Сьогодні „Детектор медіа” отримала ще два погляди на ставлення українських медіа до фігури Джорджа Сороса. Перша стаття – від журналістки пресового видання, яка побажала підписати матеріал псевдонімом (редакції ім’я відоме). Друга – від шеф-редактора інформаційно-аналітичної служби телеканалу „Інтер” Олексія Мустафіна. Ми публікуємо їх повністю.

При цьому від редакції лише зауважимо, що, багато в чому погоджуючись з обома авторами, ми, в той же час, дивуємося, чому ніхто з них не каже про професіоналізм журналістів як підґрунтя тих чи інших акцентів у матеріалах щодо приїзду Джорджа Сороса в Україну. Втім, насправді ми розуміємо, чому так відбувається. Існування „темників” у медіа, контрольованих АП та Кабміном ( важко повірити, що хтось із журналістів того ж таки „Інтера” та сайту „Подробности” дійсно вважає, що Сорос може зчинити в Україні революцію, а ланцюг останніх подій у Криму вже, мовляв, інспірований не без його участі) дозволяє переносити логіку праці за вказівками і на ті видання, які, насправді, такою логікою не користуються.

Більш того, ця ситуація повного абсурду посилюється, коли хтось саме з тих, хто працює за „темниками”, в той же час розповідає, що, виявляється, НЕ любити, наприклад, того ж таки Сороса можна і за власними переконаннями, а от любити його можна, лише або виконуючи „темники” від опозиції, або, в крайньому випадку, лише керуючись чинниками політичної доцільності. Та ще й при цьому плутає або змішує в одному котлі (і, знову-таки, важко запідозрити, що не навмисно, адже йдеться про думку професіонала!) суто інформаційні повідомлення агентства УНІАН, які лише передають зміст того, що каже Сорос (і саме це, і тільки це і є його справою, бо якщо інформагентство почне ставити під сумнів або давати якісь інші оцінки тим чи іншим заявам або подіям, то, власне, воно в ті ж самі „темниковські” ЗМІ і перетвориться, які оперують саме не фактами, а інтерпретаціями). Або ставить до полемічної статті, яка має на увазі привернення уваги до цілком конкретної проблеми (наприклад, ставлення до Сороса українських ЗМІ, яким той дійсно багато допомагав і допомагає), і автор якої за законами цього жанру не має і не може вдаватися у подробиці об’єктивної оцінки якихось інших аспектів теми – вимоги ті ж самі, що й до коментарів власне до самої фігури Сороса, якими пригощали нас телеканали есдеків... Ще раз підкреслимо, ми повністю погоджуємось з Олексієм Мустафіним щодо відсутності об’єктивних текстів про Сороса у всіх наших медіа. У той же час, на наш погляд, автор програми „Післязавтра” перевершив у цій статті самого себе, маніпулюючи словами, змістами, заявами політиків та медійними продуктами...

Втім, кожний з наших читачів може сам зробити висновки, в тому числі – і абсолютно протилежні редакційним.

Статтю „Детектив по-интеровски, или Незабываемые приключения Джорджа Сороса в Украине” читайте тут.

Напередодні приїзду американського мільярдера до Києва інтернет-видання "Главред" проводило опитування відвідувачів свого сайту – мовляв, у якій ролі їде до України Джордж Сорос. Більшість відповідала "на зубок" – "фінансиста майбутньої революції". Тих, хто вважає його меценатом і філантропом, виявилося менше, аніж впевнених, що Сорос репрезентує світове масонство.

Але не треба жахатися настроям відвідувачів одного сайту. Тим більше, що друге місце таки зайняла відповідь "це його особиста справа".

І справді – коли до вільної країни прибуває будь-яка людина, навіть найнеоднозначніша, – це її особиста справа. Є, звичайно, винятки. Але "персон нон грата" в країну не пускають, злочинців – одразу ж затримують. Якщо ж візу видали цілком законно, прикордонник повертає паспорт із словами "ласкаво просимо", а митник віддає честь – то які запитання?

НЕЛЮБОВ

З іншого боку – ніхто не може змушувати когось любити. Тим більше Джорджа Сороса. Не всім в Україні подобаються люди багаті. Особливо ті, які заробили свої гроші спекуляціями. Саме цим пояснюється така антипатія багатьох українців до місцевих олігархів. А чим для пересічної людини іноземний мільярдер кращий за вітчизняного мільйонера? Є, звичайно, і професійні "борці з багатіями" – комуністи і прогресивні соціалісти, наприклад. Сорос для них – мало не втілення вселенського зла. Наталя Вітренко без тіні іронії переконувала нас у "Післязавтра", що засновник Інституту відкритого суспільства – насправді представник "світового уряду", завданням якого є насадження маріонеткових урядів по всьому світу.

Сам Сорос, до речі, віддячує тією ж монетою – звичайно, не Вітренко чи Симоненку особисто – а комуністичному руху в цілому. Більшого антикомуніста годі й шукати. Є, звичайно. і антикомуністи, які ненавидять Сороса. Насамперед ті, хто вбачає в ньому руйнівника національних економік (як фінансового спекулянта, здатного підірвати курс не лише таїландського бата чи індонезійської рупії, але й, здавалося б, непохитного британського фунта) і національних держав (як мецената, що підтримує неурядові організації). А ще – не всім подобаються люди, які дають гроші іншим. Особливо, коли інші – твої конкуренти або політичні супротивники.

Ще раз наголошую – можна дивуватися, можна обурюватися цим фактом, але в Україні і досі є люди, які переконані, що Сорос мало не у власній валізі возить гроші своїм прихильникам. І нарешті, є ті, хто в усі ці казки не вірить, але просто відчуває до мільярдера антипатію. Чому, наприклад, Леонід Кучма має симпатизувати людині, яка свого часу відверто запропонувала йому піти з посади Президента, передавши владу тодішньому прем'єру? Запитання швидше риторичне. Він може зустрічатися з Соросом, обговорювати з ним проект "ширша Європа", перспективи євроінтеграції України і питання свободи преси, вони можуть один одному посміхатися, але всі добре знають – у Кучми гарна пам'ять. А відтак – кому і навіщо зупиняти „антисоросівський” вал у пресі чи затуляти рота комуністам з прогресивними соціалістами? Принаймні, дочасно.

ТЕМНИК

„29 березня в Україну прибуває відомий фінансовий спекулянт Джордж Сорос.

Коментар: тема важлива й актуальна. Аналітики припускають, що телеканали широко висвітлюватимуть подію, принагідно розповідаючи про злочинну тіньову діяльність Сороса та його структур.

При цьому буде використано таку логіко-інформаційну рамку: Джордж Сорос – справжній геній зла. Величезні капітали він нажив сумнівним шляхом. У 2002 році Паризький суд оштрафував його на 2 мільйони євро за злочинні махінації на французькій біржі. Всі свої дії Сорос узгоджує з урядом США. За інформацією деяких зарубіжних аналітиків, Сорос також є співробітником впливової таємної організації, яка обслуговує інтереси потужних тіньових кланів Європи та Америки.”

Цей „темник” ніхто нікому не передавав. Він був оприлюднений у програмі „Післязавтра” 22 березня. Текст написаний журналістом, який працює в програмі. За лічені хвилини. Але написати його міг би будь-хто. Якщо більш-менш уважно дивиться загальнонаціональні канали. І розуміє, якою є їхня редакційна політика.

То й хто хоче, може, звичайно, посперечатися – тонко чи „товсто” виконувалися редакційні завдання, кому принесла користь брутальність, з якою „різали правду-матку” деякі ведучі або ж який мудрагель вирішив пов'язати Сороса з нищівно розкритикованим ним Березовським. Але всі ці суперечки не змінюють головного – "єдина інформаційна політика" провідних телеканалів до жахливого передбачувана.

Чи варто було очікувати зміни цієї політики після 22 березня? Запитання, знову-таки, риторичне. Чи могла вплинути позицію каналів публікація іншого „темника” в „Українській правді”, через день – 24 березня? Очевидно, що ні. Та й чи для цього його оприлюднювали?

ТЕМНИК-2

У "Післязавтра" від 22 березня ми говорили і про інше. Про реакцію протилежного "медіа-табору". Нагадаю, ми прогнозували, що опозиційні ЗМІ, у свою чергу, керуватимуться такою "логіко-інформаційною рамкою":

1. Джордж Сорос – видатний меценат сучасності. Саме завдяки його грантам вітчизняні вчені після розпаду СРСР отримали змогу продовжити наукову роботу. На його гроші в Україні реалізовано сотні освітніх програм.

2. Негативне висвітлення діяльності Сороса – не що інше, як чергова атака на "третій сектор", тобто – неурядові організації. Вони муляють очі посадовцям, котрі бояться громАдського контролю своєї діяльності.

3. Допомога Сороса організаціям, які співчувають опозиції, – ніщо в порівнянні з російськими політичними інвестиціями, спрямованими на забезпечення перемоги кандидата від влади.

Перші два пункти були виконані повністю, на озвучування третьої тези (поки що?) сміливості, вочевидь, не вистачило. Власне, мене особисто здивувало навіть не це. А „надривний настрій публікацій на захист Сороса” (ці слова беру в лапки, бо впевнений, що такого захисту він не потребував). Дійшло до того, що Сороса, виявляється, „зрадили”. Хто? Українська держава, УТ-1 і „Інтер”! Як на мене, все це більше нагадувало істерику. Можливо, саме тому ніхто навіть не подумав хоча б у цих, „викривальних” публікаціях дати приклад сумлінного дотримання розпропагованих журналістських норм.

Жодних негативних фактів з біографії героя, жодної критичної думки на адресу „улюбленого мецената”, самі лише „схлипування” на кшталт – де ви бачили, щоб Сорос, даючи гроші, щось просив навзаєм? Не бачив, присутнім на зустрічах із „філантропом і меценатом” не був. Але думаю, що великого сенсу щось просити навзаєм у нього й не було. Навіщо, якщо ті, хто отримав гроші від його фонду, так відчайдушно кидаються на захист, навіть коли цього не просять? Ба більше – вимагають того ж від колег-реципієнтів.

Підкреслюю, я не поділяю думку, що Сорос розсилає співробітникам своїх Фондів або отримувачам допомоги хоча б щось на зразок „темників”. Але навіщо так тупо підставлятись? Навіщо давати аргументи на підтримку, скажімо, такої сумнівної тези: „Я ніколи не повірю, що кореспондент чи оглядач, який отримує платню з грантів Сороса, має право на власну точку зору, а тим більше – на об'єктивність”. Ці слова належать Юлії Тимошенко, але, гадаю, цієї думки дотримується не лише вона.

ВІЗАНТІЙСЬКИЙ АНЕКДОТ

До речі, про колег-реципієнтів. Микола Томенко встиг зарахувати до них навіть Віктора Медведчука. Логіка та ж сама – якщо громадський діяч очолює структуру, яка отримувала кошти від Сороса, він позбавляється права мати про нього іншу думку, окрім позитивної. Інакше – має повернути гроші. Якщо керуватися такою логікою – інші політики так добре ставляться до американського „благодійника”, бо не хочуть повертати гранти.

Але облишмо жарти. Ставлення українських політиків до обставин візиту Сороса насправді обумовлено суто політичним розрахунком. Далі – згідно із розписаними ролями. Леонід Грач з Петром Симоненком попереджують – „де Сорос – там біда”, Юлія Тимошенко обурена діями влади, Віктору Ющенку соромно, Дмитро Корчинський піарить своє „Братство” за допомогою клею і майонезу. Дещо несподівано Віктор Янукович підтримує гостя у намірах допомогти Україні забезпечити верховенство права і повідомляє йому, що саме це передбачено політичною реформою. Олександр Мороз мовчить. Воно й зрозуміло. Як „українському лівому” діяльність Сороса, йому подобатися не може, але й діяти за сценарієм комуністів він не може – в Соцінтерні не зрозуміють. Пікантності додає одна обставина. Відомий „борець із сіонізмом професор Яременко в „Сільських вістях” нещодавно зарахував соросівський фонд „Відродження” до інструментів „чужорідної політичної сили”, що фактично контролює міжнародну торгівлю, національний капітал, засоби масової інформації, книговидавничу сферу України. Мороз, Ющенко і Тимошенко підтримали Яременка, назвавши його статтю виваженою і об'єктивною. Лідер "нашоукраїнців", щоправда, згодом запропонував автору і газеті таки вибачитися. Але Сан Санич стоїть на своєму. І виступати на підтримку "чужорідної політичної сили" йому, мабуть, незручно.

А ось Микола Томенко по всіх усюдах розповідає про "визвольну місію" Сороса. Виявляється, з його приїздом і "темників" поменшало, і боротьба з адмінресурсом почалася. Очолює боротьбу з цим клятим ресурсом сам президент. І першою перемогою став дозвіл Соросу провести "круглий стіл" з його участю у Лівадійському палаці – останній, як відомо, зараз перебуває у віданні державного управління справами. Ну що ж, перемога і справді суттєва.

До того ж не остання. Бо наступного дня адмінресурс зазнав ще відчутнішої поразки – Леонід Кучма таки прийняв Сороса особисто. "Українська правда" цілком серйозно підозрює, що зустріч хотіли зірвати. Цікаво було б і справді подивитися на людину, яка спробувала б скасувати зустріч Президента з тим, з ким він справді хотів зустрітися. Схоже, що Томенко вирішив погратися у візантійщину – і закрутити "дорослу" двірцеву інтригу. А вийшов – анекдот.

Як на мене – не надто пристойний. І не дуже смішний.

СЕКРЕТ ЧЕРПАХИ ТОРТИЛИ

Найнезабутнішнє враження тижня – зміст бесіди Леоніда Кучми і Джорджа Сороса. Той, хто полюбляє страви української політичної кухні, – мав бути в захваті! Якщо вірити офіційним джерелам – все виглядало приблизно так.

Співбесідники обмінялися думками з приводу геостратегічних викликів і свободи слова, після чого Сорос запитав у Кучми – а чи чув той щось про „темники”? І гадки не маю – відповів гарант. „Філантроп і меценат” розповів. Президент здивувався і обіцяв „розібратися”. Сорос вдовольнився відповіддю і повернувся до обговорення концепції „ширша Європа”. А вже згодом розповів журналістам – він цілком припускає, що глава держави і справді був заскочений цим запитанням, а інструкції для ЗМІ розсилають якійсь невідомі, які просто „перевищують свою компетенцію”. Ви не вірите в цю історію?

Дарма.

Ви ж повірили в зворушливу історію про те, як Сорос не знав про події у Грузії, а участь в „революції троянд” співробітники його фонду брали як приватні особи, навіть не поставивши „мецената” до відома? Мабуть, теж „перевищили свою компетенцію”. Теж не вірите? Тож знайте – Сорос ніколи не організовував жодних державних переворотів. Як передає кореспондент УНІАН, він взагалі „не підтримує революції для демократичних перетворень”. У Сороса просто „природна антипатія” до революцій. Він „завжди підтримує легальні методи”. І взагалі – з Президентом Кучмою в нього "хороші стосунки".

Ось так Карабас-Барабас із "темників" перетворився на доброго татуся Карло. Хто знає – чи не це мав на меті автор сценарію від самого початку? Маріонеток використали – і тепер акуратно складуть до шухляди. Наступного разу вони можуть вийти на сцену навіть без ляльковода. Як танцювати – вони знають вже краще за своїх "вчителів". Акторська майстерність шліфується у жорсткій конкуренції між сусідніми театрами.

Щоправда, секрет черепахи Тортили полягає в тому, що старанність виконавців не перетворює балаган на класичну оперу. Арлекіну не стати Робесп'єром, а П'єро – Дантоном. І революція у їхньому виконанні нагадуватиме в кращому випадку "бунт на колінах". Проте чи винуваті в цьому лише ляльководи? І чи варто запитувати про імідж країни, коли не цінують навіть власну репутацію?