Не буду рефлексувати на тему потрібності-непотрібності таких ось помпезностей, як “Людина року-2003”. Само собою зрозуміло, що державі необхідні навмисно-урочисті акценти, інакше піддані почнуть нудьгувати. А де нудьга, там прагнення розширити свідомість і потаємні мрії. Про свободу слова, свободу тіла, свободу статі… Вкраїнську державу подібний хід думки не влаштовує. Звідси святково-алкогольний “бєзпрєдєл” – від Покрови до “пєрвого мая”... “Людина року” поміж ними має своє святкове сідало. З традиційно помпезними атрибутами: палац “Україна” плюс трансляція на Першому національному. Не знаю, що б ото я робила, якби мене таки занесло до палацу… Якось би розважилась. Перебувати в жерлі світського “салуну”, чи то пак салону, і нудьгувати? Дала б собі раду. Інша справа – спостерігати телетрансляцію. Операторські кадри множать певний ґвалт. Подають традиційно “нестравну” їжу: світську тусовку у державницькому обрамленні. Оператора важко у чомусь винуватить. Коні ж бо не винні...

Восьма “Людина року” спритно схрестила загальнонаціональне з міжнародним, що дозволило номінувати не тільки власних підприємців, менеджерів, спортсменів та журналістів (кандидатури останніх важко вберегти від прогресуючого зшагренювання), але й породичатися з європейською спільнотою. Навіть з прем’єр-міністром Італії Сільвіо Берлусконі, за котрим тягнеться довжелезний хвіст підозр у корупції та зв’язках із мафією. Одіозний політик, котрого рідний парламент не раз “відмазував” від судових переслідувань. Веселий дядечко… Наспівав навіть диск на пару з відомим в італійських пенатах тенором. Не знаю, чи пан Берлусконі відбувся би так скромно, як і французький посол – “Дипломат року-2003”, який досить логічно знизав плечима: чому я? “В Украінє так много хороших діпломатов”. І справді… Чим керувалась Вища економічна рада вкупі з 623 експертами, віддаючи перевагу тому чи іншому кандидатові? Поза сумнівом, армія симпатиків просто шаленіє від ТРК „ЕРА” та від її невідпорного головного “лиця” Василя Климчука. Йому таки пасує ще одна зірочка на погоні: “Журналіст року-2003”.

Не знаю, хто зголосився приголомшити Україну шедевральним сценарієм, але він-вона-вони мету осягнули. “Людину року-2003”, подібно до святкового оселедця, накрили “шубою” італійського Ренесансу. Така собі невидима паралель “відроджень”. З лейтмотивчиком: “людина – дзеркало часу”. Млявий натяк на ренесансний “антропоцентризм”. Скажи мені, хто “людина року”, і я скажу, що твориться у твоїй країні. Від цього ренесансу по-київськи, з політичними провокаціями довкола вбивства Гонгадзе, темниками та атаками на ЗМІ, тхне гниллю.

Неординарність організаторів скисати почала од плоских цитувань Галілео про те, що “все-таки вона обертається”, та сценічного декору з репродукціями старих шедеврів. Далі все штампувалось на голлівудсько-совдепівський кшталт. Кожна пара, що з ім’ям номінанта на устах виходила на сцену, являла собою каталожний “образок”. Прекрасна половина. Паралельно половина ця слугувала розкішним та безсловесним тлом для більш могутньої. Не в значені там біцепсів чи особливо розвинутого чола. Титуловані дами (переважно фіналістки конкурсів краси минулого десятиліття) супроводжували представників адміністративно-владних структур. Депутатів, екс-міністрів тощо. Ті, зронивши казьонну сльозу вкупі з “маю честь”, “процвітання”, “відродження”, “виняткові достоїнства перед українським народом”, передавали аудіо-місію дамі. Ну а вона “взахльоб” лепетала щось про український оскар та про “значєніє” таких володарів цього “престижу”, як фінансисти, бізнесмени і менеджери. “Кто ж єщьо может купіть прісутствующім дамам всє еті розкошниє наряди?” Пунктирно, п’яте через десяте, шелестів “украінскій говорок”… “І на том спасіба...”.