Олекса Сулим, Донецьк, для «Детектор медіа» Хто, як і навіщо об’єднує донецькі ЗМІ.

Нещодавно вийшов з друку третій номер часопису "Детектор медіа". Протягом тижня "Детектор медіа" пропонуватиме своїм читачам найцікавіші ексклюзивні матеріали журналу. Нагадуємо, що замовити друковану "Детектор медіа" можна, надіславши свою повну поштову адресу на наш e-mail:info@detector.media

В одному з нещодавніх своїх публічних виступів голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко, протестуючи проти того, щоб ЗМІ називалися четвертою владою в суспільстві, навів приклад з Наполеоном. Ще два століття тому великий імператор усвідомив для себе, чому преса не повинна належати владі, і вніс поправки в Конституцію про свободу mass-media.

Нинішні донецькі можновладці недостатньо вивчали історію. Дізнавшись про наведений вище факт, один високопосадовий чиновник лише сказав, що, врешті-решт, Наполеон погано завершив свій тріумфальний життєвий поступ. Тому будь-яке висловлювання про свободу слова, як і про конституційні права, місцева еліта сприймає зараз у кращому випадку з іронією. Із таким же присмаком донецька влада публічно називає журналістику четвертою владою. При цьому в кулуарних бесідах високі чиновники не забувають натякнути працівникам ЗМІ про таку ж древність їхньої професії, як і проституція. Саме на цьому принципі донецька влада і будує свої взаємини з місцевою пресою.

У ПЛАЩІ ТА З КИНДЖАЛОМ

У лютому 2002 року тодішній «гуру» регіональної журналістики Олександр Гурбич, окреслюючи завдання преси, заявив: «Два роки тому я говорив про те, що визріла ідея перетворення цілої низки ЗМІ регіону на своєрідне об’єднання, яке базується на економічних, на своєрідних ідеологічних, а головне, на своєрідних регіональних принципах свого існування. Це питання, як ви знаєте, протягом 2000-2001 року вирішене. Загалом, для сфери інформації та інформатики два останні роки я б назвав переломними».

Колишній донецький «суслов», говорячи про «своєрідні регіональні принципи», дав чітке визначення основ їх базування – економіка. На той момент у регіоні практично завершився остаточний перерозподіл сфери власності в промисловості і були визначені основні фінансові потоки, а також бізнесові кола, що стали фактичними господарями Донеччини. Виконавча влада на чолі з губернатором стала одним із далеко не другорядних механізмів нової кланової олігархічної структури.

При цьому абсолютно відсутня загадковість «своєрідних ідеологічних принципів», проголошених Гурбичем. Він успішно трансформував ленінський постулат про роль ЗМІ в суспільстві і перепідпорядкував їх з-під впливу КПРС-КПУ в «колективного пропагандиста» досягнень специфічного регіонального капіталізму. При цьому Гурбич, весь час романтично мріючи видавати своєрідну регіональну «Правду», діяв прагматично і створив свій відомий медіа-холдинг «Донбас-поліпрес», куди увійшли всі друковані видання, засновані органами влади Донецької області. Роль новітньої «Правди» виконувала так звана «Газета в газеті», яка стала обов’язковим додатком до кожного міського, міськрайонного чи районного видання. Тираж цього ідеологічного монстра перевищив 400 тисяч екземплярів.

Своє дітище «сірий кардинал» (прізвисько від донецьких журналістів) Гурбич нарік «інформаційною парасолькою». Він наполягав: «При бажанні і місто, і область зможуть створити власну інформаційну парасольку від проникнення різного роду непотрібних і певною мірою агресивних для Донбасу, як це видно останнім часом з публікацій, що з’являються в Інтернеті, направлені проти його курсу, проти його розвитку в тому режимі, в якому він діє зараз». Саме «інформаційна парасолька» від Гурбича і стала «ідеологічним принципом» у регіоні, покликаним забезпечити обраному керівництвом «курсу» і «режиму» в Донбасі підтримку населення. Відповіддю Гурбича і К° на закид про те, що, згідно Конституції, «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова», була елементарна фраза: «По-перше, в Конституції не йдеться про невизнання ідеології на регіональному рівні, а по-друге, ми нікому не нав’язуємо власної ідеології». Будь-які коментарі тут зайві.

При Гурбичі Донеччина з «краю неляканих журналістів» (за висловом відомого донецького підприємця і народного депутата) перетворилася на регіон інформаційної резервації. Якщо до 1996 року загальний тираж столичних видань уроздріб по Донецькій області складав біля 80% від загальної кількості реалізованих газет, то вже у 2000 році їхній продаж впав до 20%. При цьому обернено пропорційно змінилася кількість запропонованих населенню місцевих «потрібних» друкованих видань. Така «ринкова трансформація» не має нічого спільного з реальним попитом на періодичну продукцію. Напівдержавні «Союздруки» вкупі з підконтрольними приватними агенціями з розповсюдження газет відмовляють збільшити обсяг реалізації навіть для пропрезидентських «Фактів». А такі газети та журнали, як «День», «Вечерні вісті», «Столичка», «Киевские ведомости», «ПіК» та десятки інших видань у продажу вдень з вогнем не знайти.

БЕЗКОШТОВНИЙ СИР У МИШОЛОВЦІ

Скандальна історія з «темниками» від президентської адміністрації для всеукраїнських та столичних ЗМІ в журналістських колах Донеччини викликала лише гіркі іронічні посмішки. Практика розсилки з боку прес-служб облдержадміністрації, облради, а іноді навіть футбольного клубу «Шахтар» бажаних або небажаних тем для публікації є обов’язковою вже кілька років. У периферійних виданнях додаються ще й поради міського та районного керівництва. Відправка «темників» у ЗМІ стала ключовою складовою для прес-служби корпорації «Індустріальний союз Донбасу». Непослух деяких редакторів вилився останнім «непублічною поркою» у високих кабінетах.

Подібна тактика «співпраці» влади і мас-медіа дозволила першій «гідно» рапортувати про те, що її власні, цілковито та частково контрольовані видання в регіоні складають 97% («Співвідношення тиражів друкованих видань за ступенем їх керованості в інформаційному просторі регіону»).

Тоді у цьому розкладі дивними були дві речі. По-перше, доволі значна частка редакторів місцевих газет сама шукала подібної дружби із владою, розраховуючи таким чином отримати доступ до впливових спонсорів і тим самим забути про вічну фінансову проблему зведення кінців з кінцями. По-друге, тактика Гурбича не передбачала значних фінансових витрат на приборкування ЗМІ. Багатьом достатньо було пообіцяти моральну підтримку з боку влади та прилаштування видання до багатої «соски» – і справа вирішувалася безконфліктно. Щорічні ж бюджетні витрати на підтримку ЗМІ ніколи не перевищували 3 млн. грн.. При цьому витрачалися вони під абсолютним контролем самого Гурбича. Близько 800 тис. грн. йшло на «папір та друк» газети облдержадміністрації та облради «Жизнь». Значно більше він витрачав на власну «Газету в газеті». Лише частина перепадала облдержтелебаченню. Районні та міські газети отримували копійки з місцевих бюджетів. Ті ж редактори, хто свого часу забув про принцип «безкоштовного сиру в мишоловці», не тільки надовго потрапили під цілковитий контроль донецького «суслова», але й не отримали відчутної спонсорської підтримки. Втім, затіяна Гурбичем гра з засобами масової інформації влаштовувала далеко не всіх представників бізнес-еліти Донбасу.

СУЧАСНІ ТЕХНОЛОГІЇ ПО-ДОНЕЦЬКИ

Напередодні парламентських виборів-2002 Олександр Миколайович за підтримки Віктора Януковича запустив проект газети «Програма плюс» з разовим накладом у два мільйони примірників. Ясна річ, що гроші брались зі спонсорських гаманців. Таким же чином фінансувалися різні інші газетні та телевізійні проекти. Зрозуміло, що все робилося через монопольні структури Гурбича. Витрачені кошти почали рахувати, коли виграні вибори не дали бажаних результатів ні для «Партії регіонів», ні для донецьких бізнес-структур. Вперше ефективність діяльності «сірого кардинала» було поставлено під сумнів. Після того, як Янукович відбув у Київ, Гурбича оточила несприятлива атмосфера. Створювати її почав, у першу чергу, голова облради, друг та соратник президента ФК «Шахтар» Ріната Ахмєтова Борис Колесніков. Він поставив питання про доцільність бюджетних витрат на ЗМІ. За два-три місяці повністю контрольована Гурбичем газета «Жизнь» юридично перейшла під вплив Колеснікова. Облрада викупила за безцінь майже 100% її акцій. У створений холдинг ЗАТ «Медіа-Прес» були перетягнуті не тільки ключові регіональні друковані видання, але й телекомпанії регіону. На відміну від «романтика» Гурбича прагматична бізнес-еліта вирішила працювати на власну всеукраїнську перспективу і почала вкладати в розвиток своїх ЗМІ значні кошти. Вихід за межі регіону – це не тільки придбання пакету акцій столичної газети «Сегодня», але й переформатування за допомогою супутникового зв’язку трансляції раніше місцевих телеканалів «Україна» та «Київська Русь» на інші регіони країни. При цьому вони знайшли чітко визначених власників. Для ТРК «Україна» – це «Донгорбанк» (Р.Ахмєтов) та ЗАТ «Київ-Конті» (Б.Колесніков). Телеканал нинішнього генпрокурора Геннадія Васильєва «Київська Русь», відомий своєю православною спрямованістю, сьогодні повністю фінансується структурою з російським капіталом – концерном «Енерго». Крім того, під юридичну власність ЗАТ «Київ-Конті» перейшов «1-й муніципальний» канал, а АТ «Промислово-інвестиційна корпорація «Укрпідшипник» (брати Клюєви) отримало ТРК «Новий Донбас». По суті, монопольним правом керувати державною ТРК «Регіон» заволодів усе той же Колесніков. Доказом цього стала нещодавня заміна керівника цієї телекомпанії.

Можна впевнено сказати, що вимушений від’їзд у столицю януковицького ідеолога Олександра Гурбича не послабив зашморг на шиї донецьких ЗМІ. Більше того, раніше лише контрольовані та частково контрольовані владою засоби масової інформації або вже стали власністю нових медіа-магнатів, або підпали під їхню цілковиту фінансову залежність. Однак бізнес-еліта не відмовляється від ноу-хау Гурбича у сфері інформації. Під майбутні вибори вже створені й успішно продукуються по всій Україні газети «Ветеран» та «Пенсіонер», примусова передплата на які здійснюється через соціальні служби, бюджетні та ветеранські організації. Так, регіональне видання «Ветеран Донбасу» вже зазначило свій разовий наклад у 147 тисяч примірників.

Змінився стиль роботи зі ЗМІ і стосовно опозиційних видань та журналістів. Щоб не підривати власне реноме, сьогодні залякувати битами ніхто не буде, а тим паче вбивати, як це сталося з Ігорем Александровим. Не будуть тепер і відверто кидати до «буцегарні», як це було з Володимиром Бойком. Методи стають більш вишуканими. Наприклад, «випадкові» напади з хуліганських намірів або з метою пограбування, як це трапилось у серпні минулого року, коли підряд за три вечори постраждали три журналісти. З одного боку – наука їм самим та всім іншим. З іншого – досягнуто головної мети – громадського резонансу. Це коли під час владних та фінансових перерозподілів саме таким чином можна помститися впливовому конкурентові. Цинізм події – на поверхні: журналісти стають елементарними заручниками «разборок».

Стосовно ж опозиційних видань ситуація виглядає ще простішою. По-перше, частка «опозиціонерів» у загальному накладі ЗМІ, як за часів Гурбича, так і сьогодні, становить 3%. Тільки на зміну лівих «Социалистический Донбасс» та «Комуніст» прийшли праві – інтернет-видання та газета «Острів». Людям стали більш цікаві розвінчування прокурорів, ніж банальні заклики до загальної боротьби за права трудящих. Кількість візитів на сайт видання збільшилася десятикратно, а тираж газети досяг 15 тисяч примірників. Однак, навіть з огляду на те, що ці видання «торпедуються» владою (вилучення тиражів та негласна заборона типографського друку), місцева олігархія не зацікавлена в абсолютному знищенні опозиційних медіа. Їх існування, по-перше, дозволяє створювати хоч якусь атмосферу демократії, а по-друге, дає змогу вести переговори з опозиціонерами про конкретизовані «пакти про ненапад». Згоду на такий крок авторові цієї статті підтвердив один з «непримиренних» керівників ЗМІ. До речі, на подібні варіанти інформаційного співіснування новітні донецькі ідеологічні керманичі, з огляду на нинішню передвиборчу ситуацію, дивляться спокійно.

ПАРОЛЬ ДЛЯ «ДОНБАСЯТ»

Що б нині не відбувалося на політичному Олімпі, Ахметова & К°, схоже, це не дуже цікавить. Паралельно з усіма досягненнями у сфері ЗМІ вже зроблено ставку на молоде покоління. Практично всі регіональні засоби масової інформації повідомили пересічного громадянина про чергові нечувані подарунки: в День Святого Валентина всім школярам регіону від ФК «Шахтар» та особисто його президента Р.Л. Ахметова презентовано шоколадні набори у коробці, що має вигляд футбольного м’яча, та ще й із особистим автографом «батька рідного». Тож ставка робиться на 2006 рік і далі. Під це в Донецьку навіть новий дитячий журнал видали. Називається «Донбасьонок». Він виховує «настоящих пацанов».

Про новітню ідеологію виховання молодого покоління може свідчити пафосний репортаж газети «Донецкие новости» про відвідини Рінатом Ахметовим та його другом – композитором Ігорем Крутим – декількох донецьких лікарень та дитячих будинків для дітей-сиріт. Цим закладам дарувалися не тільки гроші та автомобілі, але і теплі наставничі слова спонсорів. «Я хочу, щоб на вашому шляху зустрічалися тільки гарні люди», – сказав Ігор Крутой у Мар’їнській школі-інтернаті для дітей-сиріт після того, як одна з вихованок заспівала його пісню. «А коли ви підростете – приходьте до мене на концерт. Скажіть пароль: я від Ріната Ахметова. І вас проведуть».

«Приходьте до мене на стадіон, скажіть пароль: я від Ігоря Крутого. І вас проведуть», – парирував Рінат Ахметов. Ось вона, авторитетна наука як для дітей, так і для преси.

Можливо, хтось і не погодиться, що це – сьогоднішня та майбутня духовна резервація, але завдання із правильного виховання покоління преса зрозуміла вірно.

Такі вони, донецькі ЗМІ на зламі нової регіональної та, можливо, української епохи.

Таємна купівля «донецькими» нового столичного каналу, про що «Детектор медіа» повідомляла ще 15 січня, практично не прояснила ситуацію ще й досьогодні. Ні сам Вадим Табачук, ні інші причетні до телеканалу особи щось нового, окрім того, що «ніяких змін не сталося і ніяких коментарів не буде», не повідомляли. Однак ситуацію прояснили деякі інші події. Версія про те, що до змін власника ТБ-каналу може мати стосунок радник прем’єр-міністра Едуард Прутник, підтвердилася досить несподівано: за останній місяць до Києва почав збирати валізи черговий десант медіа-функціонерів із Донецька. Наприклад, з досить привабливої посади гендиректора обласного держтелеканалу розрахувався Ігор Толстих, повністю контрольований старою гвардією Віктора Януковича. Сам Ігор Михайлович, як і його ідеологічний шеф Прутник, категорично відмовилися коментувати цей факт. Проте, тепер уже колишні, колеги Ігоря Толстих зазначили, що той має намір посісти на столичному каналі посаду досить впливового менеджера, до обов‘язків якого курування регіональної діяльності телевізійних служб.

Така засекреченість стає зрозумілою, якщо пригадати про тривалу напруженість у стосунках між Януковичем та Ахметовим. У справі з купівлею нового телеканалу фігура Прутника свідчить, що фактичним його власником буде саме нинішній прем’єр, а аж ніяк не президент ФК «Шахтар» та власник ТРК «Україна» і газети «Сегодня». А ще ця подія означає, що у своєму передвиборчому поступі Віктор Федорович хоче якнайменше залежати від непередбачуваного Ріната Леонідовича. Підтвердженням цієї версії можна вважати і факт купівлі столичного англомовного видання «Kyiv Weekly» соратником Януковича, відставним віце-прем’єром Віталієм Гайдуком. Інакше зміна останнім суто енергетичних пристрастей на мас-медійні виглядала б вельми дивною.

Уся ж нова медіа-імперія «донецьких» напередодні президентських виборів здатна буде скласти серйозну конкуренцію газетно-телевізійним кланам Медведчука і Пінчука. Якщо ж між цими групами буде досягнуто домовленості про єдиного кандидата, то тоді можна буде тільки поспівчувати Вікторові Ющенку.

Олекса Сулим, Донецьк, для «Детектор медіа»

АРТ-канал по-донецки

По сведениям, полученным «Детектор медіа» из информированных неофициальних источников, Вадим Табачук – владелец Телестудии «Служба информации» – заключил сделку с коммерческими структурами, за которыми стоит Партия регионов Украины во главе с премьер-министром Виктором Януковичем.

Согласно этой сделке все оборудование, техника, помещения Телестудии «Служба информации» на улице Дегтяревской, 48 в Киеве, а также лицензия на вещание (на частоту, на которой сейчас вещает «5 канал») теперь «принадлежат» новым хозяевам. Лицензия, о которой идет речь, была выдана еще ТК «Експрес-інформ», и ее владелец Вадим Табачук теперь пытается доказать в суде, что еще одна лицензия на эту же частоту была предоставлена незаконно. Уже звучат предположения, что в качестве компромисса «5 каналу» может быть предложена частота 37 канала (на котором ранее выходил «Ютар»). Именно такого развития событий добивается не один Табачук, но и стоящие за ним высокопоставленные чиновники.

О том, что в конечном итоге будет представлять собой новый информационный канал, претендующий на статус всеукраинского, говорить пока рано. Не сформирован штат, нет всей необходимой техники, оборудования, да и сама концепция канала еще до конца не выписана. Всеми организационными вопросами на данном этапе занимается Галина Ковалева, работавшая до этого на телевидении в Ивано-Франковске. Главным редактором канала назначена Наталья Катеринчук. «Шеф-редактором» же этого и, судя по всему, некоторых других медиа-проектов донецких является помощник Виктора Януковича – известный всем Зиновий Кулик, экс-руководитель и НТКУ, и Гостелерадио…

Уже состоялся кастинг телеведущих. Объявлен призыв и на должности корреспондентов. Их штат, включая регионы, может составить несколько сотен человек. Журналистам обещают минимальную зарплату в 300 долларов и трудоустройство на ближайшие пять лет. Не исключено, что для работы в Киеве кадры будут привлечены и из регионов. Рабочее название канала – АРТ (Ассоциация регионального телевидения). Выход в эфир запланирован на конец мая – начало июня. Однако, по всей видимости, начало работы будет перенесено на более поздний период.

За разработку концепции, которая, похоже, мало чем будет отличаться от телеканала «Россия», уже заплачены немалые деньги. Авторы проекта – телевизионщики из Москвы, в основном с РТР и НТВ. Пока единственной собственной продукцией канала будут новости. В сумме – три часа в сутки. Короткие 10-ти, 15-минутные выпуски – днем, 30-минутный – вечером и итоговый, с приглашением гостя в студию – ближе к полуночи. Программы будут выходить на украинском языке и, возможно (еще нет окончательного решения), один из выпусков – на русском. Также планируется заключить договоры на ретрансляцию новостей со всеми региональными телекомпаниями Украины. На базе последних будут созданы корпункты в областях. АРТ планирует закупить несколько передвижных спутниковых комплексов для прямых включений. И хотя существуют сомнения, что канал удастся раскрутить до президентских выборов, – у его создателей планы стратегические. Главная цель нового пропагандистского АРТ – не нынешние президентские, а будущие парламентские выборы 2006 года. Хотя вполне вероятно, что канал сможет поучаствовать и в президентском осеннем марафоне. Все эти амбициозные планы пока окончательно не оформлены даже на бумаге. Однако судьбой АРТ активно опекается сам главный герой будущих телесюжетов.

Инф. «Детектор медіа»