Топ-темою другого часопису "ТК" став аналіз медійного потенціалу СДПУ(о) напередодні виборів. Сьогодні ми публікуємо довідку з цього приводу оглядача "ТК" Сергія Черненка. Також чекайте на інтерв'ю Сергія Васил'єва - керівника інформаційного управління АП та Бориса Ложкіна, лідера "Українського медіа-холдінгу".

В третьому номері нашої друкованої версії читайте довідку щодо медійного ресурсу донецьких ФПГ.

Нагадуємо, що замовити друковану „Детектор медіа” можна, надіславши свою повну поштову адресу на наш e-mail:info@detector.media

Актуальний медійний потенціал будь-якої з українських політичних сил складно оцінити адекватно виключно за кількісними параметрами – перш за все тому, що ними далеко не вичерпується реальний вплив тієї чи іншої партії на медійну сферу, а через неї - на політичні процеси.

Об’єднані соціал-демократи в цьому сенсі посідають осібне місце в українському політикумі. Хоча би з тієї простої причини, що раніше за інших оцінили переваги, які несе з собою потужне медіазабезпечення.

Пригадаємо, що формування СДПУ(о) в її нинішньому вигляді – як впливової політичної сили, і її лідерів – як успішних бізнесменів та політиків, відбувалося на фоні творення специфічно-українського посткомуністичного політичного режиму, який, уже не пригадаю хто, влучно охрестив «моментократією». А суть цього режиму колись письменник та політолог Микола Рябчук визначив як «елементарне, ледь не фізіологічне реагування на безпосередні подразники: такі собі повсякденні торги – надавання різноманітних концесій союзникам, шантажування опозиціонерів, маніпулювання невизначеним і дезорієнтованим в основній своїй масі населенням, яке треба й далі підтримувати у стані невизначеності та дезорієнтованості».

Нинішні лідери есдеків достатньо рано (чи точніше - вчасно) усвідомили, що за такого режиму найголовнішим ресурсом для бізнесового розвитку і статусного росту є максимальна близькість до влади. (Принаймні в одного з теперішніх лідерів СДПУ(о)Григорія Суркіса був ще радянський досвід корисних взаємозв’язків із владою: про те, що своїми першими бізнесовими успіхами майбутній «оплот соціал-демократії» завдячував підтримці колишнього, ще радянського мера Києва Валентина Згурського, не писав тільки лінивий.)

Трохи згодом (але, знову-таки, раніше за інших) есдеківські лідери зрозуміли важливість медіа як засобу творення паралельної віртуальної реальності – яка може одночасно бути «прикриттям» не надто легітимних бізнесових практик і сприяти перетворенню маловідомих і сумнівних персонажів в респектабельні політичні фігури національного рівня.

Отже, з самого початку свого входження у політику нинішні лідери есдеків позиціонувалися як виключно провладна політична сила – бо тільки з такою владою і такою політичною системою, яка починала складатися тоді, вони пов’язували ріст свого добробуту та суспільного статусу. І тільки з ними вони пов’язували сподівання гарантувати все це собі і на майбутнє. Так було за часів президентства Кравчука, так залишилось і в часи Кучми, хоч процес вростання в нову владну схему не був простим для об’єднаних соціал-демократів. Скажімо, ще в листопаді 1994 року новий Президент відгукувався про підприємницькі структури «київської групи» як про «монопольки, які, при мізерних статутних фондах, примудрилися оперувати мільярдами доларів».

Втім, спільну мову з Кучмою знайти вдалося, не втративши при цьому контакту з екс-президентом, який з роками «виріс» аж до керівника парламентської фракції СДПУ(о). Подейкують, до речі, що продемонстрована есдеками в час зміни президентів лояльність до Кравчука справила неабияке враження на нового, начебто не схильного до сантиментів президента – і це теж зіграло свою роль в тому, що СДПУ(о) стала одним із ключових «елементів стабільності» нинішнього режиму, і в тому, що згодом на неї була покладена роль його інформаційного «охоронця».

Формування системи «взаємодії» СДПУ(о) з медіа отримало вирішальний імпульс восени 2001 року, коли, готуючись до парламентських виборів, партійне керівництво звернулося за допомогою до російських політтехнологів. Фахівці московського Фонду ефективної політики(ФЕП), спираючись на багатий російський досвід та наявні можливості замовника, запропонували схему створення своєрідного медіаполітичного «холдингу». Одним з тих, хто запускав систему в Україні, був відомий галерист та фахівець у інтернет- та піартехнологіях Марат Гельман. Власне, саме його креативу приписують створення технології „темників”, які були ним застосовані ще на російському ГРТ. З часом досить значну роль у есдеківському медіахолдингу став грати російський політтехнолог Ігор Шувалов. Відома і більшість прізвищ українських фахівців, які працюють в офісі на одній з центральних вулиць київського Печерська.

Він будувався на простому принципі: наявність владного ресурсу допомагала нарощувати вплив навіть на ті ЗМІ, які ні юридично, ні економічно не були пов’язані з цією партією. У свою чергу, наявність чіткої, послідовної, єдиної інформаційної (чи, враховуючи зміст – дезінформаційної) системи давала можливість «добирати» політичний ресурс – перетворюючись в очах Гаранта в єдину ефективну силу, здатну працювати на самозбереження режиму в рамках перманентного «антикризового менеджменту». Концентрованим виразом якого став публічно відомий артефакт під назвою «темник». Цей специфічний засіб комунікації між замовниками і виконавцями включав анонс усіх основних подій наступного тижня з «рекомендаціями» щодо бажаності чи небажаності їх висвітлення у ЗМІ, щодо потрібних інтерпретацій подій, щодо тих представників українського політикуму, які мають у «правильних» медіа дати «правильні» коментарі, і щодо тих подій та політиків, які не повинні з'являтися на телеекрані та на шпальтах газет.

Механізм практичного втілення централізованого медіа-забезпечення виглядав надзвичайно просто. Розроблені московськими технологами та їхніми українськими колегами, інформаційно-маніпулятивні комбінації разом із відповідними інтерпретаціями доводились, передусім, до виконання керівникам суто партійних ЗМІ. А також і повноважним представникам тих медіа, які, повторимось, ні юридично, ні економічно не мали до партії жодного стосунку. «Стимулювання» до співпраці цих ЗМІ частково відбувається, як вважають більшість експертів, на основі певних фінансових домовленостей з конкретними керівниками видань чи каналів. Така схема особливо ефективна, коли йдеться про не надто прибуткові регіональні ЗМІ, хоч рівень представництва об’єднаних есдеків у місцевих органах влади дозволяє зекономити і там.

В інших випадках, коли гроші не можуть стати вагомим аргументом, втягування в есдеківську орбіту здійснюється на основі різних форм шантажу.

У країні, де за кожним вдалим підприємницьким проектом (медійні, зрозуміло, не виняток) тягнеться шлейф напівзаконних чи й незаконних, або, кажучи м’якше, неформальних дій та рішень, знайти формальну «зачіпку» для силового тиску з боку державних структур – не є жодною проблемою. Особливо для партії, на чолі якої стоїть мало не головний юрист України. Цей тиск має різні градації, але при гострій «потребі» може привести до повного краху навіть найуспішніший бізнес.

Мало хто з топ-менеджерів, наприклад, телеканалів, за таких умов, коли «на кону» стоїть бізнес вартістю в десятки чи сотні мільйонів умовних одиниць, не погодиться, врешті-решт, на певний компроміс. Саме за цим принципом відбулося «зґвалтування» каналу «1+1» (принаймні, саме таким терміном визначають цей процес деякі працівники каналу).

Реалізація єдиної інформаційної політики есдеків носить послідовний і методичний характер. Цьому, серед іншого, сприяє ще й чітке функціонування партійної структури.

СДПУ(о), звісно, як і більшість українських партій, не була і не є організацією, об’єднаною спільною ідеологією (якщо не вважати ідеологією прагнення до влади за будь-яку ціну). Зате, на відміну від багатьох інших квазіпартійних структур, СДПУ(о) у фінансовому, організаційному і кадровому плані, а також у тактичному і стратегічному плануванні функціонує саме як своєрідний політичний холдинг – і функціонує досить ефективно.

Засумніватися в необхідності тотального контролю над ЗМІ есдеків не змусили навіть не надто втішні для провладних партій підсумки парламентських виборів. Навпаки, НАДЗВИЧАЙНО низький рівень довіри до діючої влади та її адептів (який був тільки дещо завуальований і пом’якшений тотальним успіхом адмінресурсу в мажоритарних округах) зайвий раз переконували в необхідності зберігати та примножувати контроль за мас-медіа. Тим більше, з огляду на амбіції партійного лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука , які, схоже, поступово трансформувалися від претензій на малоймовірне формальне «наступництво» у ролі всенародно обраного президента до бажання стати «людиною, що призначає президентів». Безсумнівним його успіхом на цьому шляху стало просування ідеї політреформи, яка від суто технологічної схеми боротьби із хронічно високим рейтингом Ющенка трансформувалася в найсуттєвіший фактор внутрішньої політики. Без потужної медійної складової подібна трансформація навряд чи була б настільки ефективною.

Захопливі перспективи, які вбачаються Медведчукові за обріями політреформи, стимулюють і його, і його соратників продовжувати «сміливий» експеримент з творенням «керованого інформаційного простору». Тому на медійній стратегії есдеківського холдингу практично не відбилися ні достатньо широкий рух громадського осуду практики політичної цензури, ні спроби журналістського опору. Вони лише змусили есдеківських «пропагандистів та організаторів» внести сякі-такі косметично-маскувальні зміни в новітні варіанти «темників», щоб вони, бодай формально, відрізнялися від своїх класичних зразків часів парламентської кампанії 2001 – 2002 років. А також змусили більш педантично ставитись до їх поширення – віддаючи перевагу телефону та електронній пошті. Причому цей педантизм іноді доходить до абсурду. Як свідчать, наприклад, журналісти однієї з контрольованих СДПУ(о) київських газет, їхній головний редактор, отримуючи відповідні вказівки есдеківських технологів електронною поштою (в паперовому варіанті вони часом мають чималий об’єм), вирізає з нього окремі фрагменти і роздає особливо довіреним людям в тому чи іншому відділі редакції – а потім забирає назад.

На каналі «1+1» (знову-таки, за свідченням очевидців)ситуація виглядає по-іншому. Тут журналісти взагалі не мають безпосереднього доступу до тексту «темників». Сферу інформаційного мовлення топ-менеджери «плюсів» віддали «на відкуп» В’ячеславу Піховшеку, який і виступає медіатором між «темникотворцями» і журналістами, щоранку транслюючи співробітникам відповідні інструкції. Зокрема, поділяючи майбутні події на ті, які можна «пробити» – тобто спробувати готувати, скажімо, новинний сюжет в надії на те, що його вдасться-таки показати, і на ті, які не «пробиваються» ні за яких умов. Оскільки журналісти «ТСН» неодноразово намагалися чинити опір тупому виконанню «темників» і часто боролися буквально «за кожну кому», Піховшеку все-таки доводиться зберігати хоч якийсь баланс між вимогами замовників і професійною етикою. Враховуючи його давню і тісну співпрацю з есдеками і з владою взагалі, він, можливо, час від часу має дещо ширший «люфт» для маневру.

Що стосується ставлення до ситуації керівників каналу, то воно визначається, як ми вже писали раніше, бажанням зберегти прибутковий бізнес і створений колектив та надією на те, що рано чи пізно відбудуться якісь зміни. Реальних важелів для того, щоб змінити ситуацію, у топ-менеджерів немає – наочним прикладом цього стала невдала спроба Олександра Роднянського восени 2003 року позбутися суперодіозної програми «Проте».

Схожими міркуваннями керуються й багато журналістів каналу, які різко засуджуючи практику грубої цензури, не горять бажанням через неї залишати престижне і професійно цікаве місце роботи. Але оскільки майбутній розвиток подій на каналі вони оцінюють вельми песимістично, не без підстав підозрюючи, що з наближенням виборів цензурний тиск набиратиме все більшого розмаху – то не виключають можливості свого відходу з «1+1». Дехто з колег, які вирішили поділитися з оглядачем «Детектор медіа» своїм баченням сьогоднішньої ситуації, схильні бачити джерело все жорсткішого контролю в особистих якостях Віктора Медведчука, який звик тиснути навіть у тих випадках, коли можна діяти переконанням. Тут, правда, слід зазначити, що у ставленні до журналістів-інформаційників практикується і «метод пряника». Скажімо, слухняних виконавців «темників» заохочують закордонними відрядженнями. Можна припустити, що існують інші засоби стимулювання – наприклад, фінансові, але дістати реальні підтвердження цього, як ви розумієте, складно.

Інший популярний телеканал – «Інтер» – фактично є «партійним» каналом СДПУ(о). Голова правління «Інтера» Влад Ряшин – член цієї партії, керівник Інформаційно-аналітичної служби Олексій Мустафін – навіть член Політбюро. За визнанням журналістів «Інтера», поки почесним президентом був нинішній віце-спікер парламенту Олександр Зінченко (особливо перед виходом його із СДПУ(о)), були певні порухи до перебудови інформаційної політики каналу в бік більшої збалансованості. Однак після виходу Зінченка з числа засновників каналу і з партії ці процеси припинилися. Нинішній власник каналу – Ігор Плужников – обіймає посаду заступника голови партії і, кажуть, не надто переймається проблемами інформаційної об’єктивності.

Загалом, підстав для песимістичних очікувань не бракує. В чому-в чому, а в непослідовності Медведчука і компанію не запідозриш. Видно, не надто задоволені «виконавською дисципліною» на телеканалах, есдеки вводять в штат телекомпаній надійних партійних цензорів, на яких покладена функція контролю за лояльністю журналістів. У всякому випадку, про подібний факт повідомляв колишній журналіст «Інтера» Володимир Ар’єв. Він розповів, як восени минулого року в штат аналітиків інформаційно-аналітичної служби «Інтера» був призначений Валерій Степанюк – колишній власкор УТ-1 у Львівській області (а за сумісництвом, як нам стало відомо, ще й прес-секретар Львівської обласної організації СДПУ(о) – прим. «Детектор медіа»). За інформацією журналістів, є людина, що виконує подібні функції на Першому національному. Певна річ, знайти офіційне підтвердження такої інформації неможливо, та й для таких працівників знайдене відповідне офіційне прикриття.

Останні події навколо радіо «Континент» та радіо «Довіра», до яких, за твердженням багатьох експертів, мали безпосередній стосунок люди та структури, пов’язані із СДПУ(о), свідчать про те, що напередодні і в ході наступної виборчої кампанії есдеки не просто нарощують свої медіа-ресурси – вони почали «війну на знищення» незалежних та опозиційних медіа. Але навіть тих нечисленних медіа, які просто дозволяли собі часом мати власну позицію, відмінну від «єдино вірних інтерпретацій» медведчукових політтехнологів.

Тим часом, готуються до прийдешніх президентських перегонів і штабні партійні аналітики. За інформацією з конфіденційних джерел, вже у квітні аналітичний штат есдеків може поповнитися чималою групою московських «новобранців». Невідомо поки що, фахівців якого штибу рекрутують об’єднані соціал-демократи на цей раз. Нагадаємо, що співпраця з росіянами спочатку подавалася як допомога в розкрутці інтернет-забезпечення партії. Так от, навіть з контенту чималої кількості Інтернет-проектів, які з’явилися в мережі останніми роками, переповнених дешевим компроматом та різного роду провокативними інсинуаціями, деякі експерти роблять висновок, що серед московських аналітиків чимало просто неадекватних людей, які отримали можливість за чималі гроші «по-крутому відірватися». Факт використання фахівців такого сорту якраз з розряду тих дій об’єднаних есдеків, які, за висловом одного відомого журналіста, наводять на думку, «що вони вже тримають у кишені квиток в один кінець», не пов’язуючи свого майбутнього з цією країною. Очевидно, що йде підготовка навіть не до жорсткого інформаційного протистояння опозиції – готуються саме до інформаційної війни. А на війні «дика дивізія» відв’язаних московських технологів, звісно, стане в пригоді.

Яких меж сягне розмах «соціал-демократичного» інформаційного терору з наближенням виборчого «моменту істини» – зараз передбачити важко. Але вже зараз ясно, що журналістській корпорації доведеться докласти неабияких зусиль, щоб повернутися з полів інформаційних битв без катастрофічних моральних, матеріальних – та що гріха таїти – і просто людських втрат.