«Реклама – ето вєщь»… – кисло промовила Зінка Підалькіна і втупилася в екран голубого ящика. Уже місяць, як вона стала заручницею реклами «Нового каналу». Після «Безумного дня» із Гєною Попенком дівчина «присіла» на серіал «Небо в горошок». І зовсім не тому, що вона вподобала канал «Н», просто актриси Наталія Вдовіна та Марина Александрова «лізли» у її заспані очі щомиті, як вона занурювалася у тунелі київського метрополітену. Їхні привабливі обличчя, як і весна, непокоїли уяву. Хоча весни 2004 ріку Зіна так і не відчула. Коли ночами під вікнами кричали мартовські коти, а ввечері її розніжені першими ласкавими сонячними променями співвітчизники виходили на прогулянки, вона, закривши вікна і двері, занурювалася у темряву власного житла та уважно слідкувала за перипетіями серіалу, який було знято українцями і за українські гроші.

«Дідько б тебе вхопив!» – вихопилося у Зіни, бо побачила вона замість любих серцю українських краєвидів люмінесценцію чужого їй міста. Це була Москва, її Кремль, її казино. «Омана якась»... – потягнулася до пульту, бо подумала, що не той канал увімкнула, та, побачивши на екрані літеру «Н», відразу збагнула, що мова в українському продукті йтиме про них – «нових руських», які стали СНД-шними героями, колінця викидали та світ цим лякали. «Ето іронічєская сказка с доброй концовкой, – знайшла в Інтернеті Підалькіна вислів сценариста Тетяни Гнідаш, – Когда питалісь поднять кіно, на екрани виплєснулі тони грязі. Тєпєрь єйо нужно смить. Фільми должни бить чістимі, оні надєжду людям дают». І зашкварчало серце, забажалося Зіні пізнати тих, обіцяних сценаристкою, чистих надій...

«А що? – несподівано для себе кинула в екран Підалькіна. – Серед наших хохлів козаки перевелися? Українські братки гірші чи обличчям не вийшли?» Відповісти собі на це питання не могла – своїх не знала, а російських лише у «Бригаді» та «Дні народженні буржуя» бачила… «І нема з ким порадитися, – засмутилася Зіна. – Ось вони, наслідки моєї нестерпної самотності». А в екрані велася «тремтлива» історія про крупьє Клавдію, яка своєю чесною (як колись передовиця на заводі) працею у казино чималий таки гаманець натоптала і вирішила у провінції власне казино відкрити. «Яку ж вона, ця жінка, мала зарплатню?» – ледь очі не вилізли з орбіт Підалькіної, бо її знайомий у київському казино собі навіть на дачу у селі не зміг заробити.

Щодо цифр, які творять людську реальність, у «Небі у горошок» їх наполегливо обходили. Чи сценаристка не знала, скільки, що й почім, чи то жанр «мильної казки» вимагав відмовитися від реальності асигнацій?.. Зіна ніц не второпала. Коли Клавдія отримувала свою зарплату у московському казино, їй пакунок, загорнутий у папір, підсунули так, щоб глядач не побачив і не здогадався про суму. «Без сорома казочка…» – ледь не зойкнула, бо здалося Зіні, що, заграючи так з нею – наївною глядачкою, телевізійники її нахабно дурять, і не дають долучитися (як належить у серіалах) до радості заробітку Клавдії, залишаючи вигаданому персонажу щастя бути більш обізнаним, ніж сама глядачка Зіна.

І відчула дівчина, що третьої клепки у голові її бракує, і збагнула: Клавдія, як і реклама, – сила. І заспокоїлася б на цьому, але в екрані лише доляри американські та рублі російські маячили. «І зрозумій отих телевізійників, – образилася за національну валюту Підалькіна. – кажуть, за українські гроші знято, а тицяють в обличчя бозна чим».

Щодо щастя від Тетяни Гнєдаш, то вельми дивно воно по сценарію виглядало. Колишня круп’є та нинішня володарка казино виявилася такою чесною та добропорядною, кралечкою привабливою, що просто взірець (правда, фарби тої добропорядності в акторському арсеналі Наталії Вдовіної, на жаль, швидко вичерпалися). Чого не можна сказати про її провінційне оточення. У «Небі в горошок» воно темне, дурне та неприємне, ще й копає яму постійно під «реформаторкою» столичною, за якої містечко розквітло, ледь не на райський куточок перетворилося. І чим ближче людина за сценарієм до Клавдії знаходиться, тим файніше і приємніше вона виглядає.

Скажімо, шофер Клавдії, хоч і здував постійно з гребінця після зачісування лупу (цей хід Підалькіна збагнула відразу – телевізійники, мабуть, задню думку мали – фірмі, що випускає шампунь від лупи, натяк на спонсорство таким шокуючим чином робили), але людина добра і щиросердна. Хоч і «глушать» у кадрі постійно оточуючі Клавдію міліціонери (одного – його зіграв Богданович – Клавдія на усе життя покохала) і бізнесмени горілку «Nemiroff» (ніби інших напоїв у світі не існує), але про обов’язки свої не забувають. Одне слово, Клавдії і наближеним до неї – почесті неабиякі, іншим, простим смертним – «щі лаптєм хлєбать»...

«Чешися кінь з конем, а віл з волом – так виходить? – замислилася Підалькіна. – На яке ж щастя тоді мені, простій середньостатистичній глядачці, від пані Гнєдаш розраховувати?» І пройняла думка, що ті, хто споживає серіали, також, як і Зіна, «щі лаптьом хлєбають»... І вимальовується, що щастя – в очікуванні Месії, а Месія – це Клавдія, круп’є, не так давно злочинний і не шанований у суспільстві елемент.

Бачила Зіна, що режисер Володимир Балкашинов як з плеча рубив, серіал свій творячи. Де мелодраматична сцена зі слізьми чи про кохання мова – музика елегійна за кадром звучить, а де можна «побавитись» трохи – фарсу піддати, театральщини (не дарма у Марка Захарова в ГІТІСІ вчився) – і тут встигає свій п’ятак вставити. Але часом забавки усі сподівання перевершували. Наприклад, коли героя одного за ґрати усунули, усі співчуваючі йому персонажі – чоловік сім – на лавочку сіли, синхронно голови повертали, позіхали, хрестилися і так захопилися «знахідкою», що про серіальний жанр забули і співчуття до людини у в’язниці втратили. «Нудота, хоч копита простягай», – кинула Підалькіна. А в екрані казино показують. Публіки нагнали – «масовочку», яку Підалькіна на новорічних святах на усіх каналах бачила... Стараються молодики – уважно за виступом артиста спостерігають (пісню виконував зеківець той, який героя під монастир підвів і за грати засадив), в такт аплодують, посміхаються, одне слово – усе, як на ток-шоу їх привчено, роблять. «У якому це казино режисер бачив, щоб відвідувачі так себе поводили? – здивувалася Підалькіна. – Нема Станіславського з «нє вєрю», бо забулися телевізійники, що у серіалі не як у шоу, а по правді, як у житті усе мусить бути»...

І шкода було Зіні деяких акторів, які грати хотіли (а актори завжди серйозно до себе та ролей своїх ставляться – такі вже вони люди), але заручниками продукту стали. «Сноби якісь, ці автори «Неба в горошок», – мучила себе Зіна-мазохістка. – Жанр мелодраматичний не поважають, думають, що «піпл» будь-яке багно «схаває», бо телевізор у хаті, щоб дивитися те, що там демонструють»...

Та раптом похололо в животі у дівчини. Вирішили телевізійники геть кепським настрій дівчині зробити – переженили усіх «позитивних» героїв. Круп’є-матусю та дочку з міліціонерами татусем та синочком. І двоє старих, бачачи таку справу, також заяву подали... Кажуть, що ще банкіра з охоронцем одружити хотіли, та не влізло у стрічку видиво таке – вирізали. Одне слово, усіх, хто з достатку убивається, щастям одарили серіальщики.

Каменем на серце Зінине лягло це убозтво, дурість несусвітня. «Наказало казок ТБ, хоч би вже й про Україну, а то про Росію-таки, і «пічкає» зухвало й цинічно отою гидотою ненависною... – ледь не схлипнула, але тут же інсайт прийшов до неї, всміхнулася. – Не дарма про Росію, на неї ж і розраховано серіал: і актори російські, і мова. Мабуть, це там публіка вже «рєхнулася» і таке «хаває»... А може, режисер Володимир Балкашинов, патріот український, диверсії у мозку глядачевому здійснює та примушує російську публіку таке споживати?..» І тут вирішила Підалькіна цим неперспективним роздумам покласти кінець і край.