Так ось тримайтеся за стільця, шановні колеги! Польський часопис, що вмить став таким шанованим у нашій країні, був лише своєрідним гучномовцем. А відповідні дослідження в Україні і систематизацію зібраної інформації для нього провів наш співвітчизник – журналіст Орест Сохар, заступник головного редактора журналу “Політика і культура”, того самого, першим шефом якого був славної пам`яті Олександр Кривенко.

У чому сенсаційність? – запитаєте ви. А уявіть, що напишу я десь у нас, мовляв, позашлюбний син Президента України зробив дитинку позашлюбній дочці глави адміністрації свого татуся. І ви скажете, що в автора біла гарячка. Але варто мені послатися при цьому на журнал “Wprost”, газету “New-York Times”, газету “Globe and Mail” або щось подібне, і ви зразу поставитеся до згаданої інформації з повагою.

Отож, опублікуй Орест Сохар такі дані в українських медіях – і на це ніхто не звернув би уваги. Або в кращому випадку хтось із колег піддав би їх суворій перевірці і критиці. Навряд чи проти критики варто було б заперечувати. Адже запитань до результатів рейтингу може бути багато. Наприклад, чому туди потрапив Медведчук, але його товариш і брат Григорій Суркіс опинився поза списком? Пан Грицько, котрий є діловим партнером глави президентської адміністрації, як відомо, свого не упустить і не дуже допустить, аби його обділили. Але до польського видання не виникало жодних запитань. На нього посилалися як на істину в останній інстанції.

Орест Сохар розповідає, що для визначення найбагатших громадян нашої бідної Вітчизни було застосовано спеціальну методологію, на основі якої і виявлялися “переможці”. За його словами, способи визначення найбагатших у пострадянських країнах сильно відрізняються від підходів до розвинених економічно держав. Оскільки ринок непрозорий, оскільки власність часто формально не належить тому, хто нею володіє де-факто, – підрахунки в нас є значно складнішими і суперечливішими. Однак Орест провів їх, спираючись на допомогу фахових фірм.

За словами Ореста Сохара, після оприлюднення результатів рейтингу його “герої” Ахметов і Пінчук почали процес, так би мовити, ідентифікації власності. Тепер деякі підприємства, що належали їм де-факто, стали їм належати ще й де-юре. На його думку, це початок процесу створення прозорого ринку.

“Але застосуй я хоч десять методологій і опублікуй результати в нас, то мало б ефект – з гармати по горобцях, – каже журналіст. – А зі сторінок іноземного видання мало дуже авторитетний і солідний вигляд”.

Письменниця Оксана Забужко у своєму нашумілому романі “Польові дослідження з українського сексу” чи то цитує когось, чи то сама висловлює таку думку, що з`явися в українській літературі новий “Фауст” – він залишиться непоміченим. Певне, це стосується не лише літератури, а й культури загалом, в тому числі і журналістики. Ми все ще продовжуємо переживати період, коли нема пророка у своїй Вітчизні. Тим часом, Захід буває пророком вельми сумнівним. Згадаймо тільки, що свого часу поважна “New-York Temes” брехала про голод в Україні. Автор тієї брехні ще й удостоївся найшановнішої Пулітцерівської премії. Але для нас західні медія продовжують залишатися найвищими авторитетами.