Такі трагедії могли статися навіть за наймирніших обставин і ніяк не асоціювалися з політикою. Тимчасом учорашня смерть у бою – це вже наслідок політичних рішень. І хочеш-не хочеш кандидати в президенти муситимуть зачіпати це питання у своїх балачках з виборцями.

А виборцям від самого початку не подобалося ідея демонструвати військову міць у тій далекій, хоча і нафтоносній країні. А тепер тим більше електорат ставитиме запитання: якого чорта ми там робимо? І як йому це пояснити? Сказати, що наші миротворці змусили замовкнути американців, які несамовито звинувачували провідника нашої нації у продажу Саддаму Хусейну українських “Кольчуг”? Навряд чи рядового виборця цікавить імідж Кучми – тим більше, що популярність глави держави опустилася нижче плінтуса. Розтлумачити, що нас допустять до післявоєнної розбудови Іраку і ми на цьому нагребемо непогані дивіденди? Але вперті іракці ніяк не хочуть переходити до післявоєнного періоду. Схоже, що вони стрілятимуть ще довго і ще довго там не буде відбуватися післявоєнної розбудови. А крім того, всі ймовірні дивіденди дістануться олігархам та іже з ними, а рядовим громадянам від них буде ні холодно, ні жарко. Навіть якщо це не так, то навряд чи електорат у це повірить. Ну а високими словами про благородну місію боротьби з міжнародним тероризмом нашого співвітчизника взагалі не проймеш. А тим більше, після терористичних актів і масової загибелі людей у Іспанії: мовляв, боролися вони, боролися – і напоролися.

Пікантність полягає в тому, що пояснювати причини перебування наших під вогнем іракських партизанів муситиме не лише провладний кандидат, але і Віктор Ющенко. Так, члени його фракції висловлювалися свого часу проти відправлення до Іраку наших миротворців. Сергій Соболєв заявляв, що нашим бійцям варто туди вирушати лише тоді, коли мова йтиме про порятунок людства, а не про порятунок нафтових інтересів. Лідер фракції дозволив вільне голосування з цього питання. Але сам він голосував за таке рішення. Учора Ігор Осташ зробив кілька заяв, де підкреслив, що „НУ” вже приймала рішення (вочевидь, внутрішні) щодо необхідності виводу наших військ з Іраку. І все ж таки навряд чи подібні заяви відображають справжню готовність „Нашої України” стати провідником та головним артикулятором такого рішення: підтримка США для блоку чогось варта...

До речі, провладні телеканали, залежно від доцільності поточних політичних моментів, то починають акцентувати на недостатньо рішучий підтримці „НУ” американських інтересів в Іраку, а то – як після іспанських подій – починають натякати глядачу, що “Наша Україна”, оскільки її підтримує Захід, виступає проти виведення миротворців з Іраку. Але насправді найбільш активно проти виведення наших військ з Іраку виступає Міністерство закордонних справ, яке заявило після терактів у Мадриді, що питання про виведення наразі не стоїть на порядку денному. Ще б пак: по суті, на даний момент чи не єдиний вдалий міжнародний крок Банкової не може бути знівельований якимись там загибелями кількох українців...

Якби ж то у комуністів або соціалістів був потужний кандидат, він із чистою совістю нагріб би купу голосів на іракській карті. Адже ці дві фракції у повному складі виступали проти підтримки імперіалістичних дій США. А Петро Симоненко пропонував не зупинятися на Іракові, а загалом повиганяти з країни агентів впливу у вигляді всяких громадських організацій та інституцій, що розкошують в Україні на американські гроші.

Непогано в цьому плані почуваються і бійці із загону Юлії Тимошенко, адже лише троє з них проголосували за введення до Іраку нашого миротворчого контингенту. Іще на початку жовтня минулого року після першої трагічної загибелі нашого вояка в Іраці бойовий соратник леді Ю. Олександр Турчинов заявляв, що фракція має намір ініціювати у парламенті питання про відкликання нашого миротворчого контингенту з Іраку. Він заявив тоді, що кожна крапля крові буде на совісті тих, хто послав наших солдатів до тієї країни. І в той час додав, що "чим довше наші миротворці знаходитимуться в Іраку, тим більше буде в нас (тобто у фракції Тимошенко –Ю.Л.) шансів реалізувати свою позицію в парламенті". Про долю цієї ініціативи нічого не чути.

Втім, усі інші учасники політичного мейнстріму – і провладні, і опозиційні – так само просто балакатимуть на цю тему, намагатимуться сказати те, що хочеться почути виборцю. Реально жоден з них палець об палець не вдарить для того, щоб наші вояки сказали колишнім підданим Саддама “До побачення!”. Бо життя наших солдатів – це не той предмет, через який вони можуть посваритися з Вашингтоном, котрий найбільше зацікавлений в українській військовій присутності там. І така геополітична „незалежна залежність” – насправді набагато вагоміший „внесок” режиму Кучми у визначення ролі Україні в міжнародній політиці, ніж факт присутності в Іраку українських солдат.

Втім, не виключено, що якісь реальні кроки в напрямку зміни нашої політики в Іраку можливі будуть тоді, коли їх почнуть робити європейські країни. Тоді, може, і Київ до них приєднається.