Критичні рефлексії з приводу серіального продукту з’являються нечасто, і слід визнати, що таке зверхнє ставлення критиків до серіалів не позбавлене підстав. Доступившись на початку 90-х до світового запасу кінокласики, гріх було звертати увагу на якихось там «Марій», «Ізаур» та інші бразильсько-мексиканські витвори. Особливого приводу для аналізу не давали і перші вітчизняні (читай – російські) спроби в цій галузі. Взагалі, оцінювати будь-який серіал у категоріях мистецтва – справа невдячна. Це означає одразу наразитися з боку телевізійників на нерозуміння, змішане з обуренням. Серіали, як найсуттєвіша (у всякому разі, за об’ємом) складова телевізійного показу – і з цим безглуздо не погоджуватися – це, передусім, частина шоу-індустрії. Яка не тільки може, але й змушена керуватися свідомо заниженими стандартами. Погоня за рейтингом передбачає охоплення максимально широкого діапазону аудиторії, забезпечити який, за логікою телеменеджерів, можна, лише орієнтуючись на її найменш інтелектуальну частину – її ж бо, як не крути, більшість.

І все ж із часом кіно- і телевізійні критики потрохи почали повертатися обличчям до серіалу, поступово дійшовши висновку, що цей жанр може бути не лише поточною халтурою для безробітних кінематографістів, а й можливістю для реалізації творчих амбіцій (у даному випадку, зрозуміло, йдеться про російську ситуацію). Поворотним пунктом, після якого телепродюсери і кінематографічна спільнота усвідомили можливість і необхідність появи в ефірі національного серіалу, стала поява «Ментів». Проект Олександра Рогожкіна при своїй технологічній, змістовій та візуальній невибагливості захопив глядачів пізнаваними життєвими реаліями і заодно продемонстрував неабиякий попит російської телеаудиторії (а отже – і ринку) на фільми «з власного життя». Отут все і закрутилося. Інвестування телевізійного кіно виявилося значно привабливішим і перспективнішим бізнесом, ніж великий кінематограф, який знову майже повністю перейшов на державні дотації. У серіали потягнулися досвідчені режисери і актори, талановита молодь. На зміну примітивізму ранніх серіальних «дослідів» поступово приходять усе більш оригінальні і різноманітні проекти. Навколо яких уже можна реально вести мову і про художні достоїнства, і про можливості моделювання масової свідомості, і про серіал як засіб соціальної адаптації (про це читайте на сайті «Детектор медіа» – http://www.detector.media/tvweek/?id=9611), і звичайно – про технологічні подробиці і секрети комерційного успіху.

Саме з останніх міркувань цікавий серіал «Бідна Настя». Цікавий, у першу чергу, як перший проект, що завдяки тісній співпраці з потужною американською компанією Columbia Tristar International Television (Sony Pictures) виробляється за суто американськими технологіями. Плани російських і американських ділових партнерів виглядали масштабно. Російська сторона отримувала перевірену досвідом багатьох десятиріч і ексклюзивну для пострадянської території технологію виробництва, яка дозволяла знімати серію за один день, тоді як традиційно на це відводиться п’ять-десять. Мало того, як говорив в одному із своїх інтерв’ю керівник компанії «АмедіА» Олександр Акопов, за мету ставилося ще й глобальне «культурно-стратегічне завдання – потіснити кіноіндустрію Бразилії, Мексики та Аргентини». Нечуваний для вітчизняних проектів бюджет «Бідної Насті» – у 7,5 мільйонів доларів, планували компенсувати за рахунок продажу серіалу на внутрішньому російському та пострадянському ринках, а прибуток отримати, продаючи його в країни Латинської Америки. Принаймні співпродюсер «Бідної Насті» Олександр Роднянський ще до початку показу (який іде одночасно з виробництвом) висловлював повну впевненість у такому успішному експорті.

Продовження читайте у третьому номері часопису "Детектор медіа". Нагадуємо, що замовити друковану „Детектор медіа” можна, надіславши свою повну поштову адресу на наш e-mail:info@detector.media *Трансгенний: Той, що містить гени, змінені шляхом введення ДНК від неспорідненого організму.