Владу та демократичну опозицію розділяє не лише політика. Їх таки розділяє мова. Якщо й не скрізь, то, принаймні, у засобах масової інформації – зокрема, друкованих. Провладно-апологетичні видання – ледь не стовідсотково російськомовні. Ті, що оспівують стабільність, обіцяють, що за рік-два хазяйнування нинішнього уряду його успіхи затьмарять скромні та буцімто переоцінювані досягнення уряду Віктора Ющенка, а життя в Україні перетвориться ледь не на рай земний (отже, варто лише на виборах проголосувати так, аби забезпечити спадковість влади). А ще ті, що привчають читачів до інформаційної жуйки, світських новин та кримінальної хроніки, до неосмисленого сприйняття прочитаного, але ближче до виборів дедалі частіше починають друкувати “проблемні” статті з уславлення влади й засудження опозиції.

Видання демократичної опозиції – майже винятково україномовні. Принаймні, занальнонаціональні. Винятком є хіба що БЮТівські “Вечерние вести” . Утім, подейкують, що й їх планують (чи то були такі наміри) видавати українською, а не російською.

Отже, опозиція свідомо дотримується україномовності. Добре це чи погано? Ризикую наразитися на обурення своїх колег, але, здається-таки, що радше погано, ніж добре. Зокрема, щодо можливої українізації “ВВ”. Тут усе зрозуміло. Передусім, шанувальники цієї газети звикли до того, що вона виходить російською мовою. Гіпотетична її мовна переорієнтація буде для них майже рівнозначною припиненню її існування – адже у старому, звичному вигляді, вона таки припинить виходити. Чи віддадуть вони перевагу українським “ВВ”, чи переорієнтуються на щось інше, не опозиційне, але близьке за стилем (чи, як то кажуть, форматом) і звично-російськомовне – цього ніхто не знає. Майже немає сумніву, що частина читачів “ВВ” саме так і зробить. Далі: найпопулярнішим в Україні став формат розважальної (чи, як варіант, розважальної з певним соціально-політичним ухилом) газети. Усі майже без винятку – як мінімум загальнонаціональні – вони російськомовні. Читачі просто не звикли до того, що подібні газети можуть видаватися українською. Чи сприймуть? І, мабуть, головне: напередодні президентських виборів подібний крок сприйматиметься як зроблений саме під вибори. Як суто піарівський хід. (А опоненти ще й загострять на цьому громадську увагу.) Чи не піде це на шкоду тій самій Юлії Тимошенко?

Але це стосовно однієї конкретної газети. Що ж до опозиційної преси взагалі, то, звісно, що більше україномовних газет, то краще. І поки не з’являться україномовні видання всіх без винятку форматів та спрямувань – аж до відверто жовтих, усіх без винятку сегментів ринку ЗМІ – доти, мабуть, пануванню російськомовної преси ніщо не загрожуватиме. Це – в цілому й загалом. От тільки чи на часі це питання саме зараз? Наближаються президентські вибори. Перед опозицією, що й без того обмежена в засобах комунікації з суспільством, стоїть одне велике надзавдання – бути почутою. Чи може з ним упоратися сама лише україномовна преса?

Узагалі, україномовну паперову пресу в сьогоднішній Україні можна поділити на чотири категорії. Отже…

1. Офіціоз. Українська мова тут є вимушеною й через це часто-густо суржиково-кострубатою, цілком у стилістиці “від радянського інформбюро”. Належать до цієї категорії, зокрема, “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, офіційні регіональні видання. Російськомовні читачі сприймають їхню україномовність як звичайне дотримання встановлених у державі правил гри (незалежно від власного – позитивного чи негативного – ставлення до цих правил); для багатьох ці видання слугують передусім за першоджерела та довідкові посібники, але зовсім не за світоглядні орієнтири, трибуни однодумців чи навіть читво для дозвілля.

2. Видання, розраховані на сільського читача. Та видання, розраховані на галицького читача. Тобто, на аудиторію, що в розумінні “середнього обивателя” з Великої України є ледь не маргінальною – чи то в соціальному, чи то в географічному аспекті. У тому самому розумінні того самого “середнього великоукраїнця”, ці видання присвячені маргінальним проблемам своєї маргінальної аудиторії, нецікавим особисто для нього, і пропонують так само маргінальні погляди на ці проблеми.

3. Видання, розраховані на рафінованих інтелектуалів. Тут українська виконує приблизно ті самі функції, що їх виконувала латина за доби Середньовіччя – Відродження. Тобто, є ознакою володіння певним кодом, невідомим непосвяченим. Належать до цієї категорії видання від “ПіКу” до товстих журналів, сюди ж можна зарахувати україномовні варіанти “Дзеркала тижня”, та й навіть “Дня”. Середній обиватель таких видань не читає й читати не буде. Середній, але “недостатньо рафінований” інтелектуал – так само: хоча б із тієї причини, що читати (та ще й обдумувати прочитане) російською для нього більш звично. Надто коли йдеться про речі, від яких залежатиме його життя на наступні кілька років.

4. Видання, розраховані на національно стурбованого читача. Тобто, читача, для якого всі без винятку проблеми на тлі проблеми національної є другорядними. Для більшості громадян ці видання також нецікаві.

Звісно, категорії ці часто переплітаються, й більшість україномовних видань можна віднести до кількох одразу. Утім, це не змінює ситуації: україномовна преса якщо не є, то, принаймні, сприймається багатьма, особливо на Сході та Півдні, як щось подібне до клубу за інтересами. І цікавить “нормальних людей” тією самою мірою, що й література зі східних єдиноборств, бальних танців чи історії бухгалтерського обліку. Тобто, людина, яка не має спеціальної зацікавленості, побачивши обкладинку, навіть не буде з’ясовувати, що там усередині, а одразу зробить висновок: мене це не цікавить. Хай це навіть буде повний аналог “Бульвару” чи “Фактів”.

А тепер погляньмо, що виходить. Припустимо, та сама “Наша Україна” в україномовних виданнях, що їй симпатизують, роз’яснює свою позицію, наводить незаперечні аргументи на свою користь і спростовує звинувачення, що висувають проти неї її опоненти. Але… Офіціозні видання здебільшого їй не симпатизують. Сільський читач є загалом дуже консервативним, він великою мірою вже знає, за кого голосуватиме і з якої саме причини голосуватиме так. Переконати його змінити свою електоральну поведінку дуже важко. Західноукраїнського читача, так само, як і національно стурбованого, ні в чому переконувати не треба – вони й так обома руками “за”. Те саме тією ж мірою стосується й рафінованих інтелектуалів. Що виходить у результаті? Те, що зветься проповідуванням серед навернених. Коло таких навернених від цього жодною мірою не зростає. Ті, кому адресовані вищезгадані незаперечні аргументи, роз’яснення та спростування, їх не чують і почути не можуть. Російськомовні громадяни, особливо мешканці Сходу та Півдня, залишаються в полоні офіційної пропаганди, не маючи жодної альтернативи.

Російськомовний читач чудово знає, що україномовне неофіціозне видання – скоріше за все, “за Ющенка”. (Винятки є, але відносно нечисленні.) У цьому й полягає ще одна причина того, чому він сам – якщо він не “за Ющенка” – читати це видання не стане. Він наперед знає (чи, точніше, уявляє, що знає), що й як там буде написано і що він із цим ніколи не погодиться. І хай його уявлення є двісті разів стереотипними, а отже неадекватними – але саме про це він і не дізнається. Україномовні видання для нього не є авторитетними. Це погано, сумно, ганебно, гидко – але так є. І до виборів цього не змінити. От коли б він, російськомовний читач, побачив ті самі аргументи “за Ющенка”, які б ламали його звичний стереотип, там, де він їх побачити не чекав, – от тоді б це справді змусило його по-новому поглянути на, здавалося б, звичні й зрозумілі речі. Скажімо, в російськомовному виданні, хай навіть звичного для сьогоднішньої України ледь прихованого розважального характеру. Але можливості такої він не має, бо ніхто йому її не надає.

Ще одне міркування: за роки панування в Україні російськомовної преси багато талановитих журналістів так і не навчилися (не привчилися, не звикли) писати українською на тому ж рівні, на якому вони пишуть російською. Чимало серед них і таких, які б із задоволенням працювали в незалежних, ба навіть опозиційних газетах. Російськомовних. Якби такі існували. Вони потрібні опозиції, опозиція потрібна їм. Але знайти одне одного вони не можуть.

А зрештою, все вищевикладене зводиться до одного-єдиного питання. Демократична опозиція переймається долею української мови й культури, прагне їхньої справжньої, а не декларативної, емансипації. Це – її принципова позиція. Але що для неї є важливішим? Дотримуватися своїх принципів усупереч усьому, усупереч реаліям, знаючи наперед, що сили є нерівними, й змінити стан речей її принциповість не допоможе? Знаючи також і те, що влада свідомо виштовхує демократичну опозицію в таку собі українську резервацію (“нашисти”!), щоб довести обивателям, ніби справжнє – модерне – російськомовне життя відбувається десь в іншій площині?

Чи натомість погодитися на тактичний відступ, тимчасово не дотримуватися своїх національно-емансипаційних принципів надто суворо – із тим, щоби згодом мати можливість утілити їх у життя? У будь-якому разі, за умов системної кризи за всіма параметрами, що її переживає Україна, національне питання, видається, не є першочерговим. Воно має своє розв’язання лише за умов подолання цієї кризи й налагодження в Україні життя, умови якого задовольняли б її громадян. В іншому разі воно приречене перетворитися лише на зайвий подразник. А ще викривляти суспільні орієнтири, підмінюючи справжні – політико-економічні – лінії протистояння штучними, мовно-національними.