Всі факти, наведені в збірнику підтверджуються документами та матеріалами, що виокремлено в спеціальний розділ.

Загалом, минулий рік, з точки зору укладачів книги, і в Україні і в Криму, зокрема, характеризується тим, що преса, телебачення, ЗМІ в нашому суспільстві взагалі втратили частину тієї свободи, яку мали ще на початку цього десятиріччя. Саме через це більш жорсткою стала боротьба за свободу слова, сформувалася медіа-профспілка, почастішали напади на журналістів, побільшало позовів до суду. В першу чергу це позначилось на політичних статтях та програмах – політична журналістика стала більш затиснутою в рамках лише офіційно дозволеного, за багатьма ЗМІ проглядається існування заданої зверху програми, з*явилося більше матеріалів, націлених на спеціальний результат, а не на неупереджений аналіз та вільне інформування глядача. На практиці багато ЗМІ стали переважно місцем для ідеологічних „спецоперацій”, для маніпулювання думками та настроями читача та глядача, а не інструментом вільного аналізу.

З іншого боку, стосовно Криму, найбільших утисків та „програмування” від засновників зараз зазнають низові, або маленькі, наймен захищені, ланки ЗМІ – районні та місцеві газети, міські студії телебачення та телеканали, міські газети. Саме тому в них стало значно більше „попси”, втрачено рівень професійності, художньості та вимогливості. Цьому сприяє й те, що за підготовку журналістських кадрів взялися маленькі приватні вузики, які готують для редакцій малокваліфіковані кадри. Тому інколи автори окремих газет та телепрограм, мені здається, завідомо не претендують на популрність, рейтинг, схвалення глядача, а вирішуютть лише свою проблему – догодити видавцеві...

Ситуація з законодавчим забезпеченням свободи слова також не покращується, а погіршується. Про це свідчить і розділ книги, про ставлення жо преси з боку Верховної Ради Криму та рескомінформу автономії. В ньому йдеться про те, що комітет з моніторингу свободи преси в Криму ось уже кілька років як домагається внесення змін до положення про акредитацію при Верховній Раді АРК, однак депутаті на це просто не звертають уваги. З іншого боку упорядники книги констатують, що „робота Постійної комісії Верховної Ради АРК мандатної, з депутатської етики, органзації роботи ВР АРк і засобів масової інформаціїх торік була маловиразною та маловідомою. Її голова Ніна Плужникова та інші чолени комісії, за вийнятком Сергія Шувайникова, не були присутні практично на жодних журналістських зборах, на жодному „круглому столі”, семінарі, конференції, на яких розглядалися журналістські проблеми. Немає також офіційної інформації, чи розглядала комісія хоча б одне питання про розвиток ЗМІ в Криму, про утвердження в автономії принрципів свободи слова і свободи преси, крім тих випадків, коли розподілялися бюджетні кошти на підтримку окремих ЗМІ. Нічого не робилося в Криму в напрямку роздержавлення ЗМІ, при тому, що кримський парламент зобовїязаний передбачати всі негативні моменти невідворотного процесу роздержавлення, в тому числі і в соціальній сфері” – пишуть упорядники „Білої книги”.

Збірник видано Асоціацією вільних журналістів Криму, Комітету з моніторингу свободи преси в Криму, Кримського центру незалежних політичних дослідників та журналістів за підтримки Міжнародного фонду „Відродження” та Фонду технічної співпраці при Посольстві Канади в Україні.