Останніми роками став правилом хорошого тону та ознакою незаперечного журналістського професіоналізму відверто знущальний тон на адресу українських письменників та їхньої Спілки. “Постьобатися” над станом української літератури, доведеної законодавством суверенної України до вимирання, виявилося чимало охочих. Загалом, це настільки несправедливий, нефаховий та примітивний рівень, що не потребує ніяких коментарів. Проте дивне сприйняття останніх навколоспілчанських справді детективних пригод журналістами високої кваліфікації потребує такої ж журналістської відповіді. І оскільки автор цих рядків не є членом Спілки письменників, то вирішив з поваги до незаперечного журналістського хисту постійного оглядача “Детектор медіа” Володимира Килинича відповісти на одну з останніх його статей ”Українська бондіана: політичний детектив без початку і кінця”.

Насамперед, хотів би зупинитися на досить уїдливій, але поспіхом кинутій фразі про те, що у нашій країні “бестселери пишуть політики й президенти, а письменники ж так само непрофесійно та баско займаються політикою, закинувши на довгі роки власне полум’яне покликання”. Одним махом автор наведеної цитати розправився з усіма: політиками, президентами і на додачу з письменниками. Наскільки він правий щодо політиків та президентів – окрема суперечка, а от щодо письменників у сучасному контексті, то слід було б зараз погомоніти.

Найперше: якщо шановний Володимир Килинич, який надзвичайно продуктивно займається політичною аналітикою, чи не щодня радує нас гострими політичними оглядами, і не читає сучасну українську літературу, це ще не означає, що сучасної української літератури немає, що вона не пишеться і, попри все, не видається. І повірте: хай в цьому не морі, а в невеликого накладу струмках є чимало вартого уваги освічених громадян. Те, що це не доходить до широкого читацького загалу, то це не проблема письменників, а проблема, даруйте, держави, точніше, державних чиновників, котрі ніби навмисно обклали податками українську книгу, зробивши її малоконкурентною, а читацький загал неспроможнокупівельним. Та й чи варто повторювати банальну фразу про те, що епохальні твори пишуться не щодня? Та, мабуть, і література, котра виросла не з гоголівської шинелі, а з комісарської шкірянки, і попри те знаходила в собі сили (на відміну від журналістики) бути осердям – даруйте за пафос! – українського слова і прагнення до національного самовизначення, має право на певне переосмислення, а отже на певну зупинку. Та й заради об’єктивності слід сказати, що Спілка письменників всупереч своїй угодовницькій, конформістській позиції протягом багатьох радянських десятиліть, позиції, обумовленій жорстким компартійним контролем, знайшла в собі сили стати одним із осередків українського відродження, що привело до революційних подій дев’яностих років. Гадаю, що вже тільки це обумовлює певну повагу українців – і тим більше українських журналістів! – до одного з найперших зародків громадянського суспільства в новій державі.

Проте, це засадничі речі, які можуть знати, а можуть і не знати сучасні журналісти, котрі лише нещодавно стали українськими. А от фактаж, що використовує шановний пан Володимир, не може не дивувати. На жаль, конфлікт у Спілці письменників він перевів у площину протистояння двох письменницьких груп, одна з яких – хай і менша – обурилася надмірною політизацією, до якої спонукає все пишуче товариство голова Спілки, народний депутат і член “Нашої України” Володимир Яворівський. Інший аргумент (щодо розкрадання спілчанського майна) іде в довісок і не витримує серйозної критики як безпідставний.

Отже – політизація. Уважний спостерігач може легко переконатися і переконати кого завгодно, що за Спілкою письменників останнім часом ніяких політичних актів не було помічено. Досить лише погортати спілчанську газету “Літературна Україна”, котра, за ідеєю, мала б висвітлювати ці політичні акції. Справді, нічого такого ви там не знайдете. Крім одного. Відкритих листів Володимира Яворівського до Президента України, в яких він закликає гаранта нашої досі чинної Конституції піти на заслужений спочинок і не збиткуватися далі над змученим людом. Листи Володимира Олександровича неоднозначні. І за формою, і за змістом з ними можна сперечатися. Але вони б’ють у найболючіше місце Леоніда Даниловича – небажання розлучатися з посадою і з усім, що її пов’язує. Листи – навідлиг. У саме серце. До речі, здається, лише якась частина з них була опублікована у цнотливій “Літературній Україні”. Але де б вони не були опубліковані, їх помітили. І незабаром ініціативні групи письменників, яких або ніхто не знає, або давно вже забули, почали рух щодо зміщення Яворівського з посади голови Спілки. А як це робилося – вже загальновідомо. Міцна рука Адміністрації Президента виділила кошти, автобуси, санаторій, накрила “святкову поляну” – тільки проголосуйте. П’ятдесят чоловік із необхідних дев’ятисот – проголосувало. Все решта – справа техніки: суд один, суд другий підтвердили легітимність переобрання голови Спілки. І це при тому, що за Статутом Спілки письменників позачерговий з’їзд може проводитися лише в двох випадках: або коли за проведення позачергового з’їзду проголосує більше половини обласних письменницьких організацій, або коли буде зібрано підписи більше половини членів Спілки. Як зрозуміло, ні першого, ні другого не було зроблено. І не могло бути зроблено. І, як виявилося, нікому із ідеологів проведеного заходу це і не треба було. П’ятдесяти чоловік не відомо яким чином заангажованих людей цілком вистачило.

Брутальність заходу вразила не тільки членів Спілки письменників. Концентричні кола від подібних дій влади, треба думати, розкотилися всією країною, якій до брутальності загалом-то і не звикати. Це зветься: “застав дурня Богу молитися, то він і лоба розіб’є!” Тому не випадково в минулу суботу, 28 лютого, на позачерговий з’їзд зібралося з усієї країни більше 900 письменників, які практично одноголосно підтвердили легітимність нинішнього голови і Ради Спілки. І це при тому, що далеко не всі спілчани так уже симпатизують Володимиру Олександровичу Яворівському. Всі одностайні в тому, що йому ще надто мало вдалося зробити, що він припустився чимало кадрових помилок, що не згуртував колектив однодумців і надто зосередився на своїй персональній опозиційній діяльності. Проте, його не могли не підтримати. Надто дістала влада.

Певен, проблема не втім, що Спілка письменників політизується. Зараз все суспільство перед виборами нового Президента політизується. А в тім, що надто мало Спілка переймається загальнонаціональними проблемами. Одними листами Яворівського не заткнеш величезної дірки правдивої інформації про стан суспільства і його верхніх ешелонів влади. Дадзибао Корчинського-Джангірова-Піховшека, зроблені в стилі кращих зразків гебельсовської пропаганди, потроху не тільки руйнують останні залишки народної довіри до чинної влади. На жаль, вони можуть руйнувати взагалі будь-яку віру в українську еліту та її позитивні можливості. Хто ж сформулює завдання нації? Хто дасть їй надію? Хто здатен відділити зерна від полови?

Як показує досвід, варто це комусь лише спробувати зробити – як проти нього спрямовується могутній механізм державної машини. А якщо це буде не один чоловік, який не лише сформулював свої претензії до влади, а й чітко їх зартикулював, скориставшись трибуною Верховної Ради? А якщо таких буде 1800 членів Спілки письменників України? А якщо їх ще підтримають журналісти незаангажованих видань, які від “стьобу” перейдуть до чесної та професійної аналітики, тоді, може, проснуться і майбутні лідери країни, котрі вже, здається, зневірилися у підтримці народу і власній перемозі?

…Що ви хотіли сказати, пане Володимир Килинич, своєю веселою статтею? Може, вам просто приємно було добряче позбиткуватися над усіма учасниками конфлікту в Спілці письменників, користуючись тим, що вони не дадуть вам відповіді хоча б тому, що не прочитають? Або просто не вважатимуть за потрібне на таке відповідати. Звичайно ж, ви розумніший і дотепніший, ніж уся Спілка письменників, проте чи варто самому всім про це стверджувати?! Очевидно, у вас є підстави для безапеляційного тону, що схожий на вирок у багатьох ваших оглядах, але мене, зізнаюся, у даному випадку насторожило ваше резюме зі згаданої статі: ”У результаті перемогу не отримала ні влада, ні опозиція, ні український читач. Влада – тому, що цього разу ніде не “засвітилася”… Хіба не засвітилася? Ви певні? Тоді, мабуть, бабуся Наташа Околітенко зі своєї скромної пенсії виділила, за найскромнішими підрахунками, двадцять тисяч гривень на термінові телеграми кожному із 1800 членів Спілки, де досить багатослівно і аргументовано переконувала кожного письменника не приїжджати до Києва на позачерговий з’їзд… І саме вона знайшла аргументи, щоб переконати керівництво політехнічного університету в останню хвилину позбавити письменників приміщення для проведення заходу…

Не спрощуйте, колего! Примітивізуючи складне, ми ризикуємо за деревами не помітити лісу.