Чимало політиків, навіть з оточення Леоніда Кучми, так і не сприйняли всерйоз приходу в Кабінет Міністрів донецького губернатора Віктора Януковича. А даремно. Саме Віктор Федорович – та людина, яка всерйоз поставила собі за мету зайняти Маріїнський палац. І буде великим спрощенням пояснювати саме устремління Віктора Федоровича посісти найвищу посаду в країні простим ”Це ж круто – стрибнути з тюремних нар у президенти”.

Про владу в Україні донецький клан мріяв здавна. Бо формуватись він почав ще за часів УРСР. Та в той час владу в Україні та й у всьому СРСР тримала “дніпропетровська група”. Брежнєв та Щербицький надійно її узурпували, кожний на власному “Олімпі”. Для “донецьких” залишили Раду міністрів УРСР та дозволили мати в Донецьку своє вугільне міністерство. Звичайно, голозаду еліту регіону це не влаштовувало. Та гірка доля першого секретаря донецького обкому КПРС Дегтярьова багатьом показала, чим може закінчитись прагнення регіональної самостійності. Коли він став занадто незалежним, його прибрали, як якийсь непотріб.

Втім, незважаючи на це, Дегтярьов створив саме поняття “донецький регіональний інтерес”. Врешті, зовсім не випадково у 2001 році так бучно адміністрація Януковича відзначала чергову річницю цього комуністичного номенклатурщика. Уже тоді місцеві ідеологи намагалися створити династію перших керівників Донбасу, починаючи з горезвісного Артема-Сєргєєва, що проголосив свого часу Криворізько-Донецьку республіку. Водночас їм потрібне було ідеологічне обґрунтування претензій не лише на регіон, але й на всю країну. Та страх перед, спочатку, всесильною КПРС, а потім перед непередбачувано ревнивим Леонідом Кучмою протягом багатьох років не давали діяти рішуче.

Втім, коли почалася так звана „перебудова”, нездійсненні раніш надії “донів” несподівано отримали надію на здійснення. Амбіції вихлюпнули через край. Було створено відразу дві політичні партії з претензіями на трон у Києві. Ліберальну створив молодий, часто напівкримінальний бізнес Донбасу. На чолі його стояли Ігор Маркулов, Євген та Володимир Щербані і багато інших менш відомих, та не менш амбітних лідерів.

Партію Труда створював директорський корпус на чолі з Ландиком, Богуслаєвим та іншими “червоними директорами”. Вони володіли всіма сферами економічного контролю в країні, мали вплив на верхівку „жовтих” шахтарських профспілок та контролювали органи влади в Донбасі. Саме за сприяння спровокованих 1993 року шахтарських страйків їм вдалося усунути прем’єра Кучму та поставити своїх Звягільського та Ландика на головні ролі в Кабінеті Міністрів.

Але захопити владу – ще не значить її утримати. У 1994-му Кучма вернувся в Київ уже як Президент, Ландик був змушений повернутись на свій “Норд”, а Звягільський накивав п’ятами аж в Ізраїль, аби не опинитися за ґратами. Тоді до справи взялися ліберали. Вони розпочали бурхливу діяльність, спрямовану на те, щоб на наступних виборах зробити губернатора області В.Щербаня Президентом України. Це все закінчилося розстрілами як бізнес-еліти регіону, так і кримінальних авторитетів, що з нею співпрацювали. При цьому часто було доволі важко їх розрізняти між собою. Володимир Щербань з переляку чкурнув за кордон, перед цим добровільно відмовившись від посади голови Донецької обласної ради, куди його вибрали всенародним голосуванням. В область прийшла влада “дніпропетровців”, яких представляв голова облдержадміністрації Сергій Поляков (насьогодні міністр екології).

Та клан “донів”, очолюваний Рінатом Ахметовим, що змінив підірваного на стадіоні А.Брагіна, знову розігравши шахтарську карту, усунув від влади ставленика “дніпропетровців” прем’єра Павла Лазаренка. З того часу почалась нова ера в житті країни. При цьому сама країна навіть не здогадувалась про це. Бо на посаді губернатора Донецької області з’явився молодий та амбіційний Віктор Янукович.

У грудні 2002 року кременчуцьке опозиційне видання “Інформаційний бюлетень” дало деякі відомості (які, втім, не підтверджувалися ніякими документами – „ТК” ) про неофіційну біографію щойно призначеного прем’єр-міністра України. Хочу навести деякі уривки з тієї півторарічної давності публікації.

“У подростка Януковича была только одна судимость – за грабеж по ст. 142 УК в 1968 (получил три года, из которых отсидел год и семь месяцев). Остальные приключения у Виктора Федоровича были уже в зрелом возрасте. В частности, в 1970 году Янукович мотал срок по 102 УК (телесные повреждения средней тяжести). А были в его биографии ст. 117 – изнасилование (дело удалось закрыть благодаря тому, что чудесным образом исчезло заявление потерпевшей), 86-1 (на то время расстрельная статья) – хищение госимущества в особо крупных размерах.

Кстати сказать, дело за хищение возбуждалось против Януковича в бытность его директором автобазы «Орджоникидзеуголь» в г. Енакиево Донецкой области. Виктор Федорович был задержан и отправлен в ИВС, однако ему удалось откупиться и дело замять при помощи космонавта Берегового, который баллотировался в Верховный Совет СССР по г. Енакиево, поскольку Виктор Федорович на выборах был доверенным лицом космонавта.

Впоследствии Янукович принадлежал к Енакиевской группировке, куда входили известные авторитеты Толик Зуй и Белый. Белый не так давно был заместителем Януковича в облгосадминистрации, сейчас возглавляет «Азовсталь» – жемчужину в короне Рината Ахметова”.

Навіть якщо з усього наведеного вище правдою є хоча б відсотків 20, то й тоді стають зрозумілими масштаби і вміння просуватись наверх, незважаючи ні на що, нинішнього кандидата в президенти від більшості. Саме така людина й потрібна була “донецьким” для штурму Печерських пагорбів.

Довгих п’ять років “донецька група” відсиджувалась у підпіллі, демонструючи лояльність до Леоніда Кучми. Це виражалось і в помпезних поїздках “гаранта” областю, і в частих візитах дружини Президента в регіон, і в його підтримці на всіх рівнях в області. Коли в 1999 році стало проблематичним просування Кучми на другий термін, саме Донбас невидимими масштабами адмінресурсу забезпечив його перемогу.

Хоча вже й тоді “донецькі” стояли перед дилемою, чи не спробувати самостійно висунутись. Та тверезий погляд усе ж переміг. Донецьк тоді ще не був готовий ні морально, ні фінансово оволодіти країною. І тому було вибрано тактику вичікування при постійній демонстрації лояльності до Президента.

Редакторам місцевих ЗМІ було віддано жорстке розпорядження про недопустимість будь-яких критичних виступів на адресу Л.Кучми. У цьому можна пересвідчитися, порівнявши, наприклад, публікації лише двох обласних видань “Донецкие новости” та “Город” у 1998 та в кінці 1999 – на початку 2000 року. Перед нами постають дві абсолютно різні постаті Президента. У 1998 – це невмілий керівник, відповідальний за кризу в країні. А в 1999–2000 – уже “батько нації” та кращий друг Донбасу. І недовірливий та підозріливий “гарант” упіймався на гачок. Він усе частіше ставав в суперечках губернатора Януковича з урядовцями на бік “великого Дона”.

Область ставилась за приклад і, фактично, вийшла з-під контролю Кабінету Міністрів. Слід віддати належне Януковичу, він зміг не лише забезпечити швидке економічне зростання області, а й вигідно піднести це українському суспільству. При цьому ніхто всерйоз не сприймав навіть можливості претензій “донецьких” на владу в країні. Та в області, намагаючись не говорити вголос про це, готувалися до стрибка на Київ всерйоз. Саме Януковичу вдалося не лише отримати карт-бланш на рішучі дії, але й мобілізувати та об’єднати “донецьких” для походу на Київ.

Дзвінок продзвенів навесні 2002 року на виборах до Верховної Ради. Приклавши максимум зусиль, пішовши на небачені раніше використання адмінресурсу та відкриту фальсифікацію виборів, Янукович раптово став рятівником провладних сил. Саме завдяки Донецькій області блок “За ЄдУ” зміг з великими потугами отримати третій результат на виборах.

На той час регіон мав власну всеукраїнську партію – Партію регіонів. Прийшов час, коли підставна фігура її голови Володимира Семиноженка була відкинута за ненадійністю та зайвістю. Амбітного академіка просто використали та викинули, не надавши в уряді Януковича не лише віце-прем’єрського але й навіть міністерського крісла. Потім прийшов час, і його “попросили” з керівництва партією. Ставши прем’єром, Віктор Янукович отримав і партію як механізм здійснення президентських амбіцій.

Насьогодні у Януковича немає можливості дати задній хід. Проваливши конституційну реформу (а це, без сумніву, відбулось за активного сприяння “регіоналів”), Віктор Янукович – як Цезар – міг би сказати: “Мости спалені, Рубікон перейдено”. Він не потрібен Донецьку у жодному іншому статусі, окрім тільки Президента України. Але й регіональна еліта кине на терези перемоги буквально все. Бо й вона, на випадок поразки Януковича, зазнає нищівного удару, від якого вже не зможе отямитися. Тому боротьба буде жорстока й без будь-яких правил. Тому події в Мукачевому можуть здатися невинними дитячими забавами на фоні суворої боротьби за виживання. У будь-якому разі Донбас уже мобілізований і готовий до бійки. І не тільки з опозицією, але й із незгодними у власній парламентсько-урядовій коаліції (ПУК). Можна бути впевненими, що вже найближчим часом усі незгодні у власних рядах будуть зламані. У таких випадках “Великий Дон” не звик церемонитись.

Та все ж основна ставка буде зроблена на представників власного регіону. І не лише для перемоги в Донбасі (тут ставиться задача про 90% голосів), але й для забезпечення перемоги в інших регіонах. У всякому разі, так вважають його “хазяї”. Щоправда, при цьому ніхто не цікавився думкою населення. А ось тут можуть бути доволі неприємні сюрпризи. Та це вже тема іншого дослідження.

На цю тему читайте також Донецько-громадське телебачення?