За тих часів, коли Рівне було Ровно, пана Кучми ще не було. “Догулював” термін Леонід Макарович. А Леонід Данилович є сьогодні. Або як каже моя знайома, полюбляючи фіксувати мить, він є тут-і-тепер. Спитаєте: а до чого тут Кучма і волинський край? Просто минулого тижня перша персона держави вібрувала на тих теренах. Не знаю чи з великого хотіння, але там є атомна станція і, відповідно, плетиво застарілих проблем, пов’язаних з її експлуатацією. Несповідимими шляхами і мені довелось там опинитись. Незалежно від Леоніда Даниловича.

Якось так вийшло, що весь той “волинський” час ми були поруч. Само собою, глава держави про те й не підозрював, але я знала… Мене постійно тривожили збуджені радіохвилі і державний голос з традиційним затинанням поміж словами. Про атомну станцію говорилося мало. Тільки те, що доведеться державі потрусити своїм гаманцем (читайте: нашим) – мовляв, міжнародна спільнота обіцяла-обіцяла, але “базаром” все й окошилося…

Але повторюю: місцеве “радейко” пунктирно обходило станцію. Більше й розлогіше про новобудову: Балашівський колегіум у рівненській області. Не знаю чого цим поважним словом названо звичайну школу. Нехай і злісно вкомплектовану комп’ютерами, двома тенісними кортами та філією художньої студії.

А мо’ й справді якась виняткова? Адже має не тільки волейбольний та баскетбольний майданчик, але й кімнату-музей ім. Леоніда Даниловича. Тільки от, хоч "зарежте", не втямлю, які експонати прикрашають балашівську світлицю… Спробую підключити свої екстрасенсорні здібності. Вони, як правило, дрімають, але якщо така справа…

Бачу: світла простора кімната. Ні, не шпалери, білосніжна штукатурка. Біля дверей, на столику – книга відвідувачів. Навпроти, на іншому, трохи вищому, столику – президентська книга "Україна – не Росія". Не знаю, чи вона тихенько собі лежить, чи на якомусь барвистому гаптуванні. Не впевнена, не бачу… Десь у куті мистецький колорит регіону, але його мало. Все більше історичної фотохроніки. Леонід Данилович посміхається, благородно сумує, на іншій крепко замислений, "ручкається" з Клінтоном; далі, схимно склавши долоні, поруч з Олександром Омельченком у Михайлівському соборі. Там є ще... ...Але даруйте, якась немов пелена перед очима. Нічого такого "діточого" в музеї нема. Ні світлини в матроському костюмчику, ні в обіймах з улюбленою цяцькою. Так само, як і компромату. Даруйте, вульгарного наклепництва. Навіть згадки про всі ті гнилі плівки, “кучмогейт” і т.д. Немов і не було, немов цей “капрічос” всім наснився…

“Якби всі політичні сили спрямували свої зусилля на творення, а не на звинувачення один одного – вигляд нашої країни був би іншим”, – сказав Президент і посадив біля школи дерево. Це вже по всіх співах, танцях, панегіриках. Така собі урочиста крапка. Породу “крапки” місцеве радіо не уточнило. Мабуть, дуб… Таж не “берьозка”? Як не крути, упівський був край.

Замість епілогу:

Котрась із вчительок, повноважена “артіллю” школи, після всіх дифірамбів своєму Президентові висловила колективне побажання присвоїти Балашівському колегіуму ім’я Леоніда Кучми. Знаєте, мені не причулося.