Аргументи Програми базуються на чинному законодавстві України, яке дає підстави вважати вказане рішення незаконним, необгрунтованим, постановленим з численними порушеннями норм матеріального та процесуального права, таким що підлягає скасуванню в апеляційному порядку з залишенням заяви без розгляду, оскільки:

1.Суд допустив порушення норм процесуального права - ст.ст. 5, 98 Цивільного процесуального Кодексу України.

Відповідно до п. 2 ст. 5 ЦПК України суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, що звернулася за захистом своїх прав або охоронюваних законом інтересів або за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду за захистом прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб.

Суд порушив цивільну справу всупереч вимогам закону, оскільки Міжнародний Антифашистський комітет не вказав в позовній заяві, в інтересах яких осіб він звернувся з позовом, а суд, приймаючи заяву до розгляду, не з’ясував, чії права і законні інтереси порушені, які саме свої суб’єктивні права захищає позивач або на підставі якого закону позивачу надано право захищати права та свободи іншої особи, невизначеного кола осіб.

Суд, вирішуючи питання про належність позивача (л. рішення 5), послався на завдання громадського об’єднання, визначенні у його статутних документах. Разом з тим, відповідно до п.11 ст. 92 Конституції України засади утворення і діяльності об’єднань громадян визначаються виключно законами. Статею 20 Закону України “Про об’єднання громадян” встановлено право зареєстрованих об’єднань громадян для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах. Право “звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій” встановлено ст.26 Закону України “Про захист прав споживачів” для громадських об’єднань споживачів - цей Закон, яким визначено право громадських об’єднань захищати права невизначеного кола осіб, вочевидь не відноситься до позивача.

Викладений аналіз законодавства беззаперечно свідчить, що Міжнародний Антифашистський комітет не може бути позивачем по даній справі.

Крім того, в порушення ст. 208 ЦПК України, суд, постановляючи рішення проти кількох відповідачів, не зазначив, в якій частині рішення стосується кожного з них.

2.Суд допустив порушення норм матеріального права – ст. 18 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, ст. 62 Конституції України.

Посилаючись в рішенні на те, що “в оспорюємих статтях мають місце вирази, які спрямовані на розпалювання національної ворожнечі”(л. рішення 5), та “в оспорюємих статтях мають місце вирази, які спрямовані саме на розпалювання релігійної ворожнечі” (л. рішення 9), та “відповідач застосував такі вирази, в яких є заклик щодо обмеження прав і свобод окремих громадян за національною ознакою – єврейством” (л. рішення 11), суд не врахував, що за такі дії передбачена кримінальна відповідальність, яка може бути покладена тільки за вироком суду в кримінальній справі. Вжиті судом терміни не регулюються ст. 3 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, на яку суд посилається. Такий склад злочину, як “умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті...” передбачений ст. 161 Кримінального Кодексу України. На час прийняття судом рішення про припинення випуску видання друкованного ЗМІ, немає вироку суду про притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення зазначених діянь. А відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Отже, з урахуванням правил ст. 31 ЦПК України, припинення випуску видання друкованного ЗМІ є цивільно-правовими наслідками дій особи, відносно якої відбувся вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, і яким встановлено, що ці дії мали місце та що вони вчинені даною особою.

Судова плата в цивільних справах Верховного суду України, розглянувши в касаційному порядку аналогічні справи щодо газет “Опозиція” (Ухвала від 28 травня 2003 року) і “Джерельце” (Ухвала від 2 жовтня 2003 року), випуск яких було припинено 14 грудня 1995 року за позовом Міністерства у справах преси та інформації (“Опозиція” ) та 8 грудня 2000 року за позовом Асоціації національно-культурних об’єднань України (“Джерельце”) у зв’язку з розпалюванням національної ворожнечі застосувала такі аргументи, за яких ці судові рішення були скасовані: “відсутність на час розгляду справи судом вироку суду про визнання винним у вчиненні кримінально караних діянь шляхом використання друкованого засобу масової інформації та відсутність інших обставин, визначених законом як підстава для припинення випуску друкованого засобу масової інформації, позбавляють суд права робити висновок про припинення випуску цього засобу масової інформації” та “Посилаючись на те, що зазначена стаття закликає до розпалювання національної ворожнечі суд не врахував, що такі дії є кримінально-карними діяннями, факт яких може бути встановлений тільки вироком суду. Між тим, у справі відсутні дані про притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення зазначених діянь”.

Відповідно до ст.ст. 18, 47 Закону України “Про судоустрій України” Верховний Суд України забезпечує однакове застосування законів усіма судами загальної юрисдикції. Отже, оскаржуване рішення суду порушує принцип однаковості в застосуванні законодавства України, регулюванні цивільних відносин.

Таким чином, за відсутності вироку суду, яким встановлено, що мали місце умисні дії особи, спрямовані на розпалювання національної, расової ворожнечі, прийняття судом рішення про припинення випуску видання друкованного ЗМІ є підставою для скасування цього рішення.

Крім того, ст. 18 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” передбачено, що суд припиняє випуск видання. В цьому ж Законі (ст. 1) під друкованими ЗМІ (пресою) розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року. Отже, термін “випуск видання” розуміється як окремий номер (випуск) видання, а не видання взагалі.

3.Суд допустив порушення норми матеріального права – ст. 34 Конституції України, яка гарантує право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також встановлює виключні підстави для обмеження вказанних прав.

Відповідно до ч.3 ст. 34 Конституції України право на свободу думки і слова може бути обмежене тільки законом в інтересах : ”національної безпеки, територіальної цілістності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров”я населення або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.

Такого обмеження, як запобігання розпалюванню расової/національної ворожнечі Конституція України не передбачає.

Отже, рішення про припинення випуску газети, в якій на думку суду, “мають місце вирази, які спрямовані на розпалювання національної ворожнечі”, не має легітимної мети та становить невиправдане втручання держави у конституційні права громадян.

4.Суд допустив порушення норми матеріального права – ст. 9 Конституції України, яка встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод, яка належним чином ратифікована Україною (ЗУ № 475/97-ВР) є частиною національного законодавства України. Відповідно до ст. 31 Віденської Конвенції “Про право міжнародних договорів (ратифікована Україною 14.05.86 р. в складі СРСР) міжнародний договір повинен тлумачитися добросовісно відповідно до звичайного значення. Поряд з контекстом враховується також наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Таким чином, частиною національного законодавства України є всі рішення Європейського Суду з прав людини.

В своєму рішенні суд послався на “Практику Європейського Суду”, однак, ці посилання є некоректними, адже Європейський Суд та Комітет Міністрів Ради Європи (R (97) 20) неодноразово підкреслювали, “що стандарти, які застосовують національні органи влади для оцінки потреби обмеження свободи вираження поглядів, мають чітко відповідати принципам, гарантованим ст. 10, усталеній практиці органів Конвенції та враховувати спосіб, зміст, контекст і мету інформації”.

До того ж, ніщо в Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій особі будь-яке право вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування прав і свобод, що викладені в Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції. До того ж, обмеження, які дозволяються Конвенцією можуть застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені.

Ст. 10 Конвенції передбачає такі обмеження права на свободу вираження поглядів, “що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві”.

В оскаржуваному рішенні зазначено: „Суд звертає особливу увагу на слова вжиті в листах, та на контекст, у якому вони були опубліковані. У цьому аспекті суд бере до уваги передісторію справи, зокрема проблеми пов’язані з антисемітизмом. На думку суду, відповідні листи рівнозначні заклику помсти через збудження низьких почуттів та загострення вже існуючих упереджень, які виявилися у кривавому насильстві. У такому контексті, зміст статтей повинен розглядатися як здатний підбурювати до подальшого насильства шляхом навіювання почуття глибокої нераціональної міжнаціональної ворожнечі. Насправді, звісткою, яка повідомляється читачеві, є те, що використання насильства є необхідним і виправданим засобом самооборони перед обличчям агресора (Практика Європейського Суду)”.

Але до цього часу Європейський суд з прав людини ще не розглядав справу, у якій було б закрито газету за розпалення національної ворожнечі. Крім того, не знайдено жодної справи Євросуду, у якій було б закрито газету через її зміст.

Європейський суд розглядав справи, у яких особи були покарані за опублікування “мови ненависті”. Так, у справі Сурек проти Туреччини (№ 1) ( Surek v. Turkey (No. 1), Сурека було засуджено згідно антитерористичного законодавства Туреччини, що забороняє називати імена “державних службовців, які брали участь у антитерористичних операціях” та розповсюджувати пропаганду націлену на “підривання територіальної цілістності держави та неподільної цілісності нації”. Сурек був власником основного пакету акцій у газеті, що опублікувала два різких антитурецьких та прокурдських листи від читачів у 1992 році, під час піку насильства між урядовими силами та Партією Робітників Курдистану (ПКК). В одному з листів також були оприлюднені імена людей, які брали участь у операціях проти ПКК. Суреку наказали виплатити штраф, а Європейський Суд зауважив, що “природа та суворість накладеного покарання є тими факторами, які потрібно брати до уваги при оцінці пропорційності обмеження.”

Європейський Суд визнав, що хоча вирок і був обмеженням свободи вираження Сурека, це не становило порушення статті 10 - засудження та штраф були “необхідними в демократичному суспільстві”, оскільки листи могли стимулювати подальше насильство у регіоні й уряд мав “невідкладну суспільну потребу” у попередженні цього. Але це рішення було прийнято на фоні збройного протистояння між урядовими силами Туреччини та повстанцями ПКК. На протязі 15 років в цьому конфлікті загинуло 40 000 людей!

Шевченківський місцевий суд в своєму рішенні стосовно “Сільських вістей” використав фрагменти рішення Європейського Суду по цій справі, незважаючи на кардинально інші факти. Адже в рішенні-першоджерелі вказано: „Потрібно зауважити, що листи було опубліковано у контексті ситуації з безпекою у південно-східній Туреччині, де приблизно з 1985 року бушували серйозні порушення громадського порядку між силами безпеки та членами ПКК, з дуже великими людськими втратами...” Шевченківський районний суд написав: “У цьому аспекті суд бере до уваги передісторію справи, зокрема проблеми пов’язані з антисемітизмом.” Які саме проблеми мав на увазі суд? Можна уявити багато, але така широка та розмита фраза, вставлена, щоб замінити дуже конкретні та криваві умови південо-східної Турції у справі Сурек (№1), не може піднятися до рівня “невідкладної суспільної потреби”, що зробило б закриття газети “Сільські вісті” “необхідним у демократичному суспільстві”.

Комітет Міністрів Ради Європи у своїй рекомендації про компенсацію з боку преси жертвам “мови ненависті” (Рекомендація “Про мову ненависті” № R (97) 20) згадує лише “можливість рішень суду, що надавали б жертві право відповіді або спростування”. У жодному пункті Рекомендації немає навіть натяку на можливість закриття цілого видання. Навпаки, Пояснювальний Меморандум до Рекомендації зазначає: “надто жорсткий захист від нетерпимих висловлювань може бути не лише небезпечним, але й призвести до кардинально протилежних результатів”.

Крім того, у інших, дуже схожих справах проти Туреччини - Арслан проти Туреччини (Arslan v. Turkey), Сурек та Оздемір проти Туреччини (Surek and Ozdemir v. Turkey) та Сурек проти Туреччини (№ 4) (Surek v. Turkey) (№ 4), в яких звинувачення були висунуті за різкі антитурецькі та прокурдські публікації, а покарання були надто суворими - з ув’язненням включно, Європейський Суд визнавав порушення ст. 10 в усіх справах, оскільки жодна з публікацій, на його думку, не могла призвести до розпалення насильства.

В обгрунтування свого рішення Шевченківський місцевий суд зазначає в своєму рішенні: “Має місце прецедент та практика Європейського Суду, яка надає органам держави ширшу межу оцінки при розгляді питання, чи є потреба обмеження свободи виявлення поглядів у справах, які стосуються коментарів, що підбурюють людей до використання насильства щодо певної частини населення.” Суд не посилається на конкретну справу, але можна здогадатись, що слова взято з рішення у справі Арслан проти Туреччини (Arslan v. Turkey). Турецька влада оцінила публікацію Арслана як достатньо небезпечну. Справді, публікація була різко антитурецькою, але цього було недостатньо для переконання Європейського Суду, що вона підбурювала до насильства, щоб виправдати таку „межу оцінки” влади, як засудження особи.

Хоча держава наділена межею оцінки у визначенні “нагальної суспільної потреби”, такі оцінки мають бути розважливими судженнями відповідних фактів (див. справу Лехінде та Ісорні проти Франції (Lehideux and Isorni v. France). Шевченківський суд обгрунтовував свої оцінки у справі “Сільських вістей”, посилаючись на висновки Європейського Суду зроблені у контексті насильницького повстання з численними людськими жертвами у Туреччині. Це навряд чи можна вважати “розважливою оцінкою відповідних фактів”.

Враховуючи викладене, на підставі ст. 9, 34, 62, 92 Конституції України, ст. 3, 18 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, ст. 161 Кримінального Кодексу України, ст. 20 Закону України “Про об’єднання громадян”, ст.ст. 18, 47 Закону України “Про судоустрій України”, ст.ст. 5, 24, 31, 98, 199, 200, 202, 205, 208, 210, 229 ЦПК України та керуючись ст.ст. 290, 305, 308 ЦПК України, вважаємо рішення Шевченківського суду м. Києва про припинення випуску видання друкованого ЗМІ – газети “Сільські вісті” таким, що підлягає скасуванню в апеляційному порядку з залишенням заяви без розгляду.