Приводом для його проведення стала ситуація, що склалася навколо газети "Сільські вісті" та рішення суду про її закриття. Етнічні проблеми сучасної України, шляхи їхнього розв’язання та роль у цьому засобів масової інформації – от що мало стати предметом дискусії.

Відкрив круглий стіл відомий політолог Данило Яневський. Він презентував документальний фільм Олександра Даруги "Арнольд Марголін: визначний українець і єврей". Фільм цей мав задати тональність усьому обговоренню: видатний адвокат, політик, дипломат був видатним сином єврейського народу – і водночас видатним сином України; його життя стало прикладом того, що поняття ці аж ніяк не є суперечливими. Подальше обговорення сучасних проблем сучасної України засвідчило, що до всезагального розуміння цього факту, на жаль, ще далеко.

Геннадій Удовенко, голова парламентського комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин відзначив, що менталітет переважної більшості українців ще від радянських часів вихований на образі ворога. Колишній голова НРУ відзначив, що й тепер "для нас, рухівців" образ ворога – це Москва, для комуністів – Вашингтон. Ми так виховані, - підкреслив депутат, зауваживши, що рухівський менталітет спрямований не проти етнічних росіян, а проти російського неоімперіалізму. Інша річ, що впливає на міжнаціональні стосунки в Україні, - це вихований в українцях комплекс меншовартості. На його думку, справа не в антисемітизмі, українофобстві чи русофобстві, проблема саме в пострадянському менталітеті.

Українцям близькі проблеми національних меншин; українці – толерантний, миролюбний народ, підкреслив Удовенко. Мойсей водив євреїв пустелею 40 років, поки в них не визріло прагнення будувати свою державу й націю. Нам треба пройти цей шлях за 20 років. Та й Мойсея на чолі нації досі немає. Головна надія зараз – на нове покоління. На те, що воно впорається з завданням створення політичної нації, на кшталт американської чи французької. Що воно вважатиме себе українцями незалежно від етнічного походження. Президент, за словами колишнього міністра закордонних справ, лише одного разу вжив термін "політична нація" – а потім чомусь припинив. Депутат (як і далі деякі інші промовці) послався на те, що неоціненним досягненням України є той факт, що наша держава уникла міжнаціональних конфліктів, на відміну від своїх сусідів. (Факт цей є справді неоціненним, - додамо від себе, - але останнього часу згадки про нього стали до того заяложеними, їх до того часто використовують як універсальне виправдання від будь-яких звинувачень у будь-яких політичних невдачах, що належно оцінювати його стає дедалі важче.)

Основну частину своєї доповіді Геннадій Удовенко присвятив змалюванню законодавчої діяльності – власної й загальнопарламентської. Та іншим фактам, які можна об'єднати під рубрикою "наші досягнення". Він навів статистику, згідно з якою національні меншини становлять 22% населення України. Перерахував низку документів, уже ухвалених законів та підготованих законопроектів. Зазначив, що в Україні для національних меншин створено сприятливе правове поле демократичного типу. Верховна Рада ратифікувала конвенцію про захист національних меншин та декларацію ЮНЕСКО, що зобов’язує ЗМІ до толерантності та відстоювання національної рівності. Приділив доповідач увагу й ратифікації Європейської хартії меншин них мов. Національні мови не несуть загрози, загрозу несе лише російська мова, - сказав він і зауважив, що Україна взяла на себе зобов'язання, яких не брала жодна європейська країна. За його словами, уряд не має коштів профінансувати втілення цієї хартії, а потім буде звинувачувати європейських експертів у втручанні у внутрішні справи. Так у нас завжди реагують на критику, за радянським стереотипом, сказав депутат.

Звинувачення України у ксенофобії та антисемітизмі, на думку депутата, є безпідставними: на державному рівні цього немає. Націофобія існує у припустимих межах, на побутовому рівні й пояснюється пережитками попередніх епох. (До болю знайоме пояснення, чи не так?) . Виявляється вона й щодо українців. Трохи згодом депутат ще раз підкреслив, що ксенофобія не вичерпується антисемітизмом, зокрема, у пресі з'являються антиукраїнські, антиросійські, антикримськотатарські, антиримські публікації. Останнього часу вони почастішали, що пов'язане з виборчими перегонами. Очолюваний Удовенком комітет ВР звертався до державних органів, зокрема, й до Президента, щодо публікацій у газетах "Ідеаліст", За вільну Україну", "Нескорена нація".

Конфлікту навколо "Сільських вістей" Геннадій Удовенко торкнувся одним реченням: закриття газети має суто політичні причини, його мета – то припинення роботи опозиційного ЗМІ з півмільйонним накладом.

Депутат розповів, що був здивований реакцією більшості депутатів на його вимоги скасувати ПДВ лише для україномовних видань. У той самий час, його дивує припинення фінансування єдиної в Криму україномовної культурологічної газети "Кримська світлиця" нібито через брак коштів. У той самий час, за його словами, у прикордонних областях, зокрема Одеській, Чернівецькій та Закарпатській, газети національних меншин подеколи стають рупором неповаги та претензій до України.

Закони є, вони ґрунтовні, запобігають конфліктам та забезпечують злагоду, - підсумував Удовенко. Що ж до журналістів, він додав: журналістика вимагає етичності, як ніяка інша професія, й кожне необережне слово може перетворитися на ображення гідності. Наостанок він запропонував журналістам ухвалити зведений кодекс поведінки ЗМІ і пообіцяв, що очолюваний ним комітет буде домагатися державної підтримки ЗМІ, що виходять мовами національних меншин.

Справжня дискусія розгорнулася під час подальших виступів. Утім, за конкретною проблемою закриття "Сільських вістей" майже загубилася загальна проблема міжнаціональної злагоди та ролі преси в її досягненні.

Голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко однозначно став на захист "Сільських вістей". На його думку, те, що сталося, є звичайною політичною розправою. Статті в газеті є фрагментами книжки професора Яременка. Але ані на книжку, ані на автора позовів не подавали. До того ж, перша публікація в газеті була в листопаді 2002 року, друга – у вересні 2003. Чому зреагували лише тепер? До того ж, - запитав доповідач, - чому ніхто не навів прикладів, що хтось, почитавши статті Яременка в "Сільських вістях", пішов бити євреїв? Де ж тоді розпалювана ворожнеча? Лубченко навів приклад організованої в Україні зустрічі журналістів Молдови та Придністров'я, що завершилася нічим – кожен розмовляв про своє й виправдовував власну позицію, не чуючи опонентів. Отакою, на його думку, є й дискусія щодо даного питання.

У нашій, українській історії є ще більше непорозумінь. Досі є полярною оцінка Переяславської Ради, УПА, досі є непримиренними погляди. Чому ж тоді ніхто не подає до суду позовів із вимогами закрити видання, що обстоюють протилежні позиції? Публікації в "Сільських вістях" мають стати предметом круглих столів, наукових дискусій, а не судових рішень, - на думку Ігоря Лубченка.

За словами голови НСЖУ, соціологічні дослідження виявили, що в Данії 68% молоді вважають, що іммігрантам у цій країні не місце. Отже, проблема міжетнічної напруженості існує, мовляв, скрізь. (Все ж таки від себе додамо, що подібне порівняння є недостатньо коректним. Різними є ситуації. У Данії є конфлікт між корінними мешканцями, з одного боку, та новоприбульцями (до того ж, потенційними), з іншого. Тобто, спротив перетворенню автохтонної нації на переселенську. Що ж до України, то йдеться про напруженість у стосунках між різними етнічними групами корінних мешканців).

Доповідач висловив здивування щодо закону, згідно з яким уся реклама має друкуватися українською мовою. А чому в угорськомовній газеті не може бути реклами угорською мовою? - спитав він. Адже й рекламодавці зацікавлені, аби їхню рекламу читали якомога більше людей. Також дивним для нього є питання з ПДВ. (Зауважмо побіжно, що, напевне, якщо автори цього положення й хотіли допомогти україномовній пресі, то зробили це надто неоковирно. Що й викликає нарікання навіть у тих людей, яких неможливо запідозрити у зневазі до української мови чи в небажанні допомогти їй посісти гідне місце).

Також Лубченко зазначив, що в Україні почали виходити газети литовською та естонською мовами.

Рішуче підтримав закриття "Сільських вістей" заступник голови асоціації "За міжнаціональний мир і злагоду в Україні" Олександр Найман. Німецький нацизм, що був ворогом усіх народів, починався саме з антисемітизму, - так почав він свою емоційну промову. Це – типовий початок нацистських рухів. Як він повідомив, за останній рік, за даними моніторингу Євроазійського єврейського конгресу, кількість антисемітських публікацій в українській пресі зросла на 73% й перевищила цифру 250. Як ніколи раніше, антисемітизм виявляють люди з високими науковими званнями та державними посадами. Причиною доповідач назвав діяльність МАУП, чиї співробітники, на його думку, друкують подібні статті, й чиїм професором є автор статей у "СВ"; також академія поширює антисемітські - на думку Наймана. - брошури, видані іншими. Найман навів приклади деяких публікацій журналу "Персонал", зазначивши, що деякі вислови з них збігаються з висловами з "Майн кампф". Ба більше: за його словами, авторами виступали представники асоціації німців України (що провокувало в читачів проводити цілком певні історичні паралелі) – хоча президент асоціації відмежувався від цих статей. (Зазначимо, що й МАУП, і журнал „Персонал” заперечують антисемітський характер згаданих Найманом публікацій.) За словами Наймана, антисемітизм завжди йде поруч із українофобією. Згадані статті в "СВ" містять твердження, буцімто з українського боку ми бачимо схиляння перед "жидами" та підлабузництво щодо них. Хіба для нормального українця це не звучить образливо? Він послався на публікацію "Персоналу", де містилися слова про те, що нібито Україна, на відміну від Палестини, не доросла до того, щоб боротися до національне звільнення. Чи так уже потрібно Україні, щоб у ній були збройні сутички, мов у Палестині? - запитав доповідач. Також він звинуватив авторів подібних публікацій у тому, що вони посилаються на вирвані з контексту цитати Шевченка та Франка, а отже, сприяють зміцненню стереотипів про нібито антисемітизм поетів та антисемітизм українців як нації. У тих самих публікаціях оспівуються Микола ІІ та Солженіцин – але ніхто не протестує.

Рішення суду про закриття „Сільських вістей” доповідач назвав бездоганним, мов теорема Піфагора. Але, як він уважає, в ситуацію було домішано багато політичних інтересів – адже ніхто не хоче втрачати аудиторію. Якщо закриття газети було замовленням влади, - вів далі Найман, - тоді за таку владу треба голосувати обома руками. Чому ви не подавали позовів із власної ініціативи? Чому дозволили ситуації зайти так далеко? – звернувся він із риторичним запитанням до Ігоря Лубченка. Наступне зауваження було адресоване народному депутатові Миколі Томенку: законодавча вимога надрукувати спростування (щодо якої депутат стверджував, що саме вона мала б бути першою вимогою суду, а лише в разі відмови „СВ” могло б ітися про їхнє закриття) стосується ображення честі та гідності конкретної особи – тобто, юридичної ситуації зовсім іншого різновиду. Промовець назвав імена деяких народних депутатів, що стали на захист „Сільських вістей”, і пригадав їхні доволі брутальні стосовно національностей висловлювання в їхньому радикально-націоналістичному чи компартійному минулому. Ішлося, зокрема, про Червонія, Шкиля та Сіренка. Чи ви нормально почуваєтеся в їхній компанії? – звернувся він до тих, хто вважає закриття газети безпідставним. Захищаючи газету й замовчуючи причину її закриття, Соціалістична партія перетворюється на націонал-соціалістичну, - підсумував Найман. І навів приклад того, що антисемітська пропаганда дає свої ганебні результати: перед єврейською Пасхою у Коломиї було поширено листівки, у яких людей закликали берегти своїх дітей від євреїв, які нібито за ними полюватимуть.

Що ж до нібито дискусійного характеру публікацій у „Сільських вістях”, то промовець зауважив: ті з числа ЗМІ, хто закликає до подібного роду дискусій, як правило, самі дискутувати не хочуть і статей із протилежними поглядами не друкують. Найман зауважив, що першим кроком асоціації, одним із керівників якої він є, до видань, що припустилися антисемітизму, завжди є лист із проханням надрукувати запропоновану асоціацією статтю-спростування. Якщо видання погоджується, надалі асоціація знімає будь-які претензії до нього. Саме так було з журналами „Політика і час” та „Перехід-IV”, „Интересной газетой”. На відміну від того, „Сільські вісті” категорично не допускають іншої думки на свої шпальти.

Олександр Найман побажав журналістам ретельно вивчати предмет, перш ніж про нього писати. Із жалем він зауважив, що досі немає підручника чи посібника з історії національних меншин України. Очолювана ним асоціація подавала багато пропозицій, усі, нібито, за, але справа так і не зрушилася з місця. Національні меншини мають допомогти журналістам оволодіти знаннями про них.

Член Європейського молодіжного парламенту Василь Мирошниченко зазначив у своєму короткому виступі, що події навколо „Сільських вістей” є краплею у величезному піарі. Він також зазначив, що у США існує стереотипний імідж українців як катів єврейського народу – але, з іншого боку, є очевидним, що більшість ЗМІ не лише в Україні, а й в усьому світі контрольовані людьми з єврейською кров’ю. На його думку, ХХІ століття є століттям новітніх технологій, глобалізації та універсалізації. Зникають етнічні розбіжності, натомість, зокрема, у Європі постає нова спільнота – європейців. Тому, на думку промовця, тема антисемітизму втрачає свою актуальність. Треба вести мову про щось нове, модерне. Чи всі євреї відчувають себе українцями, а Україну – своєю рідною землею? – запитав він.

Науковий співробітник Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталія Беліцер окреслила дві проблеми: рівень обізнаності журналістів у міжетнічних проблемах і рівень обізнаності в них народних депутатів та суб’єктів законодавчої ініціативи. Нині цей рівень є вкрай низьким, - на думку доповідачки. Законодавці та журналісти працюють, не розуміючи змісту та наслідків того, що вони роблять. Це призводить до незнання та нерозуміння сучасних тенденцій, практики та права, зокрема й східноєвропейських. Новим законом Угорщини передбачено заходи з підтримки груп населення, що становлять меншини, перебувають в умовах дискримінації та потребують спеціальних прав. В Україні характерним був приклад із НДС на друковані видання. В Україні досі не розуміють необхідності існування засобів посиленої підтримки окремих груп, зокрема й етнічних. Дуже легко, перехопивши гасла ліберальної демократії, маніпулювати ними – а в підсумку це призводить до викривлення їхнього змісту.

Підтримку меншинних груп у нас тлумачать як порушення принципів демократії та рівності, як надання привілеїв. Саме буквальний підхід, коли не було взято до уваги мету й ідею документа, було продемонстровано під час ратифікації Європейської хартії меншинних мов. Адже зміст і сенс Хартії полягає в тому, щоб зберегти спадщину всіх етносів Європи, всі її мови – особливо ті, що перебувають у загроженому стані, на порозі знищення. Під це визначення цілком підпадала українська мова в Україні. Відповідно до Хартії, держава, що до неї приєдналася, бере на себе зобов’язання розширювати володіння та застосування зникаючих мов, а також розширювати їхнє застосування в офіційному вжитку. Але суб’єкти законотворчості цього не зрозуміли. Було ухвалено президентський проект закону про ратифікацію, а не той, що було підготовано Інститутом демократії. Через рік – звіт. Який він буде?

Дослідниця вважає, що події навколо „Сільських вістей” було перетворено на сенсацію, як не на чорнуху. Утім, журналісти не звертають увагу на актуальніші питання. Зокрема, на вакханалію, що відбувається в Криму. Антикримськотатарська, антимусульманська істерія, що там роздмухується, безліч антиісламських публікацій у місцевій пресі можуть призвести до вкрай тяжких наслідків. Журналісти не звернули увагу на вкрай важливу подію: 24 лютого Європарламент ухвалив резолюцію, якою депортацію чеченців та інгушів 1944 року визнано актом геноциду.

Прогалиною залишається загальне явище ксенофобії, - вважає Беліцер. Україна залишається країною з найнижчим у Європі рівнем антисемітизму. Але тенденції до зростання ксенофобії є. Це – одна з небагатьох сфер, де розвиток України збігається з загальноєвропейськими тенденціями. Треба виявляти причини, чому так відбувається.

Наталія Беліцер зазначила, що рішення про закриття „СВ” не було бездоганним. Воно було одиничним винятком. Скільки разів подавали позови проти „Кримської правди” – найтиражнішої на півострові газети, наводячи приклади відвертого порушення честі й гідності, друковані газетою брудні антиукраїнські анекдоти. Заяви дуже довго не брали до розгляду, а потім суд вирішив: порушень немає. Виявляється, це – свобода слова. Де інший прецедент виграного суду? Яка буде реакція читачів? У євреїв це виходить, а більше ні в кого. У суспільстві запанує глибока образа. Антисемітизм не зменшиться, а тільки збільшиться. Справа „СВ” – це суто політична акція.

Тетяна Котюжинська, юрист Програми правового захисту та освіти ЗМІ YREX U-Media, почала свій виступ із заклику не займати позицію страуса, а давати інформацію, навіть про найнеприємніші події. Існує рекомендація Ради Європи „Про мову ненависті”, де міститься заклик спрямовувати заходи протидії проявам, зокрема, етнічної нетолерантності на основоположні причини ганебних явищ, а не на їхні наслідки. Було наведено приклад справи Європейського суду „Єрсилд проти Данії”. Журналіст Єрсилд надав слово скінхедам із метою донести до суспільства наявність такого явища й відповідний йому спектр думок, притаманних певній частині суспільства. Датський суд покарав журналіста, але Євросуд вирішив, що журналіст зобов’язаний інформувати суспільство про думки, які є всередині нього.

Промовиця провела аналогію з подіями навколо „Сільських вістей”. Чи винні в тому, що сталося, журналісти, чи суспільні процеси та громадська думка? Чи можна журналістам „СВ” забороняти доносити наявні у суспільстві – хай навіть екстремістські – думки? (Зауважмо в дужках, що в даному разі аналогія видається не надто коректною: у випадку „СВ” йшлося про авторський матеріал і авторські висновки, а не донесення журналістом наявних у суспільстві думок.) За словами Котюжанської, Конституція передбачає захист тільки від порушень громадського спокою, а також від образи честі та гідності, до того ж конкретної особи, а не етнічної групи. Суддя Саприкіна, до того ж, порушила багато процесуальних норм. Реагуючи на публікації „Сільських вістей”, ми мусимо дати гідну відповідь, але пам’ятати, що свобода слова є основоположною свободою, вилучення з якої можуть бути лише за виняткових випадках. Саме такої є роль ЗМІ – доносити думки.

Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіа-профспілки, ведучий круглого столу, зазначив, що в Україні немає чітких правил висвітлення конфліктів. Неможливо визначити межу, що розділяє дозволене від недозволеного. Багато журналістів уважають, що про такі ситуації краще взагалі не писати. На круглий стіл було запрошено широке коло ЗМІ. Їхні представники не прийшли, не прийшли телеканали. (Варто зауважити, що запрошені представники „Сільських вістей” також не виявили своєї присутності.) Найвідоміші ЗМІ намагаються уникати важливих для суспільства проблем. Унаслідок ухвалюватимуться такі закони, що тільки провокуватимуть конфліктні ситуації. Зараз усе дозволено. Це добре, але мусять існувати запобіжники. У Швеції, наприклад, де існує обмеження на імміграцію з конфліктних регіонів, є адаптовані правила журналістської поведінки. Утім, виходять дуже гострі статті, що провокують дискусії в суспільстві.

Як „контролювати” поведінку журналістів? Тільки внутрішньо, корпоративно. Для них має бути орієнтир: або порядність – або гроші.

Ніколае Тома, головний редактор румуномовної газети „Зориле Буковиней” , загострив увагу на проявах адмінресурсу в газетах, адресованих національним меншинам. Перед парламентськими виборами тодішній глава обладміністрації, а нині посол України в Румунії Теофіл Бауер вимагав від газети, щоб вона друкувала агітацію за його брата Михайла та надані ним матеріали. Позиція газети була принциповою: рекламні матеріали не друкуються безкоштовно. Спроби розмістити в газеті спущені „згори” матеріали тривали й потім. Представники меншин, яким адресовано газету, що перебувають на високих посадах, іноді сприймають її як кишенькову. Це – проблема не лише Буковини.

Леся Алексєєнко з житомирської „Газети польської” зазначила, що подеколи представники самої польської громади виступають за те, щоб газета мала безпроблемний, культурницько-етнографічний, просвітницький характер. Їм не подобається, що конфліктні ситуації всередині громади виносяться на загальний розсуд. Вони не хочуть мати в газеті політики. Чи ви б читали газету, в якій немає актуальних проблем? – дивувалася промовиця.

Головний редактор одеської газети „Роден край” Дора Костова з жалем відзначила, що газети національних меншин було передано з відання Верховної Ради до Держкомнацміграції. Кожні відвідини Києва закінчуються розчаруванням. Редакторів видань національних меншин ніхто не хоче чути. Питання не розв’язуються. Ми ставимо проблеми не з огляду на національні проблеми – а нас називають націоналістами.

Розвиток етнічних громад гальмується деякими представниками власне цих громад. Навіщо нам болгарська мова, історія? – питають вони. Навіщо завантажувати дітей, адже шкільні програми й без того перевантажені? Колективні рішення про непотрібність вивчення болгарської мови подеколи ухвалюють учителі в болгарських селах.

Промовиця поділилася враженнями від перебування дітей у літньому таборі, де було зібрано представників різних національностей. Дітям це дуже сподобалося, вони навчилися словам, пісням, танцям, кулінарії різних народів. Ці діти вже ніколи не стануть ксенофобами. Але на оголошену після повернення школярів прес-конференцію ніхто не прийшов...

Представниця Кременчуцької незалежної медіа-профспілки Євгенія Гамза вважає, що проблеми євреїв України перебільшуються. Сама вона визначила себе як людину без національності, бо всі її бабусі та дідусі – різного етнічного походження. За словами кременчучанки, замовчується той факт, що за 12 останніх років з України виїхало більше 3 мільйонів росіян, тоді як євреїв – усього близько 300 тисяч. (Від себе зазначимо некоректність порівняння: не було взято до уваги відносну кількість тих, хто виїхав, до цілого складу того чи того етносу. У кулуарах Наталія Беліцер звернула увагу на ще одну некоректність: наведена цифра є цифрою абсолютного зменшення кількості чисельності етнічних росіян. Насправді ж головною причиною такого скорочення є зміна етнічної самоідентифікації, коли діти від змішаних шлюбів, що раніше декларували свою належність до російського етносу, тепер дедалі частіше ідентифікують себе з українцями.) Хоч на кого „наїжджають”, а ніхто, окрім євреїв, не звертає на це уваги, - наголосила промовиця, застерігши, що не є ані єврейкою, ані антисеміткою.

От на такій „мажорній” ноті й завершився круглий стіл. Чи наблизив він присутніх до розуміння проблеми, не кажучи вже про шляхи виходу з них? Навряд чи один захід міг це зробити. Ще більше на жаль, що подібні дискусії виникають, як правило, після якоїсь події, що струшую ціле суспільство. Коли емоції зашкалюють, і шукати виходу з ситуації, що вже стала доконаним фактом, доводиться у режимі цейтноту.