Гвалт тоді потроху затих, але через роки всюдисущий Микола Томенко витяг на денне світло розкішну “хатинку”, що незаконно будується у Закарпатті нібито Медведчуком.

Зрозуміло, масштаби цих двох „квартирних питаннь” дещо неспівмірні, адже квартира Табачника, при всій її просторості, завбільшки хіба що з собачу буду при “гірській хатинці” Медведчука, якщо будка така там взагалі наявна. Зрештою, масштаб цих двох фігур теж важко співвіднести – вагові категорії дуже різні. Але впадають у вічі деякі промовисті речі: перший і останній голови кучмівської адміністрації вельми схожі між собою. Не тільки „квартирним питанням”. Не тільки дружинами, котрі демонструють свою привабливість, ведучи передачі на українському телебаченні. Не тільки тим, що тексти їхніх докторських дисертацій, якщо вірити книзі Дмитра Чобота “Нарцис”, відсутні у Національній бібліотеці імені Вернадського, що є явищем безпрецедентним. Не тільки тим, що обидва доктори наук дали підстави для сумнівів у якості їхніх наукових робіт. Зрештою, наведені факти є другорядними. Найголовніше - згадані політики подібні за стилем і методами своєї роботи. Або принаймні тим, як лихі язики описують їхні методи.

В часи “Діми” ходив такий “прикол”. Запитання: ким працює Леонід Кучма? Відповідь: президентом в Адміністрації Табачника. Подейкували, що перший глава Адміністрації Президента усі можливості впливу на главу держави сконцентрував у власних руках. Про Віктора Медведчука сьогодні так само балакають - що він, мовляв, крутить Кучмою, як йому заманеться.

При всьому перебільшенні таких пліток, жодного іншого з багатьох керівників Кучминої канцелярії, яких між Табачником і Медведчуком перебувало не мало, не підозрювали у тому, що він є “шиєю” Президента. Як Табачник, так і Медведчук постійно створюють конфліктні ситуації, що далеко не найкращим чином позначається на іміджі президентської Адміністрації і самого Президента. Свого часу групу народних депутатів не пропустили до президентської Адміністрації на важливе засідання, що, за їхніми словами, було зроблено з розпорядження Табачника. Це була остання крапля, яка тоді переповнила чашу. Наслідком стали парламентські слухання, які розглянули порушення прав народних депутатів, а, фактично, поведінку “Діми”. Тоді парламент рекомендував Президентові звільнити голову Адміністрації з посади.

Віктор Медведчку вийшов на інший рівень: він дістав самого Джорджа Сороса. Високий візитер, мабуть, довго згадуватиме відмови в приміщенні для зустрічей з громадськістю, і жирний український майонез, який заплямував його костюм. Як натякав сам Сорос, все це робилося з подачі президентської Адміністрації. Першому і останньому главі АП закидають, що вони домагаються своїх цілей шляхом тиску, ламання, залякування. Чи випадкова така схожість? Хоча Леонід Кучма сьогодні є найпотужнішим актором на українській політичній сцені, але останній період його перебування при владі виявляється таким самим важким, як і його перші кроки у якості Президента України. 1994 року новобраний Президент не просто був кволим і мав дбати про те, аби накачати політичні “м`язи”. Він мусив поборотися проти закону, що іще до підрахунку голосів на президентських виборах пройшов у парламенті перше читання, і у випадку його ухвалення відібрав би у глави держави величезну частину його повноважень. Тоді Кучмі таки вдалося зупинити проходження цього законопроекту.

Сьогодні, будучи найвпливовішим політиком країни, Кучма мусить так само напружуватися. Сам він твердить, що нинішні його потуги спрямовані на благо країни. Недоброзичливці кажуть, ніби він прагне залишити за собою владні важелі і після відходу від влади, аби банально забезпечити собі “спокійну старість”. Бо ж якщо до влади прийдуть не ті люди, на яких він здатен мати вирішальний вплив, то, мовляв, може виникнути чимало капосних запитань щодо його президентської активності...

Отож, складність завдань, які стояли і перед “юним” Президентом, і повстали зараз перед уже „битим” лідером держави, потребували сильних виконавців. Інша справа – наскільки Табачник та Медведчук, попри зовнішню впливовість, змогли стати сильними та ефективними „кризовими менеджерами”! У Президента Леоніда Кравчука найбільшими союзниками і виконавцями його волі були глави урядів. За винятком прем`єра Кучми, якого призначили не з бажання Кравчука, і який конфліктував з Президентом і намагався перетворитися на цілком самостійну постать серед перших керівників країни. Зважаючи на таку філософію Кучми у кріслі глави уряду, обравшись Президентом, він неодмінно підозрював би керівників Кабінету Міністрів у прагненні перетягти на себе владну ковдру. Отож, поважних союзників він мусив мати у власній Адміністрації. Навряд завідувачем президентської канцелярії міг бути призначений який-небудь Павло Лазаренко, оскільки за його ваговитості завжди існував би ризик, що він стане впливовішим політиком, ніж Президент, і перетвориться із союзника на опонента. Таким чином, першим завідувачем президентської канцелярії став добре знайомий Кучмі з передвиборчої кампанії Дмитро Табачник. Він не був таким потужним, але мав добрий потенціал.

Рядові громадяни взагалі не чули імен глав президентської Адміністрації Леоніда Кравчука – то були абсолютно залаштункові фігури. “Діма” ж створив іншу філософію людини на цій посаді – діяти публічно, залізною рукою збільшувати владні можливості у президентській Адміністрації і керувати тою ж залізною рукою, не дуже зважаючи на громадську думку і на думку інших політиків.

Одначе реалізувати таку філософію Дмитро Табачник належним чином не зумів. В нього не було самостійних фінансових ресурсів, не було партії і достатньої кількості союзників у парламенті. Він, звичайно, намагався створити важелі впливу, але до того ж занадто багато уваги приділяв демонстрації власної нібито впливовості. Реально вся його впливовість залежала від прихильності Президента. Певне, демонстрація владних можливостей виявилася для Табачника важливішою справою, ніж, власне, створення таких можливостей. В підконтрольних виконавчій гілці влади засобах масової інформації він фігурував частіше, ніж будь-який інший політик, за винятком хіба що Президента. Коли подавали інформацію про офіційні державні заходи, то його прізвище згадувалося разом з прізвищами перших осіб держави. Табачник явно поспішив із власним піаром і переоцінив свої сили.

Якось на прес-конференції Табачника запитання йому поставив кореспондент газети “Киевские Ведомости”, котра якраз в той час серйозно його критикувала. “Яка газета?” – перепитав Табачник. Почувши відповідь, він демонстративно не відповів і запропонував ставити запитання представникові іншого засобу масової інформації.

Сьогодні “Киевкие Ведомости” не можуть завдати прикрощів останньому главі Адміністрації, Вікторові Медведчуку, оскільки перебувають під його цілковитим контролем. Так само, як і багато інших засобів масової інформації. Про впливи у парламенті через керовану ним Соціал-демократичну партію (об`єднану) і про його фінансові можливості - годі й казати. Так, Медведчук теж не має можливості – з цілого ряду причин, і не останньою з них є іміджева, стати суперником Кучми. В той же час, він розвиває започатковану Табачником філософію глави Адміністрації Президента. Але різниця між ними полягає в тому, що Віктор Медведчук не тільки виглядає впливовим, але має потужні інструменти для реалізації своєї політики. Він залишатиметься одним з найвпливовіших політиків країни, навіть якщо Кучма зніме його з посади.

“Діма” свого часу відкликав привітання Президента опозиційній газеті “Сільські вісті” з ювілеєм. Вона вийшла з порожнім місцем, на якому планувалося розмістити вітальне слово Кучми з відповідним коментарем. Медведчук діє масштабніше: не без його особистої зацікавленості суд на початку 2004 року ухвалив рішення про закриття цього видання.

Як “Дімину”, так і Медведчукову діяльність сварять за прямолінійність, тупість, дурість та цілу купу інших негативних “...ість”. Витівки навколо Сороса, на перший погляд, теж виглядають такими. Вони справді не додали авторитету країні. Але хто сказав, що Медведчук прагнув підвищити цей авторитет? А раптом він керувався іншими міркуваннями? Наприклад, продемонструвати Москві, в очах якої Сорос виступає опонентом, що глава президентської Адміністрації готовий стати союзником білокам`яної на Печерських пагорбах. Власне, подібне припущення вже висловив сам Сорос.

Критика першого і останнього глав президентської Адміністрації виглядала так, якби травоїдний слон почав сварити вовка за те, що той їсть м`ясо. Медведчук і Табачник керуються дещо іншими цінностями, ніж їхні критики. При тому Медведчук, попри ймовірні помилки, є одним з найбагатших громадян України і одним з найвпливовіших політиків. А “Діма”, скільки б дурниць він не наробив свого часу, хоча сьогодні і являє собою бліду тінь того, як він виглядав колись, але в його літа перебування на посаді заступника глави уряду є блискучою кар`єрою. Можна не сумніватися, що він не стільки займається гуманітарними питаннями, скільки активно працює за лаштунками, аби збільшити свій вплив. Підставу для таких припущень дають його публічні заяви про те, що Віктор Янукович має бути єдиним кандидатом від влади. Він намагається стати своїм у грошовитій і впливовій донецькій команді.

І все ж, попри блиск першого і останнього глав кучминої Адміністрації, ключові для Президента речі вони провалили. “Діму” свого часу відправили у відставку не після відповідної рекомендації парламенту, а незабаром після ухвалення чинної Конституції. Президентська Адміністрація ледь не луснула від напруження, намагаючись зірвати бойовисько, яке згодом охрестили “конституційною ніччю”. Яскравим доказом тому є неучасть у нічних конституційних боріннях депутатів, котрі одночасно обіймали посади у виконавчій владі, тобто були підпорядковані Кучмі. Адміністрація сподівалася, що через це прихильникам Конституції забракне необхідної кількості голосів. Президент намагався не допустити ухвалення нинішньої Конституції, бо в нього в шухляді був інший проект Основного Закону, згідно з яким глава держави мав ще ширші повноваження, ніж зараз.

А Віктор Медведчук провалив політичну реформу, згідно з якою президентські повноваження мали б скоротитися, але, натомість, ймовірно, збільшили б можливості Кучми після його виходу у відставку.

Напрошується висновок: навіть за збільшення адміністративних, фінансових і інформаційних можливостей політика, яка ґрунтується на ламанні, залякуванні, підкупі і шантажі, здатна принести лише тактичні результати. Стратегічно вона є програшною і не може тривати безкінечно. Хіба що за умов відновлення тоталітаризму.

Але проблема, скоріше, не в главах президентської Адміністрації, а в самому Президентові. Пригадується, що після обрання на свій другий (чи перший, якщо вірити Конституційному Суду) термін Леонід Кучма обіцяв: виборці побачать зовсім іншого Кучму. Тим часом, звернення на останньому етапі свого президентства до Віктора Медведчука, який є подорослішалим Дмитром Табачником, дає відповідний матеріал для роздумів. Яким Кучма був, таким він і лишився. Тільки важить більше. У політичному, звісно, сенсі.