Сталося те, на що я, як і багато інших телеглядачів, із острахом чекав кожних три місяці вже протягом багатьох років – і кожних три місяці з полегшенням зітхав: пронесло. Цього разу таки не пронесло. Українське телебачення вирішило не ретранслювати весняний цикл ігор «Що? Де? Коли?». Вести мову про те, що означає ця гра для її прихильників, – то, мабуть, зайва витрата часу. Обмежимося єдиним визначенням – культова. До того ж, російські канали «Перший канал. ГРТ» та «Перший канал. Всесвітнє мовлення», де ця передача йде, приймаються далеко не кожним телевізором у столиці (я, наприклад, так і не знайшов, у кого зі знайомих вони є). І, таким чином, жанр інтелект-шоу для українців тепер вичерпується різноманітними варіаціями на тему «першого мільйона» та подібними ж відгадайками. «Поле чудес», скажімо, ретранслюється без проблем. Вони, звісно, теж заслуговують на увагу – але є цілковито іншими за змістом та інтригою. Їхній жанр – то не так інтелект-шоу, як щось середнє між телелотереєю та мелодрамою. Він спонукає глядачів радше до спортивного азарту, ніж до роботи розуму, логіки та уяви.

Пригадаймо, що ретранслювання найкращих телепрограм із російського «ГРТ» від самого початку було фірмовою стравою від «Інтера». (Останнім часом у цьому йому трошки допомагав «1+1», який, наприклад, демонстрував попередню серію «Що? Де? Коли?».) Двобій знавців із телеглядачами посідав самісінький прайм-тайм і був щедро присмачений рекламою, зокрема й політичною (пригадати хоча б славетний рік соціал-демократії), яка іноді навіть з’їдала шматочки власне програми. Враховуючи рейтинг та аудиторію телегри, здавалося б, хазяї каналу мали б піклуватися про єдине – щоб ніхто, не дай Боже, ретранслювання цієї програми не перехопив. У чому причина? Може, хазяї каналу зрозуміли, що аудиторія «Що? Де? Коли?» є невдячною, зовсім не тою, яка віритиме в будь-які рекламні казочки? А може, саме задля того, щоб цим казочкам легше вірили, канал і зазнав помітної дезінтелектуалізації?

Можна, звісно, припустити, що причина є банальною: немає грошей. Але на «Поле чудес» та «Чекай мене» вони є. Є вони й на різні бенефіси зірок естради, причому зірок далеко не першої величини, які повних залів в Україні ще жодного разу не збирали.

Дезінтелектуалізація – то хвороба не лише якогось одного каналу. Чим є наше телебачення як явище? (Окремі цікаві винятки на кшталт, наприклад, одного з останніх випусків «Я так думаю», присвяченого проблемам кримських татар, не розглядаються через їхню незначну кількість.) Безумовно, одним із лідерів нинішнього ТБ є ток-шоу. За незначними винятками, усі вони відбуваються за єдиною схемою: гості все глибше й глибше занурюються у дріб’язкові, суто приватного характеру чвари – аж поки не бере слово ведучий, носій універсальної істини та неперевершений знавець людських душ. «Ну й дурні ж ви всі», – підсумовує він, коротенько, в живій та доступній формі воздає всім за гріхи їхні та виголошує таку ж коротку та доступну за формою проповідь, а може, й заповідь. (Лідером з істинознавства є, звісно, росіянин Дмитро Нагієв у ретрансльованих «Новим каналом» «Вікнах».) Публіцистичні ток-шоу на кшталт «Подвійного доказу» теж вкладаються саме в цю категорію – через очевидну й неприховувану заданість висновків. Їхньою метою є не народження істини на очах глядачів, а переконування глядачів у тому самому: ну й дурні ж ви всі. Переривання запрошених, коли жодна думка не має можливості бути доведеною до кінця, акцентування уваги не на висновках, а на «власне процесі» суперечок – то засоби досягнення саме цієї мети. Переможець таких шоу заздалегідь відомий – ведучий; інтрига полягає не в тому, хто переможе, але в тому, як саме переможе. Зацікавленість глядачів теж найбільше нагадує спортивну.

До речі, про спорт. З українських телепрограм складається враження, ніби людство винайшло усього лише два його види – футбол та бокс. Ні, звісно, вряди-годи відбуваються й інші події. Але репортажі (не коротенькі новинні зведення, а саме репортажі) про них трапляються до того нерегулярно, що мають вигляд випадкового заповненням дірок у програмі. Будь-який прихильник будь-якого нефаворитного виду спорту не може бути впевнений, що зможе побачити чемпіонат Європи чи світу. Так сталося (точніше, не сталося), наприклад, із нещодавнім чемпіонатом Європи з фігурного катання, що проходив у зовсім недалекому Будапешті й на якому українці здобули дві медалі. Смаки партії – смаки народу?

Нема звідки українцям дізнатися й про свою культуру. Ну хіба що з офіційних концертів, які ніби навмисне складаються так, щоб відповідати типовому уявленню про Україну типового середнього росіянина. Тобто, у стилі «шаровари з вусами». Не кажучи вже про елітарні театр із балетом (навіть конкурс імені Сержа Лифаря наше телебачення примудряється не транслювати!), terra incognita залишається навіть вітчизняна поп-музика. Чи не тому вже кілька років як не чути на естрадному небосхилі нових яскравих імен, що артисти елементарно не можуть зробити собі ім’я? Не можуть донести свою творчість до глядачів? Натомість постійно ретранслюються концерти з Москви – з одними й тими ж артистами, що співають одні й ті самі пісні, дуже часто далеко не шедеврозного рівня. Програми типу «Аншлагу» – то, здається, взагалі улюблена страва наших телекухарів. Тут інтрига полягає, мабуть, от у чому: просто цікаво, скільки ще років «майстри гумористичного цеху» зможуть тішити публіку байками про тещ та пародіями на пародії на пародії одне на одного за умов, коли першоджерела самі по собі часто-густо нагадують пародії, до того ж неперевершені. Хочеться навіть парі укладати з цього приводу. Дивує єдине: як за такої кількості соціальних проблем, за такої напруженості в суспільстві – хоч у нашому, хоч у російському – примудряється бути майже непомітною соціальна сатира? Не має вона попиту? Можливо – але справа от у чому. Попит у даному разі визначає не споживач (глядач), а посередник (телекомпанії). Можливо, секрет у тому, що розмовний жанр як такий, як явище давно вже демонструє життя після життя? Уже років із двадцять? Від того моменту, коли Олександр Іванов почав запрошувати до своєї програми «Навколо сміху» письменників-сатириків, що самі читали свої тексти, – й це виявилося цікавішим, ніж відтворення тих самих текстів артистами? Хоча, з іншого боку, власники телеканалів мали б плекати політичну та соціальну сатиру з суто практичних міркувань: посміявшися, глядачі навряд чи вже підуть на майдани скандувати «геть!» та «ганьба!».

Особливе питання – національні генії. Куди, як правило, в усіх країнах приходять люди вшанувати пам’ять славетних синів і дочок своїх народів? Здебільшого, на їхню батьківщину. Куди йдуть українці вшанувати пам’ять Тараса Шевченка? На його могилу. Ніби спеціально, щоб переконатися: помер Тарас, немає серед нас його. Про Канів знають усі. Саме про нього – й майже лише про нього – розповідають нам завжди, коли дата так чи інакше стосується Тараса. А чи так уже багато з-поміж українців, не замислюючися, дадуть відповідь на запитання: де батьківщина Шевченка? Якщо навіть у Черкасах село Шевченкове (колишню Керелівку) плутають із залізничною станцією Тараса Шевченка (що в місті Сміла)? Чи немає тут провини ЗМІ, зокрема й телебачення? Торік, до речі, по Першому каналу національного радіо в день народження (!!!) Шевченка детально розповідали про – як ви гадаєте, що? Правильно: про його перепоховання в Каневі.

Телебачення в Україні, здається, цілеспрямовано уникає програм, які б спонукали глядачів не лише до звичайного споживання, а й до співпереживання та співмислення. До діалогу, який глядачі – хай подумки – могли б із екраном вести. Єдиною формою спілкування ТБ з глядачами став нескінченний монолог – коли роль глядача є цілковито пасивною: вам кажуть, ви сприймайте. Модель стосунків із телеглядачами до болю нагадує стосунки громадян із державою, коли комунікація йде в одному напрямку, а зворотній навіть не передбачений. Є в маркетингу така категорія – кваліфікований споживач. Так от, ця категорія, схоже, є в нашому телемаркетингу небажаною.

І наостанок два враження, що майже не стосуються теми. Утім, позбутися цих вражень не виходить, і саме під їхнім впливом писався цей матеріал.

Отже, враження перше. Пішов від нас славетний актор Борислав Брондуков. Звістки про це, зі спогадами про актора та оповідями про його творчий шлях, посіли значне місце у випусках новин. Завершувалися нариси про Брондукова (ті, що я чув) найчастіше однією фразою: «Відспівувати митця будуть у соборі святого Олександра». Почувши це, я почав гарячково пригадувати, що ж то за собор і де він розташований. Може, не в Києві? І раптом збагнув: ішлося ж про Олександрівський костьол! Саме так – костьолом – називають його завжди. І у випусках новин зокрема. Навіть під час візиту Папи Римського про нього згадували саме таким чином. Так уже повелося, що слово «собор» – тим більше в неофіційному контексті й без уточнення «римо-католицький» – вживається щодо реалій Наддніпрянської України стосовно православних храмів. Навіщо ж було міняти цю традицію саме тоді, коли багато людей, серед яких далеко не всі були києвознавцями, хотіли прийти, щоб віддати акторові данину пам’яті? Чи не через те, що господарі телеканалів вирішили: славетний актор був «неправильної» віри? І не стали акцентувати на тому увагу?

Враження друге, дещо офтопікове. Стосується воно вже радіо, першого його каналу. 17 березня ведучі ранкових київських новин повідомили про презентацію книжки віршів та нарисів Бориса Олійника, написаних ним під час та одразу після його перебування в Югославії (Сербії). Кількахвилинне повідомлення кілька разів переривалося уточненнями, що поет і депутат перебував у країні під час її конфлікту з Албанією. Знову довелося напружувати пам’ять – але цього разу вже безрезультатно. Не було у Югославії конфліктів із Албанією – принаймні, тривалих та резонансних, і принаймні, в ті часи, коли цю країну міг відвідати Борис Олійник. А от що було – то це геноцид етнічно албанського населення. Всередині Югославії. А потім були ще збройні акції радикальних організацій того самого етнічно албанського населення. Республіка Албанія жодного стосунку ані до того, ані до того не мала. Інформація фактично перетворилася на дезінформацію – і все заради того, щоб місія та враження пана Олійника не виглядали двозначними. Чи, може, не лише для того?

Хоч яким звичним стало вже читати, бачити й чути між рядків, досі це стосувалося майже виключно внутрішньополітичних (або так чи інакше пов’язаних із ними) питань. Здається, повертаються добре забуті вже часи, коли «міжрядкове сприйняття» має працювати, не вимикаючись, щодо всієї без винятку масової інформації, хоч би чого вона стосувалася. У такій системі координат програми на кшталт «Що? Де? Коли?», як засвідчив нещодавній історичний досвід, справді зайві.