Українська влада безперечно недооцінює вітчизняну культуру – і в цьому вкотре проявляє свою політичну недалекоглядність. Українська опозиція час від часу намагається з культурою загравати, але робить це зазвичай безсистемно і безцільно, навіть дещо розгублено. Українське суспільство сприймає культуру згідно з сіткою новин – на останньому місці: не тільки після політичних перипетій в усіх кулуарах, а й після інформації про паводок у Бангладеші чи катастрофу парому на Філіппінах. До того ж жодна вітчизняна культурна подія ніколи не зрівняється за рівнем висвітлення та мірою уваги вітчизняних медіа, скажімо, з тим-таки „Оскаром”.

Про рівень освіти, зокрема культурної, наших політиків говорять досить часто. А от як говорити про рівень тих людей, які, власне, й мали би розпочинати подібні розмови? Тих, хто не лише формує, а й наповнює новинну сітку — а саме, журналістів, критиків, аналітиків? І хто мав би про це говорити, коли в журналістському середовищі під професійною етикою незрідка розуміють некритикування колег?

„Четверта влада”, яка навіть у нашому спантеличеному суспільстві має неабиякий вплив на формування громадської думки і дістає велику увагу з боку політикуму, цілковито ігнорує навіть саму можливість того, що культура може відігравати важливу суспільну роль – і не лише освітню чи просвітницьку, а й політичну. Культура міцно втримується на своєму останньому місці (а деколи не дістає і його) власне тому, що таке місце вона й посідає в свідомості навіть найпрогресивніших українських журналістів, а відповідно – в інформаційній політиці навіть найпрогресивніших українських медіа. Єдине, що може вивести культурну подію з запасної колії, де, в кращому випадку, їй в спину дихає спортивний блок, у ранг „справжніх” новин – це політичне забарвлення, бажано з присмаком скандалу. Але тут-таки обов’язково має прозвучить репліка – чи з вуст самого журналіста, чи від якогось провідного політичного діяча – про те, що митці мають займатися мистецтвом, а політика існує для політиків. І не зустрітись їм ніколи.

„Історія ця цілком закономірна для країни, де бестселери пишуть політики й президенти, а письменники ж так само непрофесійно та баско займаються політикою, закинувши на довгі роки власне полум’яне покликання. Письменники наші забули, що вони є нащадками Франка, Лесі Українки, Стельмаха та Тичини. Тому у нас в Україні є твори, які не горять, і є – що не тонуть...” — так іронічно й категорично починає Володимир Килинич статтю „Українська бондіана: політичний детектив без початку й кінця” в „Детектор медіа”. В принципі, ті, хто не має часу читати далі про перипетії конфлікту в Національній спілці письменників України, що призвели до розколу, суду і позачергового з’їзду, можуть і не читати. Вони вже від початку отримали містке резюме: йтиметься про письменників, які займаються геть не своєю справою (в результаті чого, зокрема, в країні немає достойної літератури), а тому „історія ця” буде безладна, сумбурна, нелогічна і кумедна.

Не можу не погодитися з тим, що історія розколу в НСПУ, що триває від жовтня 2003 року, сумбурна і нелогічна, але хіба тому, що письменники забули про свій славетний родовід? І до чого тут – в ситуації реального політичного й ідеологічного конфлікту – цей родовід? Адже далі в своїй статті автор згадує про акцію паління рукописів перед Кабміном на знак протесту проти введення „якихось ПДВ” на українську книгу і про „письменників (можливо, й не членів детективної НСПУ, принаймні таку належність телебачення не підкреслювало), які хотіли ними залишатися”, а тому „сумлінно роздавали перед телекамерами автографи, успішно продавали власні літературні твори та вперто не лізли в політику”. Тут уже й письменники реальні, і твори літературні, і політики немає, але зверхності й іронії не меншає: що вони забули під Кабміном? проти якого ще ПДВ вони протестують? Хіба от зайву рекламу перед телекамерами собі роблять... Хоча, висновує автор, жодна реклама не допомогла жодному з них (членів чи не членів) дістати книжку року – нею нагородили „урочисто перевидану книгу справжнього вітчизняного літературного патріарха Миколи Костомарова ”Богдан Хмельницький”. (Зауважу, що Костомаров не отримував і не міг отримати жодної книжки року хоча б тільки тому, що був щойно виданий. Але це так – між іншим.) До речі, цікаво, а якщо закинути вітчизняним політикам, мовляв, забули, що є нащадками Грушевського, Винниченка, а то й Володимира Великого, це допоможе дістати відповіді на актуальні питання сьогодення?

Власне, дивує, навіть, не виклад подій і не мораль статті, а та апріорна позиція невартісності описуваного матеріалу та зневажливо-зверхній тон, що їх з перших рядків прибирає автор. Вони вже й визначають те, що стаття не намагається розібратися в ситуації, а просто розлого констатує те, що в ній, правду кажучи, й розбиратися не варто. А тому, під шумок, – без жодного „злого умислу”, просто від незнання і неуважності – відбувається цілком небезпечна річ: підміна понять. Діяльність Спілки загалом та Яворівського (та Околітенко) зокрема субституюється риторикою професійної діяльності й покликання письменника (чи митця) як такого, стосунки мистецтва і політики змішуються з діяльністю митця як політика, а позастатутні дії, хоч як напозір безглузді, завуальовані політизованістю.

І тут проблема виходить за межі конкретної статті конкретного автора, що вона виявляється лише симптомом загальної легковажності – а подекуди й зневаги – стосовно будь-яких культурних проблем. Не завдавши собі клопоту розібратися в ситуації, журналісти плюють проти вітру, несвідомо граючи на руку своїм колегам з іншого боку медійних барикад. Адже ту саму підміну понять, тільки свідоміше, наполегливіше й цілеспрямованіше, роблять усі провладні медіа.

Загалом НСПУ, її статус, діяльність і роль в суспільстві, а також професійні успіхи її членів безперечно вартий уваги сюжет, а то й проблема, яка, втім, поза „політизованим” простором теперішнього конфлікту не цікавить ані вітчизняні медіа, ані владу й опозицію. За минулі роки нашої незалежної історії, Спілка – „одна з рушійних сил національного відродження, саме тут були створені Народний рух України, Товариство української мови та інші політичні і громадські структури, які сприяли утвердженню національної свідомості та незалежності країни”, як, за повідомленням УНІАН, зазначали письменники на позачерговому з’їзді, – не зазнала жодних суттєвих змін. Вона в’їхала в новий суспільно-політичний формат на білому коні виняткового статусу „національної”, що вивищувала її над іншими письменницькими неурядовими організаціями, гарантуючи стабільне, не від чого не залежне державне фінансування. За цим карт-бланшем губилася цілковита недоречність в (потенційно) демократичному суспільстві цієї установи з абсолютно виразним минулим: ніколи неприховуваним статусом наглядацько-каральної організації, що відповідала за ідеологічну чистоту, чи навіть стерильність, української радянської літератури. Про люстрацію, про заборону компартії говорили багато, хоч і безрезультатно. Про закриття чи, принаймні, суттєву реорганізацію НСПУ – ніколи.

Утім, хронічні літературно-ідеологічні проблеми Спілки не повинні впливати на очевидність неправомірної ситуації зі зміною керівництва в жовтні 2003 року, коли 87 делегатів невідомо на які кошти зібраного „позачергового з’їзду”, привезені до Пущі на автобусах з номерами адміністрації Президента (що в інтерв’ю „Дзеркалу тижня” підтвердила Наталя Околітенко, вирішили долю НСПУ. Не стосуються вони й однобокого й тенденційного, але одностайного висвітлення цієї події всіма (!) центральними телеканалами. І того, в який спосіб у минулий четвер ректор КПІ відмовив Спілці в оренді залу для проведення з’їзду (за наявності необхідних дозволів та попередньої оплати).

Натомість минулий і теперішній статус НСПУ мали би стимулювати хоч в одного журналіста, принаймні з опозиційних ЗМІ, питання на кшталт: для чого владі в принципі розкручувати скандал навколо Спілки? Які реальні ставки змушуються сусідів з Банкової ставити палки в колеса возу, який „і досі там”? (Здається в „мистецтві заради мистецтва” АП точно не запідозрити.) Для чого опозиції вливатися в порив 965 делегатів позачергового вуличного з’їзду з гаслами штибу „За вас ми будемо боротися, як боремося за Україну” (Ю. Тимошенко)? Чим керувався О. Мороз, коли закидав уряду й Держкомінформу – очолюваному спочатку І. Драчем, членом НСПУ й УНР, а тепер І. Чижем, членом СПУ, – що вони „намагаються видавати книжки і платити гонорари тільки тим авторам, які зручні для влади”?

Навряд Морозу можна закинути непоінформованість про стан і керівництво Держкомінформу, а Тимошенко – надмірну любов до письменників і турботу про них. Радше йдеться, знову-таки, про банальне зневажання реальним станом речей у вітчизняній культурі. Захищаючи НСПУ опозиція не захищає української культури, письменства, літератури, духовності тощо, а лише підтримує аморфне, нежиттєздатне утворення, що не відіграє в суспільстві не тільки об’єднавчої, а й навіть професійної ролі. Ба більше — утворення з тоталітарним минулим і замуленим теперішнім, чолівка якого, не даючи собі ради з власними обов’язками й інтригами, намагається грати в політику, а члени, за рідкісним винятком, – мало і погано пишуть, не видаються, не читаються і не мають жодного впливу на українське суспільство. І якщо опозиції насправді йдеться про налагодження контактів у мистецькому середовищі з розрахунку заручитися перед виборами агентами суспільного впливу, здатними в неполітичний спосіб артикулювати цілком політичні цілі й небезпеки, то вона явно робить не ті ставки. Нарешті розуміючи, що в мистецтва і політики та в митців і політиків є важливі точки перетину, вона не бачить і, здається, не хоче бачити, де саме вони знаходяться.

Тим часом конфлікт навколо НСПУ існує і полягає він і в зацікавленості влади у спілчанському майні – і не варто недооцінювати ані цього майна, ані цього інтересу, – і в політичних провокаціях, а також і в тому, що незалежний аудит НСПУ та опублікування його результатів уже давно на часі, як, зрештою, і питання про сам статус „національної”, бюджетне фінансування, його обсяги та витрачання, я вже не кажу про суспільну, професійну та ідеологічну роль, рівень членів і взагалі актуальність існування НСПУ. Хоча, правду кажучи, почався цей конфлікт не вчора, і не в жовтні...

Втім в українському медійному просторі ці чи подібні питання не прозвучали, вже не кажучи про спробу знайти на них відповіді. В кращому випадку, прозвучала констатація факту з намаганням використати його як інформпривід для опозиції, в гіршому – було вибудувано зв’язок між безладом у НСПУ, її головою Яворівським та опозицією. І ніхто не завдав собі труду проаналізувати справжні причини й можливі наслідки цієї ситуації. Чому ж тоді взагалі було про неї говорити – адже, насправді, ані як політична, ані як культурна новина вона не відбулася? І які висновки має зробити читач чи глядач, споживаючи таку невиразну, несмачну, а головне нецікаву інформаційну гумку? Про те, що в українській культурі панує повний безлад, але є люди (і ми їх – з якого боку не подивися – знаємо, хоч з різних боків це й різні люди), які можуть все впорядкувати? Про те, що в Україні немає достойних письменників, бо вони не відомого нащо пнуться в політику? Про те, що у вітчизняній політиці все так погано тому, що туди понабігло письменників? Чи про те, що – нема де правди діти – мистецтво і політика є речами несумісними? Швидше за все він просто плюне і надовго забуде про всю цю культуру (як забив на політику) разом із її реальними і можливими здобутками і перемогами.

Звісно, ситуація довкола НСПУ та, особливо, її висвітлення є лише прикладом, одним із багатьох, але прикладом дуже показовим. Того, що реальна (зокрема, політична) вага певних культурних чи навколокультурних подій, на жаль, визначається не самою подією, і не її контекстом, а внутрішньою інерцією та апатією тих, хто може і мусить на неї реагувати першими, пошукуючись витоків проблеми і підкреслюючи її можливі наслідки. Втім, зрештою, я добре розумію тих, хто не знає і знати не хоче. Кажуть, знання примножує печаль, але це не означає, що незнання гарантує щастя. Проте – це вже із царини культури.