У виступах делегатів пролунали повідомлення про те, що дотримання етики залишається найбільшою проблемою українського журналістського середовища. Проблема ця пов’язана і з обмеженнями свободи слова, що практикуються в Україні, і з рівнем оплати журналістської праці, й із рівнем етики у суспільстві в цілому. Делегати засудили перетворення журналістики на рекламу та піар і ухвалили звернення до українських журналістів, де закликали їх до чесності й об’єктивності. Усе залежить від тебе! – стверджує звернення.

Загалом повністю підтримуючи ідеї та позицію підписантів Етичного кодексу, будучи, власне, одними з них, журналісти „ТК” звернули увагу на одну деталь, з якою захотілося посперечатися. Можливо, полеміка матиме продовження у відгуках наших читачів, то будемо раді їх усі опублікувати, оскільки критерії етики журналіста здаються нам дуже і дуже важливою і актуальною темою.



Другий з’їзд журналістів–підписантів Етичного кодексу українського журналіста, що відбувся 24 квітня у Києві, вніс у текст Кодексу дуже важливу поправку. Віднині пункт 2 цієї журналістської конституції промовляє: служіння інтересам влади, а не інтересам суспільства, є порушенням журналістської етики. Ідея ця виникла під час обговорення, майже одразу ж було створено редакційну комісію для уточнення формулювання, і десь за годину (а може, й менше) поправку було майже одностайно ухвалено. Щоправда, обговорення її не було; текст зачитали й одразу ж винесли на голосування.

Доповнення було сформульоване блискуче. Із суто журналістського погляду. Тобто, так, що проголосувати проти було ну дуже вже незручно. Голосуючи проти, одразу відчув би себе ледь не чиїмось поплічником та співучасником, одразу ніби розписався б у тому, що інтереси влади для тебе є ціннішими й важливішими за інтереси суспільства. Тому голосів проти було всього лише чи то два, чи то три: ті, хто подав їх, намагалися довідатися, яку саме владу мають на увазі – законодавчу, виконавчу чи судову. Власне, приблизно такі ж категоричні формулювання, наскільки пригадується, були в моді на з’їздах КПРС. Але, голосуючи за, особисто я відчував, що відбувається щось не те. Що всієї повноти проблеми (якщо не всієї проблеми як такої) запропоноване формулювання не розв’язує й розв’язати не може. Бо зводить її до одновимірної моделі, яка нехтує вельми суттєвими чинниками та обставинами. І можуть існувати ситуації, що абсолютно вкладаються в явище, з яким треба боротися, але жодною мірою не підпадають під ухвалене формулювання.

Ситуація перша. Журналіст служить не владі, а одній із опозиційних партій. Служить фанатично, виправдовуючи все, що з цією партією пов’язане, та лаючи всіх, хто насмілюється її критикувати. Або він служить якійсь фірмі, релігійній секті, сусідові Васі – власне, не має значення, кому саме. Головне – він пише не те, що сам уважає за потрібне, а те, що від нього вимагають (чи, точніше, наполегливо радять). Чи не має він жодних проблем із журналістською етикою?

Ситуація друга. Створюючи свої матеріали, журналіст нікому не служить, а просто прагне засвідчити свій хист до софістики. Свої здібності доводити, що двічі по два дорівнює тридцяти восьми. Прагне приголомшити читачів – глядачів – слухачів карколомними логічними трюками. Або через особливості свого характеру, задля компенсації комплексів чи з банально садистських міркувань „мочить” усіх, хто під руку трапиться. А хто й як ті його прагнення використовує – йому глибоко начхати. Аби тільки хтось помітив та оцінив. Як бути з журналістською етикою в даному разі?

Ситуація третя. Журналіст щиро, відповідно до власних переконань, у якомусь конкретному випадку підтримує дії влади й засуджує дії опозиції. (Адже, a priori протиставивши інтереси суспільства інтересам влади, автори доповнення до Кодексу честі тим самим прирівняли суспільство до опозиції – причому прирівняли засадничо, на всі часи.) Не тому, що він служить владі, а тому, що йому здається, що влада в даному разі має рацію, а опозиція – ні. Його переконання ситуативно збіглися з діями влади. Або навіть він узагалі вважає, що влада краща за опозицію, й підтримує владу. Саме виходячи з власних переконань, а не задля служби. У суспільстві ж завжди є певна кількість громадян, що в будь-якому разі й за будь-яких умов підтримують владу – то чому б не бути таким серед журналістів! То що ж, визнати цього журналіста порушником етики? Та й узагалі – чи правомірним є засадниче протиставлення влади й суспільства? Чи можна зводити суспільство, його проблеми та інтереси до чорно-білої схеми „влада – опозиція”? Коли ж журналіст засуджує владу не тому, що вона, на йому думку, помиляється, а лише тому, що вона – влада, він ставить себе в залежність від дій влади. Так само, як і в разі її, влади, апологетування. Його творчість стає реактивною. У ній немає місця об’єктивності.

А справа от у чому. Проблема не в тому, кому саме журналіст служить. Проблема в тому, що він узагалі служить. Адже це за радянських часів журналісти писали в анкетах у графі „соціальний стан”: службовець. Усі люди інтелектуальних професій вважалися тоді чиновниками. Радслужбовцями. То що ж, так і будемо за тією класифікацією жити? Насправді ж єдине, чому журналіст може (має моральне право) служити, – то об’єктивність у відтворенні фактів та його власні переконання в їхньому тлумаченні. І все. Усе решта суперечить навіть не Кодексові журналістської етики, а власне поняттю журналістики. Усе решта є агітпроп.

Бо інтереси суспільства – то далеко не завжди бездоганний критерій істини. На початку ХХ століття в інтересах переважної більшості суспільства Російської Імперії було „взяти й поділити”. Сьогодні в інтересах дуже значної частини російського суспільства є відтворення імперії в межах Радянського Союзу – та ще й неодмінно з тим, щоб від кожного чиху в Москві тремтіла ціла планета. То що ж, і для тодішніх, і для сьогоднішніх російських журналістів критика (чи то бодай незгода) всього цього є порушенням етики?

Отак, через поспіх, дуже важлива думка, дуже важливе положення, що справді є наріжним каменем журналістської діяльності, перетворилася на звичайну гучну декларацію. Бо не те що довести й засудити – просто визначити склад порушення за даного формулювання неможливо. Надто багато в ньому патетики й надто мало суворої, але чіткої юридичної прози.