Учора, 15 березня 2004 року, в приміщенні Укрінформу відбулося дійство під назвою „Легальне використання музики в господарській діяльності на Україні” (так у прес-релізі). У присутності великої кількості ТБ-камер, великої кількості мікрофонів та дещо зацікавлених журналістів представники декількох об’єднань підприємств та представники самих цих підприємств 57 хвилин та 26 секунд намагалися пояснити всім присутнім, що „музика це – товар”, „вона (музика) має власника”, „жити і господарювати треба у відповідності з нормами законів”, і взагалі – мова йшла про гроші.

Гроші, якими ці організації прагнуть опікуватися і справно рахувати, – „роялті”, тобто винагорода за використання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм. Гроші, правда, ці не їхні, а належать авторам і правовласникам, а вони (ці організації) будуть їх здобувати у сфері телерадіомовлення, громадського харчування, побутового обслуговування, транспорту і т.д. І...чесно ділити поміж тими, хто уклав з ними відповідні угоди. Таких, як було зазначено, аж 83% від усіх зарубіжних та вітчизняних виконавців, які складають відповідний музичний репертуар. Організації, які будуть ударно працювати у цій галузі, „мають чималий досвід роботи в сфері інтелектуальної власності” (так у прес-релізі). Справа, як бачите, серйозна – тому кваліфікувати дійство в Укрінформі можна як банальну ...комерційну презентацію, а написання такого роду матеріалів має свої особливості.

Після радісного і довгого Пі і Ару (хронометраж дивіться вище) настав час поставити серйозні запитання про стан справ з інтелектуальною власністю в нашій країні. Організатори намагалися ще поговорити, але журналісти, які не звикли до відсутності води і т.п. на столах під час рекламно-агітаційних заходів, жорстко взяли ініціативу у свої руки. Посипалися фундаментальні запитання: про лабухів, які грають музику на весіллях, і проблеми з перерахуванням „роялті” від них, про проблеми перерахування „роялті” музикантами, які лабають на вулицях і у підземних переходах, про проблеми перерахування „роялті” таксистами і т.п. – головне, і смішне до трагічності, в цих рядках те, що я цитую і зовсім не жартую. За хвилею такого роду веселощів майже непомітними пройшли фактично сенсації: – директор однієї з представлених громадських організацій Богдан Гловацький заявив, що „якщо український музикант почне боротися за свої права – він легко може потрапити до „чорного списку” і не буде звучати і показуватися” (значить списки такі вже є!);

– директор однієї з вітчизняних рекордингових компаній публічно заявив, що його компанія закладає у бюджетах суми „на просування” свого продукту, тобто платить за вихід в ефір вітчизняного аудіовізуального музичного продукту телерадіоорганізаціям (або окремим їх співробітникам) (читай – дає хабарі!); – Олег Скрипка – вітчизняний музикант, заявив, що якщо вітчизняним музикантам почнуть платити „роялті”, телерадіоорганізації взагалі не будуть ставити в ефір нашу музику;

– Віце-президент ще однієї громадської організації Юрій Білак просто не зміг мовчати і заявив, що кілька років тому податкова інспекція України заблокувала введення в обіг контрольних марок для примірників аудіовізуальних творів (нарешті!);

– ДП „УААСП”, ОП „УМА”, ОП „УЛМП”, „ВГК 24/1”, ГО „АОПВ” фактично оголосили бойкот ще одній організації – ВОСАСП „Оберіг” (Президент – О.Й.Злотник).

Автор цих рядків підтримав фахового музиканта і поцікавився наступним: „Під час проведення моніторингу численних ТРО і підготовки „Відкритого листа українських співаків, музикантів, авторів, підприємців шоу-бізнесу з приводу катастрофічної ситуації в аудіовізуальному просторі України” представники ТРО однією з причин відсутності вітчизняної музики в ефірі називали те, що наші музиканти ставлять вимоги щодо виплат авторської винагороди. Назвіть суму роялті, перераховані російським виконавцям, і для порівняння – суми, перераховані вітчизняним правовласникам?” Питання було адресоване представнику організації, яка динамічно опікується аудіовізальними грошима в Україні, чарівній панночці, що має ну просто очевидний „чималий досвід роботи в сфері інтелектуальної власності”. Відповідь після короткого і динамічного з’ясування типу „А сам та ты хто такой?” була такою: „Камєрчєская єто тайна...”

Після цього присутні довідалися про те, що, власне, роботу розпочато лише з січня 2004 року. З більш ніж 1050 ТРО України Угоди про сплату „роялті” укладені з 30, а всі інші, якщо сказати м’яко, то „пі-і-і-і-і-і....” на цю організацію, і що робити – вони не знають, а „от як ви, журналісти, нас підтримаєте...” і т. д і т.п. Зате – і „участь у міжнародних конференціях”, і „тісні взаємини із зарубіжними партнерами”, і „запрошення на публічні заходи за кордоном” – словом, усе як має бути...

І ще одне – на дійстві жодного разу не прозвучало ключове для аудіовізуального простору нашої країни словосполучення – Національна рада України з питань ТБ і радіомовлення. Орган цей, за законами нашої держави (і від 1993 року, і від 1997 року), має і контролювати, і застосовувати санкції у разі виявлення хоча б єдиного порушення ТРО законів і умов, зазначених у ліцензіях, – аж раптом 15 березня 2004 року низка громадських організацій і об’єднань з’ясувала, що більше тисячі українських ТРО працюють поза законом... І виявляється, ключовими словами у співпраці з ними мають стати – „діалог, порозуміння та співробітництво” (так у прес-релізі)...

Уже бачу затуманені гнівом обличчя учасників дійства в Укрінформі – ми тут таку справу підіймаємо, а він... Справу ви, панове, робите правильну – намагаєтеся законним шляхом заробити шалені гроші і дати заробити нашим правовласникам. Але ми у ХХІ столітті, і робити це треба фахово. І з повагою до професіоналізму інших.