Традиція на те й традиція, аби, “самовідтворюючись”, нести у собі ідею стабільності та спадкоємності.

Отже, враховуючи специфіку нашої Батьківщини як країни, переважно, християнської, не дивно, що найважливіше релігійне свято – Світле Христове Воскресіння – у пострадянські часи посіло належне місце на вітчизняному телебаченні.

І у цьому висвітленні, у свою чергу, теж сформувалася певна традиція.

А коли зважати на канонічний характер власне ритуалу, то самої лише телепрограми на тиждень уже цілком досить для висновків щодо усталених – та новітніх тенденцій у висвітленні Великодніх свят на наших екранах.

Одразу ж звернемо увагу на те, що телеканали, нарешті, схаменулися і впродовж святкового вік-енду втримуватимуться від надлишку кривавих бойовиків, фільмів жахів, усіляких вампірів, чортівні тощо (на цьому тлі назва “Приключения трупа” в ефірі Страсної п’ятниці (!) на “Ентер-фільмі” виглядає хоч і злим жартом, та, на щастя, випадком поодиноким).

Не йдеться, звичайно, про те, що всі терміново й масово мають стати віруючими й додержуватися суворих канонів – просто є висвячені сторіччями правила та звичаї, й до них треба ставитися хоча б з повагою.

Далі. Формат висвітлення Великодня, повторимо, на вітчизняному телебаченні уже сформувався і виглядає так: сюжети в усіх без винятку програмах новин (підготовчі та репортажні – промови священиків, відвідини хлібопекарень та екзотика на кшталт святкувань в армії чи на зоні) + трансляції богослужінь.

Цього разу до “обов’язкової” програми приєднується “довільна”: документальні стрічки “Ієшуа. У пошуках реального Ісуса” (СТБ, IVK та “5 канал”), “ВВС. Де почалася Пасха?” (“1+1”) і “Воістину воскрес” (IVK), а також “Обетование Пасхи” (“Тоніс”) і більш-менш “тематичні” кінофільми – від “Саломеї” та “Сили віри” (“1+1”) до “Воскресіння” (“Київ”), “Іісуса” (УТ-1) і “Веселої Пасхи” з Ж.-П.Бельмондо та С.Марсо (ICTV).

До того ж, “Інтер” до свого традиційного концерту класичної музики з Букінгемського Палацу додає те, що минулого року могли побачити тільки нечисленні абоненти “НТВ-мир”, – дійсно вражаючу трансляцію Сходження благодатного вогню з Храму Гроба Господня у Єрусалимі, причому з вечірнім повтором.

Отже, вітчизняні телеканали можуть із чистим сумлінням звітувати про готовність до святкування.

Втім, деякі параметри цього святкування, котрі лишилися незмінними, породжують так само незмінні питання.

Церква у нас, як відомо, законодавчо відокремлена від держави.

Однак тягар трансляцій та повторів богослужінь (за винятком КТМ, що веде прямий репортаж зі Свято-Троїцького Собору) фактично цілком припадає на державне УТ-1.

У цьому, звісно, не було б нічого поганого, якби порядок цих трансляцій не ілюстрував би так наочно й недвозначно державні пріоритети щодо певних церковний конфесій.

Вкрай наївно вимагати, аби на одному каналі водночас ішли кілька репортажів про богослужіння різного обряду – чи, скажімо, УТ-1 взяло б і розпалося б цього вечора на УТ-2, УТ-3, УТ-4: це, ясна річ, фізично неможливо.

Але вже не перший рік усе розпочинається з Лаври та, відповідно, УПЦ Московського Патріархату (із підключенням Свято-Володимирського Собору в Херсонесі); далі, вже після першої години ночі, ми бачимо службу УПЦ Київського Патріархату, а УАПЦ з Андріївською церквою та греко-католики з Собором Святого Юра хронічно перебувають “у приймах” – їх показують лише наступного дня майже у режимі дайджесту, так само, як і репортаж із Ватикану, що має потішити римо-катилоків України.

І така послідовність якось зовсім не відповідає принципу рівності всіх конфесій, котрий тією ж державою декларується повсякчас. Тобто – “всі рівні”, але Московський Патріархат у Києві (каюся: від такого словосполучення так і лізе в голову настирливий аналог – “Одесская бубличная артель “Московские баранки”…) – все ж “рівніший”.

Можу собі уявити, з якою заздрістю на УТ-1 дивляться у бік тої ж Москви: там по всіх каналах – Храм Христа Спасителя, і жодного головного болю…

У мене немає готового рецепту, як дотримати баланс інтересів. Очевидно лише одне: міжконфесійні стосунки в Україні настільки складні, що такий відвертий протекціонізм з боку держави не йде на користь налагодженню і без того проблематичного діалогу між різними гілками церков.

Ще один принциповий момент: чим – знов-таки за дотримання законодавчої норми про рівність конфесій – завинили перед нашою державою численні мусульмани та іудеї, теж повноправні громадяни України? – Адже обряди Курбан-Байраму чи Песаху не транслюються державним телебаченням. Більше того, зовсім недавно – 5 та 6 квітня – згаданий Песах фактично проігнорували вітчизняні програми новин.

Якби не „РТР-Планета”, чий кореспондент у Єрусалимі і підготовку у родинному колі показав, і у тамтешньому супермаркеті купував відповідні продукти й розтлумачував їхнє символічне значення (і якби не моя подруга, котра працює в єврейській агенції і тому “у курсі дєла”, – але ж не у всіх є такі подруги!), – зовсім непоміченим пройшло би цікаве свято, чия ритуальність є доволі пізнавальною з точки зору поглибленого вивчення Старого Заповіту, що, незалежно від віросповідання, нікому не зашкодить.

І тут ми вкотре доходимо висновку: якщо держава не має розбірної національної доктрини та ідеології, то “свято место пусто не бывает”: порожнечу заповнює ідеологія якщо не вповні антидержавницька, то, принаймні, суперечлива й непослідовна.

Може, вже годі давитися отими сухими “московськими баранками”?