„Детектор медіа” нещодавно опублікувала статтю нашого оглядача Бориса Бахтєєва ”Твоя моя не розумій”, у якій йшлося про помилковість орієнтації опозиції виключно на україномовність. Протилежної думки дотримується відомий публіцист Сергій Грабовський, текст якого ми сьогодні друкуємо.

Нещодавно на телемості між британськими та українськими журналістами останніх колеги з берегів туманного Альбіону звинуватили у мало не расистському прагненні насадити в Україні такий собі “українізм”. Що, мовляв, аж ніяк не сприяє “політкоректному” розквіту російсько-, єврейсько-, гагаузько-, караїмсько- (і так до нескінченності) -мовної преси в Україні. Виявляється, це дуже добре, що більшість преси в Україні не україномовна; а всілякі спроби піднести україномовні ЗМІ – шовінізм і націоналізм.

Хочу заспокоїти читача “Детектор медіа”: з британського боку сиділи зовсім не дублі Володимира Малинковича, поміченого у не надто приязному ставленні до всього українського, а нормальні араби та негри. Один-єдиний бритт-автохтон марно намагався пояснити своїм колегам, що Україна – це постколоніальна держава, що їй треба передусім ствердити свою власну національну ідентичність, що більша кількість російськомовних у порівнянні з україномовними видань – це і є одне зі свідчень постколоніальних синдромів тощо. Не вдалося! Відтак в особі британських арабів, негрів та індусів домінування російськомовної преси в Україні має своїх захисників.

Так само, як і в особі нашого рідного “совка” чи, говорячи науковим сленґом, людини совєтського культурного коду – більш чи менш цивілізованого й освіченого, зовсім не обов‘язково схибленого на “блатняку” чи Філі Кіркорову, але не мислячого себе в координатах справді вільного російського слова. Максимум дистанціювання від совєтчини тут – це пошанування Булгакова чи Ахматової (як не крути, але все ж підсовєтських достойників культури), але ніяк не Алданова чи Максимова (для котрих совєтське було синонімом антиросійського). Іншими словами, йдеться про когорту того люду, чиєю Батьківщиною є не питома Росія (та, що з-під глиб), і навіть не Малоросія, а Совєтський Союз, про мільйони, витворені імперською машиною – тому-то вони і знайшли розуміння в особі “нових” британців – людей, вкорінених на гідропонному ґрунті Британської пост-імперії, але не на своєму рідному.

Отож виходить, що відзначені Борисом Бахтєєвим відмінність і конфлікт, розподіл сфер впливу і незбігання аудиторій російсько- й україномовної преси насправді є, за рідкісними винятками, конфліктом між двома ментальними структурами, двома культурними кодами, двома підґрунтями буття – українським і совєтським (останнє й використовує свій варіант, т.зв. соціолект російської мови як домінуючий в Україні). Винятки, коли російськомовні видання водночас є й несовєтськими за своїми глибинними настановами та соціокультурними кодами, надто нечисленні; і не випадково, мабуть, ідеться про двомовні видання: “Дзеркало тижня”, “День”, “Свободу” тощо. Що ж стосується претензійних “Столичных новостей”, то сама тільки недавня публікація апологетичної статті на честь 50-ліття КҐБ засвідчує, яким духом, перепрошую, тхне від цього видання.

Я зовсім не хочу сказати, що всі українські видання чудові. Навпаки, це було б абсолютно параноїдальним явищем. Як і в будь-якій нормальній національній пресі, серед україномовних видань є інтелектуальні й масові, демократичні і шовіністично-расистські, зрештою, просто фахові й нефахові. Відсутні зі зрозумілих причин всеукраїнські видання для міщанства, себто дрібної буржуазії – так хіба ж в СССР могла існувати така буржуазія? Ні. Її традиції збереглися тільки на Західній Україні – тому там існує чимало видань саме для бюргерства. А чи є таким бюргерством публіка, котра навіть у стольному Києві, бажаючи розповісти про чиєсь заможне життя, щиро вигукує: “Живуть, як при комунізмі”?..

Іншими словами, спектр україномовних видань, окреслених Борисом Бахтєєвим, диктується не стільки забаганками їхніх власників, скільки об‘єктивною ситуацією у суспільстві. Відтак розраховані на бюргерство західноукраїнські видання не тому не сприймаються на Сході України, що вони провінційні, а тому, що там немає кому їх сприймати. Що ж стосується лівої преси, то якою б мовою не виходили “Товариш” і “Комуніст” (а вони мають і український, і російський варіанти), все одно перший з них популярніший у Центрі України, другий – на Сході і Півдні. Отож почитайте “Товариш” і “Комуніст”, і ви відчуєте різницю між радянським і совєтським.

NB: Ужиткова мова української і тим чи іншим боком совєтської людини далеко не завжди збігається із власне українською і російсько-совєтською. Особливо у випадку інтелігенції.

З інтелігенцією складніше, аніж з бюргерством. Теоретично вона у своїй основній масі має бути налаштована демократично (що за українських обставин тотожно опозиційності). Але практичне життя 90% інтелігенції наразі є гіршим, аніж за совєтських часів; на додачу в офіційному дискурсі (і на майже всіх телеканалах) українську мову узурпували Кучма, Янукович, Литвин, Шуфрич плюс Джанґіров і Корчинський (якби українська була тільки мовою опозиції, як би було легко!). Тому “совєтська ностальгія” несвідомо присутня у більшості навіть патріотичної інтелігенції, що нерідко тягне за собою й відповідні мовні преференції щодо ЗМІ.

Якщо коротко, такими є деякі основні (не всі!) моменти, які так чи інакше зумовлюють відмінності у культурних кодах російсько- й україномовної преси та у настановах її читачів. Звідси випливає, що головна теза Бориса Бахтєєва – що “національне питання не є першочерговим”, а справжні “лінії протистояння – політико-економічні”, отже, опозиції досить створити критичну масу російськомовних ЗМІ, щоб привернути до себе Схід і Південь України, – є глибоко помилковою.

В Україні головна боротьба точиться між політичними силами, котрі з більшою чи меншою ґрунтовністю розуміння проблеми прагнуть завершення творення модерної європейської нації, та олігархічними кланами, панування котрих можливе тільки за анаціонального, “совкового” стану суспільства. Відтак будь-яка справді опозиційна діяльність веде до українізації її суб‘єктів; згадаймо, що на початках згадана Бахтєєвим газета “Вечірні вісті” прославляла Сталіна; тепер же її засновники, ставши запеклими політичними українцями, цілком логічно прагнуть і газету “підтягти” до себе нинішніх. Але...

Борис Бахтєєв зводить національну проблему до мовної; так робить і дехто з маргінальних націонал-демократів; реально ж у числі ознак нації (яку формулу не брати, чи то Йосифа Сталіна, чи то Ентоні Сміта) мова є тільки одним із багатьох чинників національного буття. А у образних формулах філософів Хосе Ортеґа-і-Ґассета чи Мераба Мамардашвілі (“нація – це народ, який вільно створив спільний проект майбутнього” та “нація – це етнос, у тілі котрого попрацювала конституція”) мова присутня імпліцитно; бо ж той проект чи та конституція мусять бути зрозумілими загалові.

Але ж номінально одна і та сама мова можуть мати зовсім різні системи культурних кодів; скажімо, “демократія”, “свобода”, “права людини” – за ними у комуніста і ліберала стоять принципово різні сенси. А за наших обставин – ще й принципово відмінні картини соціокультурного світу. Тому опозиції для перемоги у війні з кланами мало створити сотні якісних ЗМІ російською мовою: їй треба примудритися перекодовувати питання націотворення, руху в Європу і побудови суспільства “з людським обличчям” у систему символів і означень, добре зрозумілу зрослій на совєтській культурі людині. Питання, майже нерозв‘язне. Якщо ставити наголос на останньому слові, треба повільно спускатися на дно. А якщо на передостанньому – діяти, і негайно.

Як саме? А це вже, пробачте, політичні технології, які зазвичай оприлюднюють після їхнього успіху чи провалу. Одне можна сказати: совєтське минуле – це те, що так чи інакше об‘єднує всіх сущих в Україні громадян електорального віку. Отож там треба знайти точки дотику, щоб побудувати спільний проект майбутнього всупереч цьому минулому. Такого майбутнього, де буде місце і російській мові в її питомо українському, а не совєтському чи імперському варіанті.