Березень цього року видався плідним на довколоґендерні дискусії. Міжнародний жіночий день виявився напозір природним приводом не лише для квітів і привітань, а й для ненав’язливого розв’язання розмови про жіночі права, фемінізм і квотування кількості жінок у парламенті. Особливо активну участь у ній взяли провладні медії (УТ-1, ICTV, „Понедельник”). Якщо зіставити цілковите іґнорування цього питання протягом останніх 13 років (а також увагу до 8-го березня у найкращих радянських традиціях) і ескалацію політреформи, можна дійти цікавих висновків.

Загалом, кажуть, українцям пощастило, адже в нашій мові слово „людина” – жіночого роду. Не знаю, чи має це свідчити на користь іманентної ґендерної чутливості українців – і чи про це ж свідчить те, що в англійській мові, де роди мають тільки живі істоти, „країна” і „судно” також жіночого роду, – однак більшість ініціаторів розмов на ґендерну тематику поза фахово-академічними колами цей факт тішить. Однаковою мірою тішить їх і те, що власний життєвий досвід беззаперечно потверджує фактичне рівноправ’я жінок і чоловіків в Україні.

Саме з таких „втішних” висновків і почав свою передостанню програму „Наголос” на УТ-1 Михайло Погребинський – наразі останній акорд розлогої березневої думи про долю жіноцтва. Тема програми – чи потрібно вводити представницьку квоту для жінок у парламенті. Причина її появи в ефірі 22 березня зрозуміла: наступного дня парламент мав голосувати закон про вибори, де фігурує поправка Миколи Рудьковського щодо 20% квоти представництва осіб протилежної статі у передвиборних списках політичних партій. Голосування, щоправда, перенесли, але на момент запису програми про це ще ніхто не знав.

Можливо, тому, дебатуючи виправданість і доцільність такої практики, і ведучий, і гості жодного разу не згадали про те, що щойно 16 березня Верховна Рада не підтримала два законопроекти – депутатський і урядовий – про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, які мали значно ширшу сферу застосування, ніж саме лише парламентське представництво. Очевидно, в контексті нинішнього вдосконалення політичної системи та приведення її у відповідність до європейських норм законодавча надлишковість не вітається. Зрештою, Євросоюз наполягає на квотуванні парламентського представництва, а не на змінах в системі освіти чи в Цивільному кодексі. От ним і варто опікуватися.

Саме так і сформулювали перше й головне питання програми її автор і ведучий Погребинський і безіменний автор початкового сюжету: „Чи наблизить нас 20% квота до європейських стандартів?”. Друге стрижневе питання дискусії, участь у якій взяли соціолог Світлана Оксамитна, депутат Микола Рудьковський і письменник Олесь Бузина, у виконанні Погребинського прозвучало так: „Як відомо – я не знаю, наскільки це правда, я не фахівець, – але говорять, що жінки так створені природою, що ніби-то вони консервативніші за чоловіків,... що, так би мовити, імпульс проґресу йде в основному від чоловіків, а жінки зберігають традицію. У стрімкий час зміни всього, технологічного буму, може, рішення, яке ви пропонуєте, буде не найефективнішим саме з точки зору адаптації законодавства до нових вимог?” (курсив автора).

Ці два питання не лише цілком сформували студійну розмову. Вони, як на мене, дуже добре окреслюють рівень усвідомлення і ставлення до проблеми жіночих прав (і квотування, як одного з її аспектів) у суспільстві загалом і в медіях і політикумі – зокрема.

На перший погляд, постановка питання про рівні права жінок і чоловіків у контексті європейських (себто в загальному розумінні – цивілізованих і демократичних) норм повинна тішити. Як не прагненням до Європи, то принаймні розумінням того, наскільки далекими ми є від цих стандартів. А розуміння, як відомо, перший крок до видужання. Втім, одразу ж хочеться перепитати: а якби не було євростандартів (читай – євровимог), чи тоді реалії вітчизняної ґендерної політики чи, точніше, її відсутності були б прийнятними і нормальними? І чи вчора (а, точніше, наприкінці минулого – на початку теперішнього року, коли з’явилися відхилені ВР законопроекті й чи не вперше заговорили про ґендерну політику на державному рівні) у західній політичній (і не лише) культурі постало питання забезпечення рівних прав і можливостей?

Поєднання політичної кон’юнктури з цілковитим нерозумінням суті справи, а, відповідно, й неприйняттям будь-яких, хоч і європейських, шляхів її розв’язання могло б виглядати смішним, коли б не було таким незграбним і недоречним.

Цей дисонанс горішнього наказу і внутрішньої нормальної позиції став очевидним, коли ведучий, через масу пауз і трикрапок, намагався сформулювати своє друге питання. Звісно, він „не фахівець” (в ґендерному питанні), але як фаховий політолог і зовсім не новачок публічного мовлення не повинен говорити про речі з коментарем „не знаю, наскільки це правда”, „говорять” і „як відомо”. (Зазвичай все навпаки: про найнепевніші речі говориться з найекспертнішою поставою.) Проте з цією темою йому незручно, некомфортно. Він намагався бути коректним, але, очевидно, і справді вважає, що роль жінки (а, відповідно, і чоловіка) в суспільстві визначається природними, тобто фізіологічними, даними. І вважає не тому, що про це свідчать останні дослідження в царині мозкової чи статевої активності, мистецтвознавчі чи соціологічні розвідки (бо вони свідчать геть про інше), а тому, що він, освічена людина, звик так вважати.

Така позиція миттєво перевела дискусію на рівень найбанальніших стереотипів і кухонних суперечок, що його надалі активно підтримував і всіляко провокував Бузина, йдучи за покликом серця, який – випадково чи ні – цілком збігся з режисерським задумом. Однак жоден з інших двох співбесідників у студії, цілком виправдано і вправно оперуючи статистичними даними і соціологічними викладками, не зауважив, що говорив у порожнечу. Про що, зокрема, свідчило і надзвичайно поспішливе погодження ведучого з будь-яким з арґументів Оксамитної чи Рудьковського. Після чого, щойно цілком згодившись із тим, що, приміром, квотування – це випробувана дієва європейська практика, він запитував Рудьковського, чи той у своєму бізнесі наважився запровадити таку „популістську” практику, адже там „рахують гроші”!

Коли сперечатися з відвертими провокаціями Бузини безглуздо, виловлювати з реплік Погребинського ознаки побутового шовінізму, об який вже багато років розбивають будь-які спроби цивілізованої постановки ґендерного питання, – не просто варто, а й необхідно. Ну не може він не розуміти, що „традиція” і „прогрес” – це поняття культури, а не математичні константи. Тому не є апріорі дані людині, а витворювані нею впродовж свого існування, змінні, залежно від культури, часу, історичних обставин тощо. І не може не знати, що система вимірювання інтелекту за допомогою IQ є лише однією з можливих ієрархій, витворених в межах тієї чи тієї патріархальної системи, до того ж сильно критикованою не тільки жінками.

Після цього не дивно, що коли Бузина ж чесно і відверто пропонує разом із жінками квотувати й побутових алкоголіків, гомосексуалістів і політично обдарованих дітей, ведучий кваліфікує цю репліку як „проблему”, яку „не варто так загострювати”, і тут-таки зауважує: якщо ми будемо такими лібералами, як Олесь, то нам, дійсно, знадобиться практика позитивної дискримінації...

Перед цим крутим дискурсивним віражем ведучого я знімаю віртуального капелюха. Нарешті маємо повну, хоч іще і не зовсім прописану картину народження жіночого питання з нетрів чинного режиму в бризках політреформи. Коли ліберальний табір мовчить, притаманні йому функції починає перетягувати на себе наша далеко не дурна і здатна швидко вчитися влада. Не здатні адекватно реагувати на національне питання і ксенофобію? Ми будемо бити вас по голові (як у випадку з „Сільськими вістями”). Не розумієте, що ґендерне питання є плоть від плоті ліберальної ідеології? – Ми самі візьмемося за нього. Тим більше, і політреформа на часі, і Євросоюз дивиться невсипущим оком. А коли більшість іманентно ліберальних позицій перебрано в надійні руки, знання про те, „хто є хто насправді”, стає непотрібним. І, знову, замість завойовувати доведеться відвойовувати. Що це: черговий історичний урок, який чинна українська влада дає опозиції та інтелектуалам? Чи, може, черговий шанс?

Читайте також:

М’які, але сильні