Насправді, у цієї проблеми є кілька складових: це і сучасне осмислення у суспільстві споконвічного „єврейського питання”, яке не має перетворюватись у примітивне „про євреїв або добре, або нічого”. І питання відповідальності ЗМІ, яку вони мають нести, не спекулюючи недоторканістю свободою слова. І, нарешті, досить обгрунтована підозра багатьох експертів щодо провокативно-замовного характеру ситуації з „СВ”.

Сьогодні дискусію „Детектор медіа” продовжує заступник директора Інституту журналістики Олександр Чекмишев.

Про антисемітизм сказано і написано немало. Крім усіх моральних і підсвідомо-етичних характеристик, він є несумісним з поняттям будь-якої цивілізації не лише з точки зору моральних стандартів ХХІ століття, а й і з суто раціональних причин. Бо заперечує будь-яке право. Бо і на судилищі доби кам’яного віку, і в сучасному суді особа відповідає за скоєне особисто. Антисемітизм передбачає як колективну відповідальність усіх євреїв за будь що скоєне одним, так і кожного окремого єврея лише за те, що він належить до єврейського етносу. Якщо ж він вчинив злочин, антисеміти судитимуть його як за конкретну провину, так і за те, що він це скоїв „від імені всіх євреїв”.

Першопричина будь-якої форми ксенофобії на всі часи й народи одна – бажання звинуватити у своїх проблемах когось стороннього. Вже у дитячій пісочниці можна спостерегти, як одна дитина наполегливо ліпить „бабку” аж поки вона не перестане розсипатися. А інше дитя, лінуючись до пуття зліпити свою, починає руйнувати „бабки” інших. Так лінощі, брак чи то освіти чи то культури підштовхують до висновку, мовляв у неспроможності розв’язати власні проблеми винен хтось сторонній. На побутовому рівні легше звинуватити сусіда, вчинити йому підпал чи побити вікна, аніж газдувати так само як він. У всі часи й усіх народів для бешкетника це закінчувалося буцегарнею і справедливою покарою.

Інша річ, коли все це виходило за межі пісочниці чи стосунків між двома сусідами і набувало рис ідеології. Уся історія людства є історією національних, релігійних та класових війн. Однак новітня історія знає лише два випадки, коли антагонізм на національному грунті та антагонізм на грунті соціальної стратифікації став прямою загрозою людській цивілізації. У нацистській Німечинні її вожді возвели етнічну ненависть на рівень державної ідеології. У СРСР – ненависть класову.

Звичайно, офіційний національний чи соціальний антагонізм опосередковано кидали тінь нацизму на все населення Рейху, а комунізму – на населення СРСР, що пов’язано як із самим фактом існування офіційної ідеології, так і з огляду на стереотипи, згідно яких народи асоціюються зі своїми правителями. Одначе навіть на прикладі двох, доведених до „абсолюту” режимів, не було жодних підстав стверджувати, що їх громадяни були на 100% нацистами чи комуністами. Якби було інакше - Рейх існував би не 12 років, а СРСР - досі. Нацистська Німеччина і СРСР стали прикладом того як ідеологія може спричинити колосальні страждання і втрати не лише для тих, проти кого вона спрямована, але й для власних народів.

Німецький і „радянський” народ сповна випили цю чашу гіркого щеплення. А народи уламків „единого и неделимого”, відбудовуючи свої зруйновані економіки й громадянські свободи, ще й досі приходять до тями. Лікарі знають: є хвороби, для запобігання яким одного щеплення замало. Потрібно два, три, а часом і більше ін’єкцій. Чи стане для сучасного українського суспільства справа „Сільських вістей” щепленням від сказу? По-перше, від сказу на ім’я „антисемітизм”, а по-друге - від сказу на ім’я „провокація”? 1. Урок юридичний

28 січня 2004 року. Шевченківський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Саприкіної І.В. при секретарі Тиманівській О.М., Поплавській О.В., Пинчук К.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Міжнародного антифашистського комітету вирішив позов задовольнити та припинити випуск газети „Сільські вісті”.

Залишу з’ясовувати судові нюанси справи правникам і зверну увагу на кілька обставин. По-перше, чому суд виніс вердикт стосовно газети, але при цьому залишив „за лапками” автора? Професор Яременко не є штатним працівником редакції. З огляду на те, що представники газети не відмежувалися від його позиції, а навпаки (як свідчить їх поведінка як під час судового слухання, так і після - на сторінках газети), солідаризувалися з ним, - відповідальність за публікації мусить нести як автор, так і редакція.

По-друге, наскільки я розумію, розпалювання міжнаціональної ворожнечі є кримінальним злочином. Отже, доведення факту скоєння такого злочину потребує цілої низки слідчих процедур. Наразі невідомо, чи було такі процедури проведено. І взагалі незрозуміло, чому позов до „Сільських вістей” слухався у форматі цивільної справи? І Закон про інформацію, і Закон про пресу передбачає закриття видання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі й не містить інших варіантів покарання в тому разі, коли факт доведено. Але ж, повторюю, оскільки розпалювання міжнаціональної ворожнечі є кримінальним злочином, то і процедура доведення факту споєння такого злочину вимагає форм, методів, процедур, передбачених форматом кримінальної, а не цивільної справи.

По-третє, у суді представники редакції пояснювали, що статті В.В. Яременка „...є формою діалогу, публіцистичної полеміки”. Які ж матеріали з ознаками полеміки було надруковано на сторінках газети за понад рік з часу оприлюднення першої публікації? Листи? Статті з протилежними думками й позиціями? Редакційні матеріали? Скоріш за все, ні позивачі, ні колеги-журналісти, ні політики, ні представники влади чи опозиції, ані сама газета не збиралися висловлювати і представляти інші позиції й точки зору. Позиція позивачів зрозуміла – сам факт полеміки із проявом антисемітизму неможливий, оскільки полеміка вимагає, що навіть при розбіжностях в оцінках і позиціях має бути якась спільна система координат, морально-етичний імператив, взагалі щось спільне для всіх сторін. Але оскільки антисемітизм є злочином, несумісним із ознаками людяності, то й полеміка з ним не є можливою, як неможливий діалог між жирафом і табуреткою - незалежно від того, хто із них згоден чи не згоден із тим, що „жираф большой, ему – видней”. У цьому сенсі тим паче незрозуміло, чому справа розглядалася як цивільна. Адже цивільна справа якраз і передбачає з’ясування правоти полемізуючих сторін. Кримінальна ж справа покликана встановити: має чи не має місце склад злочину.

По-четверте, у висновках суду є рядки, які варто навести повністю: „Газета має своїми читачами переважно жителів сільської місцевості. Тому не приходиться розраховувати на те, що серед цієї аудиторії є велика кількість людей високоосвічених, досконало обізнаних в сфері історії, філософії, релігії тощо, які можуть зробити свої висновки щодо висвітлених подій, можуть зрозуміти підтекст написаного і в змозі суперечити автору - професору, директору Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень при МАУП, як зазначено в виносці статей.” Може я щось пропустив, може суд замовляв відповідним інституціям чи фахівцям дослідження читацької аудиторії на предмет її вікових, гендерних, етнічних, професійних характеристик чи бодай рівня освіти? Не кажу вже про те, що такий голослівний висновок стосовно читачів найтиражнішої газети є як мінімум образливим. Зрештою, чим тоді, за великим рахунком, відрізняється суддя Ірина Саприкіна (яка фактично звинувачує усіх читачів „Сільських вістей”) від Василя Яременка (який звинувачує усіх євреїв)? І взагалі, навіщо соромитись, раз Яременко гамузом навішав колективну відповідальність на все єврейство, чому б рішенням „найгуманнішого в світі” Шевченківського суду (а збіг же який) не покласти таку саму колективну відповідальність на всіх читачів, які Яременкові статті читали? 2. Урок журналістський

Справжня журналістська солідарність – могутня річ. Парламентські слухання з питань цензури та свободи слова, створення комісії з журналістської етики, Громадської ради з питань свободи слова та інформації, зародження нового профспілкового руху у мас-медійному середовищі – прямі ознаки того, що попри розшматованість українських журналістів між різними векторами корпоративних інтересів – кланово-олігархічними, партійними, фінансовими, регіональними, – вони прагнуть єдності для розв’язання спільних проблем. Реальними підвалинами такого об’єднання можуть бути спільні підходи і стандарти стосовно найсутніших речей, які актуальні для всіх. І подвійні стандарти – це, напевне, головна перешкода на шляху до того, аби журналістські професійні об’єднання могли реально відстоювати свої права.

У цьому сенсі історія з „Сільськими вістями” може стати справжнім уроком того, що коли йдеться про порушення визначальних професійних і етичних принципів журналістської діяльності, професійна спільнота повинна реагувати однаково принципово і незалежно від того, про опозиційну чи провладну газету йдеться.

Я добре пам’ятаю про те, що коли я, Ірина Чемерис, Наталя Лігачова, багато інших колег десь років зо три тому почали озвучувати пропозиції зафіксувати основоположні принципи і стандарти журналістської професії і законодавчо закріпити процедуру укладення на їх основі угод між власниками, менеджерами і журналістами, то чимало противників цієї ідеї виявилося саме в журналістському середовищі. Одні вбачали в цьому спробу створення якихось особливих правил, інші – зайвої регламентації діяльності, ще інші – загрозу тому, що коли буде визначено засади журналістської професії та принципи, яких він повинен дотримуватися, то робити „заказуху” і захищати „своїх” лише за те, що вони „свої” чи „наїзджати” на „чужих” лише за те, що вони „чужі”, - вже не буде можливим.

Цей різнобій серед виразників різних ідей розв’язання журналістських проблем влада використала вдало і використовує досі. Бо незалежно від того, яка ця влада – демократична, напівдемократична чи тоталітарна, - ні тим, ні другим, ні третім не потрібно мати журналізм як повноцінний соціальний інститут, покликаний надавати громадянам достовірну інформацію, контролювати владу через висвітлення її дій, коментувати події, забезпечувати комунікацію між усіма політичними, економічними, етнічними, релігійними інтересами та їх виразниками в суспільстві. Якщо у багатьох західних країнах закріплення такої ролі журналістики та її функцій і вдалося досягти, то явно не через готовність влади принести журналістам все на блюдечку. Цього добилися самі журналісти, змусивши владу погодитися зі своїми аргументами і навіть законодавчо закріпити роль та місце мас-медіа у суспільстві.

Існування провладних і опозиційних мас-медіа в Україні вигідно насамперед владі. Бо і в тих, і в інших медіа поряд із журналістикою співіснують „чорний PR”, „заказуха” і ще багато чого такого, за що у цілком демократичній, кажімо, Франції позбавили б не те, що прес-карти, а навіть права писати слова на паркані. Ні для кого не секрет, що влада в Україні діє за подвійними стандартами, закриваючи очі на „огріхи” своїх видань чи каналів і жорстко реагуючи на будь-які помилки опозиційних медіа, за які їх можна закрити чи притягнути до відповідальності. У цьому сенсі боротися використовуючи методи влади – завідомий програш. Хоча б з тієї простої причини, що, по-перше, владних медіа значно більше, а по-друге, читаючи одні газети, які обливають брудом владу, а інші, які те саме роблять з опозицією, читач, як на мене, робить однакові висновки як стосовно одних, так і стосовно інших.

Єдине, що може протиставити провладній пресі преса опозиційна – правду, професійність, збалансованість та надання рівних можливостей для представлення усіх позицій – як владних, так і опозиційних. Тобто між провладною і опозиційною журналістикою - обрати просто журналістику. І тоді, певен, навіть при непорівнюваних тиражах провладних газет, охопленням території провладними телеканалами, читач і глядач зможе зробити правильні висновки. Зокрема такі, які незважаючи на адміністративний спротив і тиражно-покриттєвий дисбаланс, невдовзі цей дисбаланс поступово змінить (достатньо згадати впливовість самвидаву кінця 90-х, який хоч, можливо, і був наївним та малопрофесійним, однак повідомляв правду замість того, щоб займатися розбірками).

Гадаю, що і незалежна медійна профспілка і НСЖУ, і Громадська рада з питань свободи слова та інформації повинні чітко висловитися з приводу ідеї запровадження єдиних і зрозумілих як журналістам, так і читачам-глядачам професійних стандартів. Лише це за обставин, що склалися навколо „Сільських вістей”, стане відповіддю по суті.

3. Урок суспільний

Публікації професора Яременка вийшли друком 15 листопада 2002 року та 30 вересня 2003 року. Шевченківський районний суд м. Києва задовільнив позов Міжнародного антифашистського комітету та ухвалив рішення припинити випуск газети „Сільські вісті” 28 січня 2004 року. З часу виходу першої публікацій, яка стала причиною такого рішення, минув один рік і понад два місяці. З часу оприлюднення другої – майже чотири місяці. У свою чергу, публікація стала передруком книги Василя Яременка, що вийшла у світ кількома місяцями раніше.

Чи стала поява цих публікацій приводом для бодай однієї публічної дискусії серед науковців, політиків, журналістів? Чому ще раніше до книги не було ніяких претензій, ніхто не вимагав у судовому порядку вилучити її з продажу, з бібліотек? Чому ніхто у не позивався з автором? Чому багатьом (та й чого гріха таїти, і мені також) виявилося зручнішим не помічати проблеми? Суспільство виявилося не готовим адекватно реагувати на такого роду виклики. Дискусія спалахнула вже після судового рішення.

Тому рано чи пізно, все ж необхідно знайти відповідь на запитання: чому ми реагуємо на проблему, коли вона дійшла точки кипіння, а не завчасно? Чому судовий позов, якщо вже інші засоби були використані (а насправді ніхто нічого не використовував) ініціював маловідомий Міжнародний антифашистський комітет, а не будь-яка інша поважна українська чи то громадська організація, або творча спілка? Чому держава в особі Держкомітету у справах національностей і міграції, який раніше неодноразово звертав увагу на неприпустимість антисемітських і ксенофобских публікаций в газетах «Ідеалист», «Нескорена нація», в журналі «Персонал», низці регіональних видань, лише 2 січня 2004 року зреагувала вже на вирок суду, підтримавши його, а не заявила про свою позицію значно раніше, як це насправді має чинити держава, яка захищає своїх громадян усіх віросповідань і національностей і стоїть на сторожі їхніх законних, у тому числі конституційних прав? Зрештою, говорячи про європейський вибір, чи готові ми сповна бути європейцями? Скажімо визнавати, що навіть наймонолітніше суспільство не поділяється на білі і чорні кольори і є як мінімум багатокольоровим. А ще погодитися з тим, що коли поруч проживають представники десятків релігій і конфесій, сотень національностей, то самих лише відтінків і напівтонів – тисячі. Звичайно ж, у кожній національній чи релігійній групі є такі, які менш активно готові до діалогу з іншими чи більш нетерпимі, скажімо, до міжнаціональних чи міжконфесійних шлюбів. Але ж на те однією з функцій мас-медіа і є налагодження процесу комунікації між спільнотами й різними групами в суспільстві, аби вони, навіть не поділяючи цінностей одне одної, як мінімум про ті цінності знали, розуміли їх і поважали. У будь-якій спільноті можуть бути більш чи менш серйозні причини для дискусій, адже ні українці, ані інші народи не є абсолютно монолітними – інакше не було б різних політичних партій, суспільних чи релігійних течій. Але будь-яка дискусія закінчується і стає неможливою там, де починається ненависть і образи.

Звичайно, частково пасивність громадськості щодо публікацій у „Сільських вістях” можна пояснити тим, що в Україні нема реального грунту для антисемітизму і ксенофобії. Навіть побутові його прояви вкрай рідкісні і узвичай засуджуються й притлумлюються на тому ж таки побутовому рівні. Але якби, не дай Боже, на цю історію наклалося хоча б одне хуліганство, побиття, розбій на етнічному грунті, - відповідальними навіть за одну краплину крові чи синець несли б уже не лише газета та її автор, а й суспільство вцілому і кожен з нас зокрема. У тому числі і Вадим Рабинович, який, заявив, мовляв, якщо «Сільські вісті» буде закрито, то видавничий дім MIG (Media Internationa Group) готовий безплатно всім передплатникам «Сільських вістей» до кінця року відправляти газету «Столичные новости». Нічого особисто не маючи проти Вадима Рабиновича, гадаю, що його заява є недоречною, адже читацькі аудиторії „Сільських вістей” і „Столичных новостей” - різні. І не думаю, що в мене, чи у Вадима Зінов’євича, як і у будь кого, є підстави для виявів неповаги до тієї чи іншої.

4. Урок політичний

Перш, ніж вдатися до аналізу, дозволю собі одну цитату. 31 січня 2004 року, відповідаючи на запитання „Детектор медіа”, Леонід Фінберг, директор Інституту юдаїки, сказав: „З моєї точки зору, рішення суду про закриття „Сільських вістей” набагато більше стосується боротьби влади з опозицією, ніж боротьби українського суспільства чи влади з антисемітизмом. Публікації останнього часу в „Сільських вістях”, як на мою думку, носили, безумовно, антиізраїльський та антисемітський характер. Проте боротьба з цим явищем, згідно з європейськими традиціями, повинна була б передбачати відповіді авторам антисемітських публікацій від членів демократичних та ліберальних політичних угрупувань. Мабуть, важливо було б розглядати питання про певні попередження авторам тих публікацій, можливо, навіть накладання штрафів у разі порушення українських законів, але аж ніяк не про закриття газети.”

Якби там не було, не можна обминути аналізом запитання: а, може, саме на міжнаціональний конфлікт і робився розрахунок - до протистояння влади і опозиції хлюпнути міжнаціонального масла і тим самим перевести все на зовсім інший рівень та в інше річище? У політиці, як і в економіці, будь які події вимірюються у дуже простій системі координат: кому вигідно? То чи ж кому на руку була історія з „Сільськими вістями” – владі чи опозиції?

По-перше, суд ухвалив рішення про закриття наймасовішої опозиційної газети, чого влада не могла добитися упродовж кількох років через податкові перевірки, деформаційні позови та інші „важелі”.

По-друге, вдалося вбити клин у перші прояви не вузької а загальнокорпоративної журналістської солідарності, змусивши одних захищати колег, закривши очі на першопричину, а інших - гостро засуджувати їх за антисемітизм.

По-третє, влада вдало використала неповороткість опозиції у реагуванні на нові виклики – СПУ Олександра Мороза досі однозначно виступає на захист „Сільських вістей”, а Віктор Ющенко засудив антисемітську публікацію і висловився про необхідність вибачитися (хоч і значно пізніше, ніж це потрібно було зробити).

По-четверте, поява антисемітських публікацій та рішення суду відкривала для влади безліч можливостей як для дискредитації опозиції, так і для подальшого розколу того, що залишилось після неї (спочатку після приєднання до процесу конституційної реформи комуністів, а потім і соціалістів). Скажімо, якщо три опозиційні сили виступлять на підтримку „Сільських вістей”, мовляв розправу інспіровано, тоді це дасть поштовх для потужної PR-кампанії, підсиленої лавиною „темників” у провладних ЗМІ, мовляв опозиція підтримує антисемітів, а значить всі, хто проти влади - антисеміти. Відтак усе, що малювалося на біг-бордах у Донецьку виглядає як свята правда. Якщо позиції соціалістів, бютівців, нашеукраїнців розійдуться – інший привід для PR-кампанії, мовляв опозиція розкололася, одні з них „хороші”, інші „погані”, але насправді „погані” і перші і другі, бо навіть „хороші” донедавна солідаризувалися з „поганими” і навіть міркували та й досі міркують про висунення єдиного кандидата.

По-п’яте, жорстка, хоч і запізніла реакція влади (озвучена через згаданий вже Держкомітет у справах національностей і міграції) може розглядатися і як жест за межі України, мовляв, погляньте, які ми послідовні й демократичні у боротьбі з проявами антисемітизму та до того ж маємо незалежне судочинство.

По-шосте, сам факт того, що з подачі опозиційної газети спливла тема антисемітизму, дав владі нові можливості для розбавляння чи підміни проблем соціально-політичних (в яких більшість населення звинувачує владу) проблемами міжнаціональними (в яких апріорі має стати винною опозиція). Такий собі варіант переведення „стрілок” з „олігархів” на „всеосяжну сіоністську змову”. Причому руками самої опозиції через найтиражнішу опозиційну газету.

По-сьоме, а чому б не спробувати просто відволікти увагу - як частини політиків, так і „піпла” з журналістами? Скажімо, від політреформи, від пропорційного закону про вибори і ще багато від чого? Яка там політреформа, - „ворог хитрий і підступний”, „антисемітизм не дрімає”!

Момент „вигідності” ситуації з „Сільськими вістями” для опозиції полягає, по-перше, у наданні нового імпульсу темі владного переслідування опозиційних ЗМІ і загалом проблемі свободи слова. По-друге, момент вигідності для опозиції міг би розглядатися у площині ототожнення „олігархічної влади” (що ніби то загальнозрозуміло, але набридло всім) із тією ж „всеосяжною сіоністською змовою” (оце вже щось нове). По-третє, гіпотетично можна припустити, що вигода опозиції полягає в тому, що обурена півмільйонна аудиторія „Сільських вістей” почне активно захищати газету і тим самим активізує акції опозиції. Однак у висліді, з огляду на причину судового розгляду, все це, знову ж таки, було б використано владою проти самої опозиції, яка, мовляв, підтримує і підбурює антисемітизм.

Що стосується „вигод” „Сільських вістей” чи автора – тут можна хіба що порозмірковувати про те, чи не було у свідомому „пханні на рожен” розрахунку отримати ореол мучеників (про що тій же „Телекритиці” 31 січня 2004 року вже говорив Семен Глузман) плюс зростання тиражу з огляду на скандальність. Хоча якщо з цим погодитися, то чи не надто ризикував професор Яременко, пишучи, скажімо про 400 тисяч євреїв-есесівців? Та й газета також, - солідаризуючись із своїм автором, ажіотажно висвітлюючи акції підтримки в регіонах (вони якраз і могли бути використані не лише Шевченківським, але й апеляційним судом на доказ розпалювання міжнаціональної ворожнечі) та демонструючи платіжки, мовляв матеріал надруковано на правах реклами? А як тоді бути з аргументом про полемічність: якщо полеміка, - то це полеміка, якщо реклама – то реклама. І зрештою, коли реклама, то реклама чого - яких товарів чи послуг?

А ще можна припустити: якщо справа „Сільських вістей” є спецоперацією, де один персонаж отримав мотивацію і стимул написати, інший надрукувати, третій засудити, четвертий і п’ятий звинувачувати чи захищати, а шостий розтрубити максимально голосно, то за нинішнього рівня організації, менеджменту, наявних ресурсів і всього того, що є в розпорядженні опозиції, реалізувати їй такий задум навряд чи вдалося б. Тому ймовірності проведення напередодні президентських виборів цієї й інших спецоперацій тими, в кого для таких спецоперацій є все необхідне, я б остаточно не відкидав.

Не так давно під час „тусовки”, на якій були присутніми різні політики, журналісти, політтехнологи випадково почув за спиною версію: в Україну буде завезено вірус курячого грипу і оголошено, що він потрапив до нас із „ніжками Буша”. У такий спосіб, мовляв вдасться розгорнути новий виток антиамериканської істерії, звинуватити у всіх гріхах прозахідних політиків, а заодно скрутити шию громадським організаціям, які планують спостерігати за перебігом президентської кампанії (згадаймо створення тимчасової парламентської комісії для розслідування діяльності організацій, що отримують гранти).

Дай, Боже, аби ця вся маячня виявилася справді маячнею. І все ж заяви низки посадових осіб у регіонах про те, що певні етнічні групи є симпатиками певних політичних сил (кримські татари - „Наша Україна”, наприклад), навішування ярликів, поява в широкому медійному вжитку неологізмів на кшталт „нашистів” чи „СДПУ(обрізані)”, багатоповерхівки у Києві та низці обласних центрів, розмальовані гаслами „За Ющенка”, „За Нашу Україну” в антуражі шибениць із підвішаними зірками Давида – усе це не може не навіювати пересторог стосовно того, що, як сказав Президент Леонід Кучма, виборча кампанія 2004-го може стати найбруднішою. Я по наївності душевній думав, що це опозиція (особливо у перехідних країнах) може грішити екстремізмом, а влада, навпаки, мусить бути оплотом стабільності (вона до речі, саме це і декларує)... Якщо ж влада руками запрошених і доморощених політтехнологів, навпаки, розхитує ситуацію (причому у найделікатнішій міжнаціональній сфері) – це може означати лише одне: перефразовуючи хрестоматійний вислів Юлії Мостової, така влада давно живе окремо від власної країни.

А що стосується таких речей як системне зневажання одного із основоположних прав – права на інформацію (1); тотальний тиск на свободу слова, опозиційні ЗМІ та будь-які прояви не дозованої „темниками” журналістської діяльності (2); недавня активна протидія менеджерів російськомовних видань та віце-прем’єра чи не першій спробі влади продемонструвати протекціоністську політику стосовно видань україномовних (3); періодичне оприлюднення абсолютно безкарних публікацій, в яких не те, що містяться українофобські випади, а навіть заперечується саме існування української мови й нації (4); регулярні побиття, вбивства журналістів та напади, їх арешти і арешти тиражів їхніх газет (5)– усе це реальне, а невигадане політтехнологами тло, на якому українська влада демонструє свою послідовність у відстоюванні принципів демократії на прикладі окремо взятої опозиційної газети.

PS. Урок моральний (особистий)

Під час попередньої президентської кампанії у США один журналіст від власного джерела отримав інформацію про те, Буш-молодший у юності відвідував бари, де традиційно вживали кокаін і, можливо сам вживав. Журналіст написав матеріал, але в газеті йому порадили додати фактів, опитавши друзів юності молодого Буша, а потім і його самого. Буш ні спростував, ані підтвердив інформацію. Він відповів, що пропонує американцям голосувати за нього такого, яким він є тепер, а не двадцять років тому. Якби у псевдодемократичній Україні за подібних ситуацій журналісти діяли так само етично і професійно, як на мене, ні президент, ані жоден „олігарх з рогами” навіть не наважилися б позиватися.

Це я до того, що знаю і хочу знати професора Яременка таким, яким він був двадцять, десять, п’ять років тому чи навіть за мить, до того, коли взявся за ручку, аби написати свої злополучні книгу і статті. Газету „Сільські вісті” я також хочу знати такою, якою вона була упродовж багатьох десятиліть, яка коли більшою, коли меншою мірою зважала „на курс”, і яку справді закривали лише нацисти і ГКЧП. Книги, написані й укладені таким Яременком ще не один раз знадобляться мені в роботі. На зразках добірної публіцистики „Сільських вістей” я і мої колеги й надалі навчатимемо студентів. По книжках такого Яременка будуть вчитися мої доньки і, сподіваюся, онуки.

А ще я завжди пишатимусь тим, що 19 років тому мої перші студентські вірші були надруковані саме у „Сільських вістях”. А ще для мене, хлопця, який виріс без тата, професор професор Яременко буде прикладом не лише як науковець, але і як батько, чий син Богдан, виплеканий мудрістю Василя Васильовича і сформованими ним же традиціями справжньої української родини, підніс ті родинні культуру, традиції й етикет на міждержавний рівень, очоливши протокол Прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Але ні газети „Сільські вісті”, ані професора Яременка зразка 15 листопада 2002 року та 30 вересня 2003 року для мене не існує. Такими я їх не знаю і знати не хочу.