “єресь жидовстующих”, юдаїзантів, що в другій половині того століття була занесена з Київа до Новгорода, знайшла там чимало прихильників, відти перекинулась до Москви і наробила великого розголосу в московській церкві... Чогось певнішого про науку сих єретиків не знаємо. Але перегляд книг, котрі пішли від них в Новгороді та Москві, показує, що в руках їх були різні середньовічні писання по філософії, космоґрафії і астрольоґії, жидівських авторів: підручник льоґіки і метафізики Мойсея, Маймоніда, ХІІ в., астрольоґічний підручник т. зв. Шерстокрил, зложений одним жидівським письменником з Італії, XІV в. й ін. Мова сих книг має явні познаки “литовського” себто українсько-білоруського походження. Розбираючи їх зміст і звістки про діяльність єретиків в Новгороді, дослідники приходять до висліду, що властивого “жидівства” в “єреси” непомітно: єретики з Київа і “Литви” були, мабуть, просто представниками певного руху між тодішньою українською та білоруською інтелігенцією, що не вдовольнялася старою візантійською книжністю та церковною наукою і шукала чогось новішого та свіжішого... Інші припускають в тім відгомони італійського відродження... Для сих студій вироблялася в сих гуртках і нова філософічна мова, цілком відмінна від старої, книжної, болгарсько-руської. В сім руху брали якусь участь Жиди (вихрести, як думають), і вони то звертали увагу сих вільнодумців на звісну їм середньовічну жидівську літературу”.

Тепер щодо начебто негативної ролі “ожидовілих” у вітчизняній та російській історії. Справді, на московському процесі 1490 року звинувачення закидало їм страшні для християн речі – зневагу Христа та Матері Божої, заперечення воскресіння і вознесіння. Але чого тільки не говорилося у звинуваченнях на московських процесах упродовж багатьох сотень років; будемо всьому вірити? Схоже, традиція таких звинувачень була закладена за Івана ІІІ, діда Івана Грозного, котрий спершу спирався на вільнодумців-“жидовствующих” у боротьбі з новгородською елітою, а потім, взявши до рук контроль за Новгородом, розправився із союзниками. То який стосунок ті давні “ожидовілі” мають до сучасності? І чи личить українському професорові механічно повторювати засади середньовічного московського обскурантизму?

Тепер щодо того, хто такі євреї. За відсутністю в обговорюваному тексті власної теоретично обґрунтованої позиції з цього приводу професора Василя Яременка, візьмемо дуже своєрідного, але визнаного авторитетного експерта у цій галузі – Адольфа Гітлера. Отже: за так званими “Нюрнберзькими законами” 1935 року євреєм вважався: той, у кого обидва батьки євреї, а також той, хто належить до єврейської релігійної громади і одружений з єврейкою. Той, у кого один з батьків – єврей, вважався метисом першої категорії, не підлягав вилученню із суспільного життя Третього Рейху, мав так звані тимчасові громадянські права, міг учитися у вищій школі й працювати у промисловості, на транспорті, в охороні здоров‘я (але не на державній службі). Що ж стосується євреїв на ¼, то вони могли служити у війську, але не мали права на членство у партії; членство в партії допускалося у тих, хто був євреєм на 1/8 і менше.

Прохання до демократично налаштованих громадян не обурюватися тим, що як взірець визначення, хто єврей, а хто ні, взяті нацистські закони: йдеться про певний критерій. Я його просто запозичую на якийсь час у добре відомого з історії ХХ століття діяча. Такого, який аж ніяк не ставився ліберально до євреїв і прагнув їх вирахувати і відзначити точно, до однієї особи за дуже суворими критеріями (при цьому термін “прихований єврей” у нацистів міг бути вжитий тільки щодо того, хто свідомо приховував певні факти щодо свого походження).

Отож найперше, варто було б спробувати застосувати гітлерівський критерій і з‘ясувати, чи є твердження професора Яременка, що “у Верховній Раді третього скликання перебувало 136 (за іншими відомостями 158) депутатів єврейської національності”, правдивим. Чому я кажу “варто було” б? Тому, що не володію достатнім фактологічним матеріалом для таких екзерсисів. Але і без цього можу зробити цілком вмотивоване припущення, що В. Яременко не задовольнився критеріями арійської расової науки і пішов у віднаходженні євреїв далі Гітлера. От, скажімо, пише професор Яременко: “СДПУ(о) – партія бундівського типу, в якій керівні пости в руках євреїв”. За гітлерівськими приписами Віктор Медведчук, навіть якщо чутки щодо якоїсь долі єврейської крові у його матері справедливі, не є євреєм. Так само Юрій Загородній, Ігор Плужников, Нестор Шуфрич та інші заступники голови партії, крім Григорія Суркіса, не євреї. Це перше. А друге полягає в тому, що партія бундівського типу – це соціалістична партія, побудована за етнічною ознакою, так що в ній не може бути ані неєвреїв, ані євреїв-капіталістів. Невже В.Яременко вважає члена політбюро СДПУ(о) Леоніда Кравчука євреєм-пролетарем?

Так само позбавлене будь-якого наукового підґрунтя (навіть у вигляді арійської расової науки) інше твердження професора Яременка: “Досить придивитися до діяльності фонду “Відродження”, що всеціло перебуває в єврейських руках”. Хто ті люди (крім, звичайно, Джорджа Сороса), у котрих “єврейські руки”? Григорій Немиря? Богдан Кравченко? Наталя Вяткіна? Богдан Гаврилишин? Євген Бистрицький? Жоден із них у Третьому Рейху не був би оголошений євреєм; а дехто мав би й статус фольксдойчів.

Професор Яременко зауважує на адресу своїх ідеологічних супротивників: “А так патологічний антисемітизм можна знайти... скажімо, в Достоєвського”. Вже знайшли. І знов-таки, такий кваліфікований експерт, як нацистський фюрер. Портрет “великого російського гуманіста”, мабуть, не випадково висів в одному із кабінетів Гітлера; і не випадково тексти Достоєвського з єврейського питання були видані друком під час війни у Ризі як пам‘ятка для російських учасників “остаточного розв‘язання єврейського питання” в Третьому Рейху.

Ще один патетичний пасаж професора-філолога: “Брудна робота сіонізму” не завершена, вона триває, і не тільки в Палестині, а й в Україні. І це вимагає державної пильності, коли хочете, державних законів, що контролювали б і регламентували діяльність структурованих міжнародним сіонізмом єврейських організацій в Україні. Інакше відбудеться девальвація цінностей, і ще, чого доброго, ми й Зою Космодем‘янську, Олександра Матросова і моряків-севастопольців, що обв‘язувалися гранатами і лягали під німецькі танки, будемо називати терористами”...

До речі, шановні патріоти-захисники “визначного вченого Яременка”: зверніть увагу, що тут чомусь не названі ані воїни УНР, ані Січові стрільці, ані вояки УПА. Йдеться виключно про персонажів радянської патріотичної міфології, яку, за Яременком, треба рятувати від світового сіонізму. А що, власне, рятувати? Не лягали моряки-севастопольці під німецькі танки Манштейна у листопаді 1941 року, як це стверджувала радянська пропаганда. Бо цих танків не існувало. Ось що пише сучасний російський історик Борис Переслегін: ”Восени 1941 року повсюди в наших документах наступ військ Манштейна неодмінно підтримували не існуючі в природі групи танків у кількості 30-50-70 штук... Манштейн скаржиться, що у нього не було жодного танка, і виходячи із загальної оперативної ситуації на Східному фронті і структури німецьких збройних сил, в це не можна не повірити”. З ходу взяти Севастополь намагалася у листопаді 1941 року зведена мотобригада Циґлера. Це були зібрані з усіх німецьких і румунських частин на кримському театрі воєнних дій мотоцикли і автомобілі плюс кільканадцять панцерних транспортерів. Усе!

А от із Зоєю Космодем‘янською ще гірше. Слово білоруському історику Володимиру Бешанову: “17 листопада 1941 року за підписами Сталіна і Шапошнікова вийшов наказ Ставки “Про створення спеціальних команд з руйнування і спалення населених пунктів у тилу німецько-фашистських військ”... Ставка вимагала “руйнувати і спалювати вщент усі населені пункти” в німецькому тилу за допомогою авіації, артилерії і спеціальних команд, споряджених вибухівкою і пляшками із запалювальною сумішшю... виконуючи цей наказ, всього за тиждень і тільки у смузі 5-ї армії радянські війська майже повністю знищили 53 населених пункти. З відчаю вирішили закинути у тил німецький військ ще і кілька тисяч так званих “партизанок-диверсанток”. Логіка була такою: якщо кожна із 5 тисяч радянських патріоток спалить хоч би два-три будинки, німцям ніде буде жити. До чого приводила подібна “тактика”, добре видно на прикладі Зої Космодем‘янської. Вона пробралася у зайняте німцями село Петрищеве і підпалила там (у повній відповідності до інструкцій) зовсім не стайню з кіньми, а дві хати, в яких жили місцеві мешканці – жінки, діти, старики. Вони і схопили юну патріотку на місці “диверсії”, а потім передали її німцям”. То чи була Зоя Космодем‘янська терористкою чи ні?

Підемо далі. “Невже українські можновладці не засвоїли уроків 20-30-х років, коли уряд, НКВС, усі каральні органи України були на 90 відсотків у руках євреїв?” – риторично запитує професор Яременко. По-перше, Україна тоді звалася УРСР і перебувала у складі СРСР, керувалася з Кремля, а це мало наслідком проведення класичної політики divide et impera; у той час, коли більшість каральних органів Радянської України (хоч і не 90%, а 60%) справді комплектувалася із євреїв, майбутній генсек К.У.Черненко сотнями косив із кулемета казахів, які намагалися втекти від голодомору до сусідньої Джунґарії. По-друге, серед перших осіб УРСР євреєм був тільки Лазар Каганович. Інші – це майже виключно слов‘яни. Українці, росіяни, поляки. Звичайно, більшість у каральному апараті і близько третини в парторганах – це все одно значно вище, ніж відсоток євреїв у загальній структурі населення підрадянської України, але поставимо питання інакше: суть проблеми у “єврейських руках” чи у “руці Кремля”? А на додачу нагадаю ще один “урок 20-30 років”: 1931 року українською мовою в УРСР виходили 90% газет і 85% часописів – у кілька разів більше, ніж зараз. Якщо практично все тоді було у єврейських руках, то, значить, саме євреї провели українізацію і створили такі могутні підвалини модерної української нації, що їх не змогли знищити навіть Суслов із Маланчуком. І ще промовиста деталь: 1929 року серед росіян УРСР тільки менше, ніж чверть, могла читати українською мовою, тоді як серед євреїв – 60%. Невже йшлося просто про “вивчення мови ворога”? А, може, не варто підходити до питання настільки спрощено?

“Верховна Рада, на догоду єврейському лобі, викреслила з паспорта відмітку про національність, залишивши поки що тільки запис про громадянство”, – пише професор Яременко. Цікаво, у яких країнах світу паспорт засвідчує не тільки громадянство, а й етнічне походження? І при чому тут єврейське лобі, коли громадянський принцип проголосила ще Велика Французька революція?

І, нарешті, чільна теза професора Василя Яременка. Сіонізм для нього – це “ідеологія богообраності єврейського народу і світового панування”. Теза не нова. У тих чи інших виглядах її відтворювала вся видана під омофором КҐБ відповідна література радянської доби. Скажімо, Зельман Браславський у книзі “Реакційна войовничість сіонізму” писав: “Сіоністи проголошують, нібито євреї є вищим продуктом органічного розвитку і закликані панувати над іншими, нижчими расами”. Але візьмімо у руки поважне сучасне британське видання The Concise Oxford Dictionary of Politics і прочитаймо там: “Сіонізм означає рух європейських євреїв кінця 19-го ст. за створення єврейської держави. Цей рух значною мірою став відповіддю на антисемітизм... Головна мета сіонізму виявилася досягнутою 1948 р., коли була утворена держава Ізраїль, що визнала за всіма євреями право жити в межах його кордонів. З цього моменту сіонізмом можна назвати підтримку держави Ізраїль. Подібно до інших форм націоналізму, особливим різновидом якого він є, сіонізм припускає значне розмаїття ідеологій: в Ізраїлі можна бути релігійним сіоністом чи атеїстом, “вірити” у капіталізм чи соціалізм”. Отож сіонізм із наукового погляду – це синонім єврейського націоналізму, котрий має на меті створення, а затим підтримку власної держави. Звісна річ, різними способами – від демократичних та цивілізованих до бандитських та ідіотичних. Як і будь-який націоналізм.

Закінчується стаття професора В. Яременка закликом: “Тож давайте жити за цими високими гуманістичними принципами, а не за приписами давно спростованих наукою біблійний казок”. Речення, під яким охоче підписалися б “наукові атеїсти” Є.Ярославський (Губельман), і Л.Троцький (Бронштейн), але досить дивне в країні, де щонайменше дві третини населення є християнами.