Для людей непосвячених ці слова навряд чи мають якесь значення. Однак, навіть для посвячених значення цих слів дуже сильно відрізняються, оскільки кожен вкладає в поняття „інформаційне право” відомий тільки йому зміст.

Нещодавно спробу з’ясувати й узагальнити уявлення про інформаційне право здійснив Центр політико-правових реформ, який очолює Ігор Коліушко. Дата для круглого столу „Інформаційне право: стан та перспективи розвитку в Україні” була вибрана теж відповідна – 1 квітня! На жаль, далеко не всі зацікавлені сторони та фахівці взяли участь у заході – можливо, сприйняли запрошення як жарт. Однак і присутніх було достатньо для того, щоб з’ясувати, наскільки різними є погляди різних експертів на інформаційне право.

Якщо коротко змалювати конфлікт навколо уявлень про інформаційне право, то це матиме наступний вигляд. Ті, хто мають справу з засобами масової інформації, вважають, що інформаційне право – це саме їхня галузь, це практично право засобів масової інформації; з іншого боку так само, але на свою користь, думають зв’язківці, експерти, які займаються телекомунікаціями, інформатизацією, правовою інформатикою та правовою кібернетикою. Приблизно так само виглядатиме картина викладання інформаційного права в українських юридичних вузах (у тих небагатьох вузах, де таке право викладається). Структури навчальних дисциплін різняться дуже сильно, охоплюючи чи переважно цивільно-правові аспекти (електронна комерція, електронний підпис і так далі), чи засоби масової інформації (регулювання телебачення і радіо, свобода слова і таке інше), чи щось іще.

Що таке інформаційне право – достеменно не знає ніхто. Не знає цього і ВАК, який нещодавно визначив Інформаційне право як спеціальність, за якою присвоюються вчені ступені. Паспорт спеціальності виписаний настільки обережно і загально, що жодних відповідей на те, що включається до інформаційного права, не дає. У російській науці теж немає єдності, провідні експерти є вихідцями або з середовища журналістики, або з комп’ютерного середовища. Ці сфери досить далекі одна від одної, і людям, які займаються одним, важко уявити потреби інших. Усе це – яскраве свідчення того, що Інформаційне право знаходиться лише на початковому етапі зародження.

На згаданому вище круглому столі була також можливість ознайомитися з досвідом Німеччини, який представляв адвокат Маттіас Россі з Університету ім. Гумбольдта (Берлін), експерт з інформаційного права. Німеччина є однією з країн, де інформаційне право розвивається досить активно, і може стати однією з перших країн, де буде прийнято Інформаційний кодекс (якщо, звичайно, Україна не випередить), розробки якого вже почалися.

Німці розуміють інформаційне право широко – у нього включаються інформаційне конституційне право, міжнародне інформаційне право, інформаційне цивільне право, інформаційне кримінальне право, а також інформаційне публічне (державне та адміністративне) право. Як окремі інститути розглядаються право на захист даних, право на захист таємниці, право доступу до інформації, телекомунікаційне право, поштове право, право електронних інформаційних послуг, право телерадіо, право преси. Таким чином, інформаційне право за німецьким зразком – це надзвичайно широка за своїм обсягом дисципліна, яка включає практично все, що пов’язано з інформацією як об’єктом правовідносин.

Натомість, наприклад, досвід Великої Британії є дещо іншим. У цій країні до цього часу прийнято розглядати більш вузько ті дисципліни, які в України досі, практично, не сформувалися. Зокрема, Медіа право, або Комунікаційне право у Великій Британії досліджує всі питання, пов’язані зі збором та поширенням інформації (лише змістовна частина), натомість Телекомунікаційне право досліджує та регулює засоби поширення інформації. Окремо виділяють також Комп’ютерне та Інтернет право – які регулюють, відповідно, всі відносини, специфічно пов’язані з використання комп’ютерів чи використанням Інтернету. Така спеціалізація має свою практичність – об’єкт дослідження стає значно меншим за обсягом та більш досяжним для вивчення.

Відповіді на поставлені вище запитання щодо місця інформаційного права в системі права України – це першочергові завдання юридичної науки на майбутнє. У той же час, уже сьогодні гостро ставиться питання щодо розробки Інформаційного кодексу, і вирішувати його потрібно теж сьогодні. На мою думку, розробка Інформаційного кодексу в Україні не на часі. Інформаційне право не сформоване як галузь, інформаційне законодавство лише в процесі формування, і ніхто не має чіткого уявлення, які ще закони нам потрібні. Між тим кодифікація має відбуватися на етапі, коли законодавство є сформованим, лише тоді його об’єднують у кодекс. Головним аргументом проти Інформаційного кодексу є відсутність аргументів за. Не пригадую жодного обґрунтування потреби. Окрім цього, частина людей помилково вважає, що Інформаційний кодекс – це лише для засобів масової інформації. Це теж не вірно. Якщо вже робити документ з такою назвою, потрібно узагальнювати все інформаційне законодавство.

Ситуація навколо проекту Інформаційного кодексу виглядає як спекуляція довкола популярної теми. Багато людей повторяють почуту десь фразу про те, що Інформаційний кодекс потрібен, не розуміючи, що це таке. Окрім цього, спекуляції мають і фінансовий зиск. Під розробку проекту Інформаційного кодексу регулярно витрачаються бюджеті кошти, а також гранти міжнародних організацій. При цьому ефект усіх витрат на сьогоднішній день – це декілька діаметрально протилежних проектів, які, практично, не мають шансів бути прийнятими у Верховній Раді і всерйоз ніким не розглядаються. Звичайно, можна сказати, що було мало грошей, але ж навіть прийнятної концепції кодексу не існує!

З іншого боку, якщо якась частина законодавства і потребує кодифікації, то це саме законодавство про засоби масової інформації. У цьому можна побачити практичну потребу – є три галузеві закони про засоби масової інформації (про пресу, про телебачення і радіо та про інформаційні агентства), а також кілька спеціальних законів для ЗМІ (такі, як про державну підтримку, про висвітлення діяльності державних органів та інші). Ці закони досить сталі, а, з іншого боку, не завжди узгоджуються між собою, містять різну термінологію чи різні визначення одних і тих же термінів. Це якраз і є реальними передумовами для кодифікації. Однак результатом зусиль у цьому напрямку має бути не Інформаційний кодекс, а Кодекс законів про засоби масової інформації. Якщо зважено підходити до законотворчого процесу, то доцільно дотриматися політики, запропонованої головою Комітету з питань свободи слова та інформації Миколою Томенком: для початку здійснити ревізію всіх базових законів у галузі засобів масової інформації. Після цього, на базі нових та старих законів, можна зробити кодекс.

Не пригадую жодної публічної дискусії навколо проблеми кодифікації інформаційного законодавства. Можливо, якраз у „Телекритиці” така дискусія і може бути започаткована?